5.1. Авторитарні лідери
Як ми вже зазначали, розрізняють авторитарних і демократичних лідерів. Авторитарність передбачає спрямовуючий вплив дій, що ґрунтуються на монопольній владі однієї особи, визначення нею стратегії і тактики, прийняття важливих рішень, суворий контроль над суспільно-політичними групами та їх членами, формально нічим не обмежений. Домінуючим методом реалізації влади такого лідера, його стилем є сила або постійна загроза її застосування. У грецькій мові існує слово салократо<5 — автократія, самодержавство. Звідси — авто-кратор, особа, що має необхідну верховну владу. Авторитарний лідер формулює й утверджує авторитарний режим політичної влади.
Це поняття пройшло певну еволюцію. У Стародавній Греції титул автократора мала особа, компетенція якої була нічим не обмежена. Так називали одного з 10 стратегів, який отримував необмежені повноваження для організації якоїсь однієї експедиції або навіть ведення війни, і тоді «повноважний стратег» мав право діяти на власний розсуд, незважаючи на раду або народні збори, без погодження з іншими стратегами. У Стародавньому Римі так називали по-грецькому імператора, у Візантії такий титул почали вживати у VII ст. Як бачимо, спочатку авторитарна влада була функцією певної вищої посади в державній організації суспільства, адже тільки посідаючи таку посаду, о'соба отримувала необмежену владу. Саму ж посаду людина могла зайняти й за спадковістю, але, як звичайно, легітимно.
Грецька історія донесла до нас й інше поняття -- тиран, тобто людина, яка захоплює державну владу силою і здійснює управління державою одноособово. У ранній період тиранія була владою представників демосу, які спиралися на збройні сили і проводили реформи в інтересах біднішої, численнішої частини вільного населення. Реформи тиранів були спрямовані проти родової аристократії і поступово сприяли встановленню полісної республіки. Пізніше тиранами' почали називати намісників з олігархічних кіл, яких перси ставили в завойованих ними грецьких містах чи місцевостях. Визначні грецькі мислителі дали характеристику тиранії і самій особі тирана. Відомий грецький історик Фукідід, негативно оцінюючи феномен тиранії, писав: «... Усі тирани, які були в еллінських державах, звертали свої турботи тільки на свої інтереси, на безпеку своєї особи і на возвеличення свого дому»1. Тому при керівництві державою вони переважно займалися особистими справами і не зробили «жодної важливої справи», що призвело до того, що «Еллада затрималася у своєму розвитку». Цікаво, що грецькі мислителі не завжди були послідовні в оцінці тиранії. Так, Платон у праці «Закони» вивів образ «благопристойного тирана» — молодого, з доброю пам'яттю, здібністю до навчання, мужнього, великодушного, в якого величезна влада неодмінно повинна поєднуватися з розсудливістю та здоровим глуздом, що має створити передумови для виникнення кращого державного ладу та законів, оскільки «найкраща держава може виникнути з тиранії завдяки видатному законодавцеві і розсудливому тиранові...»2.
У праці «Держава» Платон, характеризуючи «тиранічну людину», зазначав, що тиран постійно втягуватиме народ у війни, щоб громадяни відчували потребу в керівниках, збільшуватиме податки, щоб люди жили бідно й не мали часу вести інтриги проти нього, тиран заборонятиме свободу думки, а винних у ній знищуватиме за звинуваченням у зраді. Отже, тиран, щоб зберегти владу, повинен «... пильно стежити за тим, хто мужній, хто великодушний, хто багатий. Щастя тирана в тому, що він, не бажаючи того, вороже ставиться до всіх цих людей і кує проти них лихо, доки не очистить від них державу»3. Тому доля тиранів погана, вони врешті-решт змушені «або жити разом із натовпом негідників, або попрощатися з життям». Сама ж особистість тирана гідна жалю, бо «душа його переповнена рабством і ницістю...», страхом, «влада робить його заздрісним, несправедливим, недружелюбним і
1 Фукидид. История. - СПб, 1994. - Т. 1. - Кн. 1. 17.
2 Платон. Сочинения: В 3-х т. - М., 1972. - Т. 3. - Ч. 2., 710, є.
3 Там само. — Ч. 1. — 567, с.
лихим; він підтримує і живить усіляке зло; ... він буде нещасливий і такими ж зробить своїх близьких»1.
Арістотель у праці «Політика» зупинився на'тиранії як формі державного устрою і підкреслив, що це — «деспотична монархія у політичному спілкуванні». Він вирізнив три види тиранії. Найгірший вид — тиранія за перевагою, вона відповідає необмеженій монархії, оскільки «в ній виявляється безвідповідальна влада над усіма рівними і кращими до її ж вигоди, а не підлеглих. Тому така тиранія виникає усупереч бажанню підлеглих, ніхто з вільних людей добровільно не перенесе такої влади»5.
Багато прикладів авторитарних мужів дали нам політична історія і думка Стародавнього Риму. Згідно з римською традицією про те, що «римська держава сильна старовинними звичаями і мужами», римська політична думка, особливо у II —І ст. до н. є., у добу кризи республіки дала концепцію ідеального правителя, у т. ч. правителя авторитарного типу. Йдеться про відому працю римського мислителя Саллюстія «Змова Катіліни», де подана порівняльна характеристика Цезаря і Катона. Очевидно, розглядаючи Цезаря саме як такий тип видатного державного мужа, Саллюстій наділяв його рисами, серед яких доброчинність, бажання захищати інтереси друзів, навіть на шкоду власних, прагнення до влади, керівництва армією, до керівництва у війні тощо 6. Такий тип, звичайно, не є тираном, але це й не виборний лідер, це посланець долі, прояв волі богів, майбутній принцепс. Уся подальша історія Риму стала прикладом реалізації ідеї авторитарного правителя в особах її численних імператорів, багато з яких стали синонімами тиранії, зловживання владою, беззаконня (Калігула, Нерон), про що писали Плутарх, Таціт, Светоній, а відтак англійський історик Е.Гіббон у своїй багатотомній праці «Велич і падіння Римської імперії». Саме політична історія Риму створила ореол божественності авторитарним правителям (у 43 р, до н. є. Юлія Цезаря проголошено «божественним Юлієм», пізніше (у 27 р. до н. є.) такий титул отримав і Октавіан). Особу володаря було заборонено критикувати, а з часів Андріана (117-138) встановився звичай, що воля імператора є законом. Відомо також і про спробу теоретичного обгрунтування ідеї необмеженої влади імператора за панування
4 Платон. Сочинения: В 3-х т. - Т. 3. - Ч. 1. - 580.
5 Аристотель. Сочинения: В 4-х т. - М., 1983. - Т. 4. - 1279b, 15-25; 1295а, 15-20.
6 Утченко С. Л. Политические учення Древнего Рима. — М., 1977. — с. 209.
Траяна (98—117) якимось філософом Діоном Хрісостом7. Через півтисячі років папа Григорій Великий (VI — поч. VIICT. ) у трактаті «Правило пастирське» та численних листах продовжив цю думку. Заперечуючи можливість критики правителів підданими, він освячував абсолютну владу імператора, зазначаючи: «... Чого б не забажав доброчесний імператор, що б він не наказав виконати, — на все його влада. Як він вирішить, так і повинно бути»8. Звичайно, отримуючи таке благословення, навіть розсудливий авторитарний правитель почував себе всемогутнім та непогрішним. Якщо ж ця абсолютна влада доповнювалася ще й твердістю його характеру, великою волею, безжалісністю, послідовністю у досягненні мети, перед нами повставала особистість, що відчувала права і навіть обов'язок панувати над усім живим у цьому світі.
Середньовіччя принесло теоретичну апологетику саме такому типу політичних володарів, розклад феодалізму не поліпшив становища, про що свідчив один із перших творів Ейнгарда «Життя Карла Великого»9 та твір, який ми вже аналізували раніше — книга Н.Макіавеллі «Державець». Як зазначив пізніше Г.Гегель, праця Н.Макіавеллі стала свідченням того, як долю народу, що стрімко наближався до політичного падіння, може врятувати тільки геній. Звідси його образ ідеалізованого владаря, який мав би виконати конкретне завдання: врятувати Італію від загибелі, перебороти згубну політику папства на її розкол, владаря, що прагне об'єднати Італію, відновити її колишню велич та славу. Н.Макіавеллі був прихильником авторитарної влади, вважав корисною диктатуру, дав образ сильного владаря, визначив правила його політичної діяльності.
За авторитарного правителя типу «освіченого тирана^-висту^ пав і Томас Гоббс. Цікавими були й погляди італійського мислителя Дж.Віко, який повторив ідею про циклічний розвиток. Він зазначив, що друга фаза історичного циклу — епоха Героїв, це часи панування авторитарних особистостей, заспокоєння у бурхливому розвитку нації після того, коли пройдені Боже правління, потім Героїчне і, нарешті, настає «... народна Свобода... Монархія може зародитися тільки на основі розгнузданої народної свободи...»10. Державна влада тоді пер-
7 Зейдлер Г. Л. Політична думка стародавнього світу. — Львів, 1959. — С. 199.
8 Цит. за: Рассел Бертран. История западной философии. — М., 1993. - Т. 1. - С. 401.
9 Див.:. Зйнгард. Жизнь Карла Великого //Левандовский Анатолий. Карл Великий. Через империю к Европе. — М., 1995. — С. 181—203.
10 Вико Джамбаттиста. Основания новой науки об общей природе нашій. - М; К., 1994. - С. 323.
соніфікується в особі монарха, що стає носієм національного суверенітету, в ньому втілюється уся «вільна могутність Держави». Хоча образи авторитарних правителів знаходимо в більшості європейських мислителів XVIII —XIX ст., не можна сказати, щоб вони чимось особливо відрізнялися від знаних нам з античності чи Середньовіччя. Не був оригінальним ні Р.Філмер, ні Ж.Местр (правда, останній спробував повернутися у темні часи Середньовіччя, заявивши, що владар повинен правити за допомогою страху, подібного до того, який навіює кат...), ні, тим паче, А.Шопенгауер з його ідеєю абсолютного монарха.
Чим можна пояснити таку вузькість розуміння авторитарної особи правителя? На наш погляд, XVIII й значна частина XIX століть усе ж пройшли в рамках монархічних устроїв або конституційних монархій. Там панували закони спадковості, вибір був обмежений, сама особа монарха була сакралізована значною мірою як традиціями, так і християнством. Відсутність вибору, брак різних варіантів дуже збіднювали феномен авторитаризму. Ситуація почала змінюватись у XIX ст., особливо з кінця XIX ст., коли встановились буржуазні парламентські республіки, відбувався перехід до ліберально-демократичних режимів. Це означало кардинально новий, якісний етап, що знаменував собою появу поряд із традиційними авторитарними і ліберально-демократичних лідерів. Такого типу лідери були і раніше. Це Т.Мюнцер, О.Пугачов, герої французьких революцій, лідери чартизму, Паризької Комуни тощо. Однак у більшості вони не могли піднятися вище традиційних, як звичайно, ліберально-монархічних ідеалів. Майже всі вони були нелегітимними, за невеликим винятком — це діти революцій. На зламі ж XIX і XX ст. ситуація змінюється, ліберально-демократичні лідери стають суб'єктами політичної влади легітимно. Насамперед — це лідери політичних партій, парламентської більшості і навіть міністри та голови урядів. Широка політична соціалізація втягнула в життя величезні народні маси, що, на подив, почали видавати зі себе не лише ліберально-демократичних, а й авторитарних лідерів.
Унаслідок Першої світової війни, Жовтневої революції, революцій у Європі на історичній сцені з'являється чимало вихідців з народу, які, ставши вождями, політичними лідерами у процесі реалізації влади, почали проявляти себе як лідери авторитарного типу. Спочатку їх називали «людьми маси», і австрійський психіатр З.Фройд сформулював власну концепцію особистості, пояснюючи процес виділення визначних або неординарних осіб у суспільстві, вказав на особливість розвитку свідомої людини, яка формується в умовах розпаду традиційних і сімейних зв'язків. Цю думку Фройда підхопили теоретики всіляких лівих відтінків в Європі і намагалися пояснити масову радикалізацію європейських народних мас, виділенням із них авторитарних лідерів, як це було, починаючи з початку 20-х років XX ст. Його послідовник Е.Фромм впровадив в обіг саме поняття «авторитарної особи» та сформулював концепцію її формування. Суть її у тому, що поява такого типу лідера викликана як розпадом патріархально-родинних зв'язків (за З.Фройдом), так і масовою урбанізацією європейського суспільства. Такого типу особи, втративши родинну підтримку, але й позбувшись влади батьків, починають страждати від несподівано отриманої свободи, до якої вони просто не готові. Тим паче, особистості приходять у місто, в якому вони зовсім чужі, одинокі, ними ніхто не цікавиться, вони не вміють пристосуватися до життя в чужому місті, частина з них втрачає свій суспільний статус або сім'ї у провінції. Місто ігнорує їх, і це витримує не кожен. Це породжує негативізм, страх, зневіру у власних силах (особливо після перших невдач). У декого це, незважаючи ні на що, збуджує інстинкт самозбереження і потяг до самоутвердження. У зв'язку з цим Е.Фромм підкреслював, що цей потяг, сильна воля до успіху може реалізуватися в окремих сильних осіб. Рівність у бідності їх не тішить, вони починають рватися до верховенства, спочатку в мікрогрупах, потім у макрогрупах, організаціях і нарешті у державі.
Яскравим прикладом є кар'єра А.Гітлера. Виходець із дрібнобуржуазної сім'ї, він потрапив до австрійської столиці і, почавши зі статусу «вискочки», тобто людини, яка «власною енергією вибилася у люди й піднялася над своїм колишнім рівнем життя», вирішив пробивати дорогу «догори». Це призвело до заперечення демократії та її інститутів, виховало презирство до мас, більшості, оскільки демократія, писав він, має найбрудніший прояв, що називається парламентаризмом, де править більшість, а «... більшість не тільки завжди є представником глупоти, а й представником боягузтва». Для енергійних особистостей, якою вважав себе А.Птлер, шлях у житті один — боротьба, бо «ті особистості, які перевершують звичайний масштаб золотої середини, переважно самі мостять собі шлях на арені світової історії»". Він швидко зрозумів значення організації у політичній боротьбі, її можливості у висуненні та підтримці лідера, тому жваво зайнявся організаційною працею, вважаючи, що вся «організація
11 Гитлер Адольф. Моя борьба. — Ашхабад, 1992. — С. 23, 68, 71, 75.
суспільства повинна являти собою втілене прагнення поставити особистість над масою, тобто підкорити особистості масу». Звідси вже був один крок до тези, що «... справжніми благодійниками роду людського досі були тільки окремі творчі голови», що «... раса і особистість — ось головні фактори нашого світоспоглядання»12. Абсолютизувавши образ особистості, А.Птлер стверджував, що навіть кращою формою держави, «кращим державним устроєм буде той, який природно й неминуче буде висувати на найвищі місця найвидатніших... щоб, починаючи з найменшого муніципалітету і закінчуючи вищими органами країни, створювати таку організацію, що повністю забезпечить торжество принципу особистості...». Лідер «повинен вирішувати сам». Головним для нього має стати принцип: «Влада кожного вождя згори додолу і відповідальність перед вождем «знизу догори»13. Ідеалом лідера, на думку А.Гітлера, була та особистість, в якій «.. риси теоретика, організатора і вождя поєднуються в одній особі... Це поєднання і дасть велику людину»14. Це були теоретичні підстави відомого пізніше організаційного «Фюрер-принципу», що став директивним у політичному житті Третього райху.
Подібною була біографія італійського «дуче» — Б.Мус-соліні (1883— 1945). Син коваля і вчительки в маленькому селі провінції Романья, що теж сам пробивався усілякими правдами і неправдами «вгору» в молоді роки15. У 30-ті роки, крім Е.Фромма, цим феноменом почав займатися і німецький соціолог М.Хоркхаймер (1895 — 1973), який в 1936 р. опублікував «Дослідження про авторитет і сім'ю». Е.Фромм і М.Хоркхаймер, а потім і їх послідовники Т.Адорно і Г.Маркузе досліджували причини виникнення авторитаризму, довели, що потяг до влади в таких осіб сприяв утворенню у них «любовно-ма-зохістського ставлення до будь-якої влади», а не лише політичної. Лідер такого типу отримував садистське задоволення від панування над масами, воно його п'янило, підносило, захоплювало до запоморочення, але він міг сам мати таке ж задоволення від підпорядкування комусь, наприклад жінці чи коханці. Причому Е.Фромм вказав на велике значення у формуванні особи авторитарного лідера родини, бо саме з неї й розвивається лібідоносне ставлення до влади в лідера та покора й насолода від неї у мас перед вождем16.
12 Гитлер Адольф. Моя борьба. — С. 373, 375.
13 Там само. — С. 376.
14 Там само. - С. 488.
13 Смит Денис Мзн. Муссолини. - М., 1995. - С. 9-32.
16 Див.: Фромм Зрих. Адольф Гитлер: клинический случай некрофилии. - М., 1992. - С. 52-65.
Друга світова війна, перемога над авторитарними фашистськими режимами, критика культу особи в СРСР вплинули на подальший розвиток дослідження як діяльності авторитарних лідерів, так і вивчення системи авторитарних і тоталітарних режимів влади. З одного боку, Т.Адорно разом із співробітниками опублікував у 1950 р. працю «Авторитарна особистість», в якій подав класифікацію авторитарної особи: це конвенційний, садо-мазохістський, дивакуватий, меланхолійний і маніпуля-тивний типи. Т.Адорно висловив думку, що з поразкою європейського фашизму авторитарний тип особи не щез, він продовжив себе у «фашизоїдному» типі, установками якого були некритичне ставлення до порядків, шаблонність мислення, презирство до бідних, орієнтація на владу сильних і на саму силу, культ успіху за будь-яку ціну. Популярними були праця Г.Маркузе (1898-1979) «Одномірна людина»(1964) та її продовження «Есе про визволення»(1969), де він сформулював власну ліворадикальну концепцію «індустріального суспільства», в якому «панує комфортабельна, спокійна, демократична несвобода, доказ технічного прогресу».
У цьому суспільстві репресивно загнані всередину всі потреби, які не є первинними, зокрема індивідуального визволення, свободи. Під впливом репресивної держави «права і свободи стають дійовим інструментом панування», а індустріальна культура стає навіть більш ідеологізованою, ніж ЇЇ попередники». Як результат, писав Г.Маркузе, «...виникає модель одномірного мислення і поведінки»-". Революцію у такому суспільстві здатні здійснити люди, які вивільняються, насамперед здійснивши сексуальну революцію. Рушійними силами такої революції мали б стати групи людей, що не влилися в індустріальне -суспільство, яких ще не придушило це суспільство, не приглушило їхні природні нахили тощо. З цієї групи й мали виділитися вожді-лідери авторитарного типу.
З іншого боку, паралельно розпочалось поглиблене вивчення і психологічного аспекту авторитаризму, поєднання його із соціальним. Помітною була праця професора Оксфордського університету Алана Буллока «Гітлер. Вивчення тиранії». Тиран, зазначав він, — це особа, що не переносить жодної опозиції, вважаючи, що будь-який її прояв треба нищити примусом. Усі рівні перед тираном, межі цієї рівності визначає страх, суспільство тиранії — це суворо ієрархізоване суспільство страху. А.Буллок навів навіть свідчення Г.Герінга, що довший час був другою людиною у райху, про те, що він якось зізнався
17 Маркузе Герберт. Одномерньїй человек - М., 1994. -СІ, 10, 16.
Я.Шахту: «Часто вирішую сказати йому (Гітлеру. — Н. Т.) щось, однак, коли стану перед ним, уся відвага втікає мені до п'ят»18.
У радянській літературі наприкінці 80-х років з'явилося декілька праць, зокрема М.Гефтера, Д.Волкогонова, в яких було зроблено спроба аналізу соціально-політичного авторитаризму Й.Сталіна. Помітною стала книга Д.Волкогонова «Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.Сталіна», що одразу (1989) була перекладена українською мовою. Автор так сформулював поняття сталінізму: це безальтернативність розвитку, перетворення ідеології і доктрини в релігію, це метод «революції згори» (тут він вийшов за межі поняття), існування «законів особистої диктатури»19.
На початку 90-х років Д.Волкогонов опублікував книгу про іншого лідера — Л.Троцького, який теж був яскраво вираженим прихильником авторитаризму. У цій безперечно цікавій праці, що написана об'єктивно, навіть, нам видається, із симпатією до Л.Троцького, останній характеризується крізь призму низки документів, які він у різні періоди підписував, що дає конкретний образ авторитарного державного, військового лідера. Впадає у вічі його жорстокість, заклики до розправ, навіть певне презирство до простих людей. Як Голова Вищої Військової Ради Республіки Л.Троцький заявив у брошурі «Тероризм і комунізм»( 1918): «Хто відмовляється принципово від тероризму, той повинен відмовитися від політичного панування робітничого класу, від його революційної диктатури»20. І це не просто опус на потребу моменту, це позиція на історичний період, навіть епоху. У своїх спогадах він писав: «Не можна будувати армію без репресій... Доти, доки горді своєю технікою, злі безхвості мавпи, що називаються людьми, будуватимуть армії і воюватимуть, — командування ставитиме солдатів між можливою смертю попереду і неминучою смертю позаду»21. Л.Троцький підхопив ідею М.Тухачевського про створення т. зв. «заградотрядов» (1918), що з кулеметами, за словами Л.Троцького, мали «розміщуватись... в тилу наших окопів... і підштовхувати ззаду тих, хто відстає і вагається...»22. У такій делікатній формі йшлося про розміщення за
18 Bullock Alan. Hitler. Studium tyranii. - Warszawa, 1969. - S. 327.
19 Волкогонов 'Д. А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет ft.В. Сталіна. - К., 1990. - Кн. 2. - С. 513-524.
20 Волкогонов Д.А. Троцкий: Политический портрет: В 2-х кн. — М., 1992. - Кн. 1. - С. 344.
21 Цит. за: Волкогонов Д.А. Троцкий: Политический портрет. — Кн. 1. - С. 285-286.
22 Там само. - Т. 1. - С. 293.
червоноармійцями спецзагонів, які мали стріляти у спину, коли б червоноармійці під натиском ворогів змушені були відходити. Цікаво, що готуючись «визволяти» Західну Європу, значно пізніше, у травні 1941 p., Й.Сталін знову створив «заградотрядьі». Хочеться запитати в тих, хто писав про несподіваний напад 22 червня 1941 p., як розуміти, що, не готуючись до війни, отак геніально можна було передбачити можливість відступу аж до Волги? Адже таке рішення було прийняте за місяць до нападу Німеччини...
Авторитарний лідер не лише армію, а й усю країну був готовий помістити в казарму. Л.Троцький виступив за примусову працю «трудящих», за репресивну дисципліну не тільки в армії, а й і в народному господарстві. На третьому Всеросійському з'їзді профспілок (1920) він заявив: «... Репресія для досягнення господарських цілей — потрібна зброя соціалістичної диктатури»23.
І Й.Сталін, і Л.Троцький вчилися у свого найвищого авторитета В.Леніна «революційної стійкості, твердості до ворогів». Ця тема вже досить повно розкрита, однак вважаємо, що третя праця Д.Волкогонова — про В.Леніна, яка спирається на понад дві тисячі досі не відомих ленінських документів, є гідним завершенням трилогії про радянських лідерів. Хочеться поділитися певною рефлексією, яка в нас виникла під час читання книги. Йдеться про ту легкість вживання народним вождем слів «терор», «розстріл». Мені здається, що методологічною основою радянського авторитаризму була думка В. Леніна про суть поняття диктатури. «Ничем не ограничен-ную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть... зто єсть диктатура именно революционного народа», — писав він у статті «До історії питання про диктатуру» в 1920 р.24. У ленінських документах чимало подібних слів. Так, наприклад, 9 серпня 1918 р. В.Ленін дав телеграми «совдепу»: «Надо... навести тотчас массовьш террор, расстрелять и вивезти...», трохи пізніше — таке ж у Саратов: «расстрелять заговорщиков иколеблющихся, никогонеспрашивать...»23. Уже тяжко хворий (1922), він написав таємного листа соратникові В.Молотову з приводу опору російського духовенства, в якому відверто підкреслив: «Чем большее число представителей реакционного
23 Цит. за: Волкогонов Д.А. Троцкий: Политический портрет. — Т. І. - С. 351.
24 Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — М., 1970. — Т. 41. — С. 383. " Там само. - Т. 50. - С. 165.
духовенства и реакционной буржуазнії удастся нам по зтому поводу расстрелять, тем лучше...26.
І стріляли — за Леніна, потім за Сталіна, йшов тотальний відстріл в ім'я міфічної ідеї справедливості й рівності для усіх. Голова спеціальної Комісії Політбюро ЦК КПРС з реабілітації О.Яковлєв, спираючись на виявлені документи, стверджує, що за вказівками вождів лише за період 1930—1953 роках було, за заниженими даними, репресовано понад 10 млн осіб, майже мільйон розстріляно27. Авторитаризм, як з'ясувалося, створив спеціальну техніку відстрілу людей. Якщо фашисти створили фабрики смерті (Освенцим, Дахау), то більшовизм мав своє, оригінальне — розстрільні шафи. Засуджених перед розстрілом собаками й штиками заганяли по одному до тісних металевих шаф, подібних до тих, що є на кожній фабриці для роздягання й збереження одягу робітників. У шафі засуджений роздягався, тоді йому зав'язували дротом руки, які він тримав назад, стоячи обличчям до металевої стіни шафи. Далі його, роздягненого, із зав'язаними руками вже гнали до ями, ставили на коліна й стріляли в потилицю. Шафа мала п'ять секцій (відповідно на п'ять осіб), одна довоєнна тритонка могла взяти п'ять таких шаф, їх можна було перевозити, як дрова. Оперзагін організовував розстрільний пункт на 50 осіб за один раз. Далі починав працювати конвеєр... Тому можна зрозуміти реакцію делегатів XX з'їзду КПРС, коли М.Хрущов читав доповідь про культ особи. Оскільки саіМ О.Яковлєв був присутній тоді в залі, наведемо його спогад: «... У залі була гнітюча тиша... зал був мертвий. Ніхто не дивився один на одного — чи то від несподіванки того, що відбувалося, чи то від страху»28.
Важливим є соціологічний аналіз причин виникнення тоталітарно-авторитарних режимів влади, того суспільства, яке створював собі кожен тиран системи, в якій він жив і котра захищала його. На цю тему класичною працею на Заході стала книга Х.Ареднт (1906—1975) «Походження тоталітаризму» (1951), де підкреслювалося, що тоталітаризм виникає унаслідок руйнування класового суспільства та його соціальної структури, тісного зв'язку між ідеологією однієї панівної групи та масовим терором. Р.Арон у книзі «Демократія і тоталітаризм» (1965) зазначає п'ять головних ознак тоталітаризму:
по-перше, він виникає при монополії на політичну діяльність однієї партії;
26 Цит. за: Волкогонов Д. А. Ленин. Политический портрет. — Кн. 2. — С. 213.
27 Яковлев А. Н. Горькая чаша: Большевизм и Реформация России. — Ярославль, 1994. - С. 166.
28 Там само. — С. 154.
по-друге, ця партія має на озброєнні ідеологію зі статусом виняткового авторитету та офіційної державної істини;
по-третє, держава монополізує усі засоби масової інформації і має особливе право на силові методи та засоби переконання;
по-четверте, перехід більшості видів економічної і професійної діяльності в підпорядкований державі;
по-п'яте, державна монополія на все життя перетворює будь-яку помилку в помилку ідеологічну, звідси — необхідність терору як поліційного, так й ідеологічного29.
Сьогодні, коли ліквідовано соціально-політичні умови для спадковості влади, за масової участі народних мас у політичному житті, плюралізму політичних доктрин та ідеологій значно зменшилися можливості виникнення авторитарних режимів. Однак, на нашу думку, це детермінується зовнішніми і внутрішніми чинниками: відсутністю великих війн, революцій, відносною стабільністю політичних, соціально-економічних систем, високим життєвим рівнем у країнах індустріального та постіндустріально-го світу. Будь-які політичні, соціально-економічні катаклізми, порушення рівноваги сил неминуче породять умови, сприятливі для появи авторитарних лідерів на верхніх щаблях влади або прояву авторитаризму в суб'єктів влади. Причому різні типи тоталітарно-авторитарних режимів визначають різні типи авторитарних лідерів. Однак передбачити всі умови, а головне, час появи таких вождів дуже важко. Існує думка, що авторитаризм притаманний великій кількості політиків, які мають догматичний склад мислення. Можливо, це й так.
Іншою важливою умовою появи авторитарних лідерів є психологічний дискомфорт, в якому минали дитячі й юнацькі роки майбутніх лідерів. Для прикладу візьмемо Луція Доміція, Івана IV та Петра І. У двох з них, як вказують історики, спільним є те, що вони з'явилися на світ унаслідок важких пологів, Луцій народився у середині грудня, під час пологів плід ішов не головою, а ногами, пологи матері Петра — цариці Наталі Кирилівни — тривали майже три доби. Усі троє не пам'ятають батьків: у Луція батько помер, коли йому було два роки, в Івана IV — коли йому було три роки, у Петра батько помер, коли малому ще не виповнилось чотири роки. Оскільки мати Луція — Агрипіна — була незабаром відправлена у вигнання, він ріс у тітки з «поривчастим та нестримним характером», яка довірила виховання дитини двом рабам — перукареві й танцюристові. Тільки коли повернулася мати, що
29 Арон Раймон. Демократия итоталитаризм. — М., 1993. — С. 230 — 231.
незабаром вийшла заміж, Луція усиновили. Однак як родич імператора він натерпівся страху, оскільки став потенційним суперником сина імператора.
В Івана IV вже з трьох років почалося подвійне життя, коли його проголосили великим князем. Удень наближені притримувались офіційного протоколу пошани до нього, увечері ж він залишався сам або серед придворних ворогів і заздрісників. Оскільки він, як писав В.Соловйов, «народився також із чутливою, легко захоплюючою, пристрасною природою», то таке подвійне життя вражало і дратувало його. Тим паче, що поруч йшла «боротьба чужих йому людей, близьких, яких він любив, від нього забирали, перед ним нахабно, по-звірячому тягнули їх у неволю, незважаючи на його прохання, потім він дізнавався про їх насильницьку смерть». Водночас ті ж самі люди, що ввечері не звертали на нього уваги, «при ньому били, усували від нього близьких йому людей, а під час посольських прийомів та інших церемоній стояли перед ним, як покірні слуги»30. Тобто дитина бачила перед собою ворогів, крадіїв його прав, але боротися з ними вона ще не могла, тому «вся боротьба повинна була зосередитися у його голові й серці». Всі його думки були зведені до одного: знайти докази на свою користь, свою владу, проти беззаконня своїх слуг. Жорстокість, свідком якої Іван був з малих літ, призвела до того, що він «звик не звертати уваги на інтереси інших, привик не поважати людської гідності, не поважати життя людини». Тим паче, що при малому Іванові ображали пам'ять його батьків: князь Іван «клав ногу на постіль його батька, Тучков копав ногами речі його матері...»31. За спогадами князя Курбського, коли Іванові було 12 років, він почав «проливати кров безсловесних, кидаючи їх на землю з високих теремів»; коли ще не виповнилося 15, збирав ватаги знатної молоді і скакав верхи вулицями й площами, збиваючи людей, грабуючи зустрічних. В обох випадках його наближені тепер уже хвалили його і заохочували на нові «звитяги».
Малий Петро з початком царювання його брата зазнав разом з матір'ю утисків. «Перед очима постійно сумна мати, яка розмовляє з ближніми людьми про свої негаразди, заслання братів... дитина палка, чутлива, переймається сімейною ворожнечею... маленький Петро... уже герой драми, дійова особа, він ненавидить гнобителів справжньою ненавистю...»32.
30 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1960. — Кн. III. - С. 426.
31 Там само. - С. 427, 429.
32 Там само. - Кн. VII. - С. 444.
Малий Луцій, не маючи ще й 10 років, з успіхом виступив у римському цирку на Троянських іграх", а глядачі віддали йому більше пошани, ніж імператорському синові, що створило реальну загрозу його життю. Ситуацію врятувала матір, яка вийшла заміж — тепер уже за імператора. Після того вихователями Луція стали філософ Сенека та двоє грецьких учених. Коли Луцію було 13 років, його усиновив імператор Клавдій. З того часу повне ім'я Луція звучало так — Нерон Клавдій Друз Германік Цезар. Уже наступного 51 року його оголсили повнолітнім (за три роки до того, як дозволяли римські традиції), він змінив тогу, і його ім'я було внесене до списків римських громадян. Тоді ж він уперше виступив у сенаті, став членом колегії жерців, отримав права намісника сенатських провінцій, титул принцепса римської молоді.
Своєю чергою, Іван IV, маючи заледве 16 років, прийняв титул царя (був коронований у січні 1547 р.) і незабаром, добре пам'ятаючи своє подвійне становище, що ображало в ньому володаря і людину, переповнений презирством до наближених, що все дозволяли, й ненавистю до ворогів, що узурпували його права, став тим, ким увійшов в історію — Іваном Грозним.
Петра, якому виповнилось 10 років, після смерті брата обрали царем, що призвело до стрілецького бунту. Ця подія залишилася в його пам'яті на все життя, він побачив «страшні криваві сцени перед очима, мученицьку смерть рідних, відчай матері... як владу крадуть, як вона переходить до рук колишніх гнобителів»34. Петро тримався мужньо, однак ця драма, страх, ненависть, бажання покласти край старому — все це започаткувало певні процеси, що виявилися у його натурі пізніше. Цікава деталь: усі троє рано одружилися, точніше, їх одружили (Нерона у 15 років, Івана та Петра на 17-му році), усі вони мали по декілька жінок та безліч коханок. Водночас усі вони, крім Нерона, стали першими в державах, маючи на це права за спадковістю, навіть Нерон був сином імператриці, усиновлений імператором. Правда, ні Нерон, ні Іван IV не панували під час системних катаклізмів.
Авторитарні лідери наших часів зовсім інші. По-перше, мало відомо про їхнє приватне життя, дитячі та юнацькі роки. Більшість з них за соціальним походженням були вихідцями з малоабо середньозабезпечених родин. Вони не мали родичів у панівних владних династіях, іншими словами, торували шлях собі самі, завдяки вродженим талантам, інтуїції, чудовій пам'яті, спритності,
33 Светоний Транквилл Гай. Жизнь двенадпати цезарей. - М., 1964. — С. 150.
34 Соловьев С. М. ИсторияРоссиис древнейших времен. — Кн. VII. — С. 444.
аморальним методам, сильній волі і прагненню панувати. Наприклад, Й.Сталін походив із родини, в якій батько був селянином, за професією — шевцем, потім робітником взуттєвої фабрики в Тіфлісі, мати Катерина Георгіївна — дочкою колишнього кріпака35. Початкову освіту отримав у духовному училищі, почав навчатися у духовній семінарії (маючи 15 років), — ось майже і все, що можна дізнатися з офіційної біографії.
Значно більше дізнаємося з біографії, яку написав Л.Троць-кий. У ній, зокрема, зазначено, що мати Сталіна «мала скромний заробіток, займалася пранням білизни і випіканням хліба в будинках багатих жителів Горі... Тяжке трудове життя матері, бідність позначилися на характері Йосифа», — цитував Л.Троцький розповідь Гогохія, товариша Сталіна в навчанні в духовному училищі36. Інший знайомий сім'ї Джугашвілі з Горі вказував, що батько Сталіна був «суворої вдачі і при тому жорстокий пияк», що часто й незаслужено лупцював хлопця. Правда, він скоро помер, тому навчання в училищі та семінарії — це насамперед заслуга матері37. Пізніше Сталін на запитання письменника Е.Людвіга про своїх батьків відповів: «Мої батьки були простими людьми, однак вони зовсім непогано ставилися до мене»38. Останні роки навчання в училищі, за спогадами його однокласника, Сталін був жилавим, кирпатим хлопчиком, дуже наполегливим, замкнутим і з різко вираженим бажанням панувати, умінням домагатися мети, любив природу, але не живі створіння. Співчуття до людей або тварин було йому цілком чуже: «Я ніколи не бачив його, щоб він плакав», — зазначав цей однокласник39. Й.Сталін закінчив духовне училище з похвальною грамотою і почав навчатися у семінарії. «Його честолюбство, — згадував однокласник, — досягло в семінарії того, що він у своїх успіхах далеко випереджав нас усіх». Додати щось до того досить важко, тут не допомогли ані книга Д.Волкогонова, ні інтерв'ю-спогад В.Молотова, ні книга дочки Й.Сталіна — Світлани.
Не виділявся у дитячі роки й інший майбутній лідер, супротивник Й.Сталіна - А.Гітлер, виходець, правда, з дрібнобуржуазної родини, що мріяв стати художником. Невдача в цій справі надовго запала в пам'ять майбутнього фюрера, підштовхнула до прояву його суспільної активності. Тому мож-
35 Сталий И. В. Краткая биография. — М., 1952. — С. 5.
36 Троцкий Л. Сталий: В 2-х т. - М., 1990. - Т. 1. - С. 25.
37 Докл. див.: Ранкур-Лаферриер Даниель. Психика Сталина. — М., 1996. - Гл. 4
38 Троцкий Л. Сталий: В 2-х т. - Т. 1. - С.28.
39 Там само. — С. 32.
на стверджувати, що вирішальним у процесі становлення цих лідерів стали їх надзвичайно сильна зібраність, воля, прагнення до панування й осягнення мети, організаційні здібності. А.Гітлер відзначався надзвичайною інтуїцією, прагненням мати довкола себе натовп тощо. Можливо, це було наслідком вживання (за деякими даними) у юнацькому віці (під час перебування у Відні) галюциногенної пейоти, яку йому давав колишній помічник аптекаря у Мехіко якийсь Прецше40. Врешті-решт А.Буллок зазначає, що Гітлер був «інстинктивно вразливий на настрої натовпів, здатний відчувати таємні настрої, бажання і прагнення до перемін, що дрімали в його мізках»41. Здатність А.Гітлера впливати на натовп дехто порівнював з масовим гіпнотичним мистецтвом. Загалом же «сила індивідуальності Гітлера... не натуральна — була продуктом величезного напруження волі», — зробив висновок А.Буллок42.
З успіхами в політичном житті поступово змінювався і тип особистості самого Гітлера. Якщо в молодості, коли йшла боротьба за визнання, за лідерство серед нацистів, він був більш-менш ще екстравертним (хоча вже тоді фронтові друзі називали його «ненависником жінок»), то з кінця 20-х років із наростанням популярності, успіхами в політиці в нього все чіткіше проявляються замкнутість, пекельні ревнощі, самозаглибленість, месіанство43. Відкритим і запальним Гітлер був тепер, як звичайно, лише на масових публічних заходах (за свідченнями його наближених, усі виступи Гітлера були дуже старанно підготовані, добре поставлені, технічно забезпечені). Від цих виступів він отримував ні з чим не зрівняну насолоду. Видно, як зазначає Й.Фест, «не без причини Гітлер порівнював натовп як поняття із «втіленням жіночого початку». Виступи поглинали його цілком, «доситьодного погляду на цей еротичний запал, який пробуджувала в ньомуідея маси, його уявлення про неї і котрий дозволяв йому домагатися усе ж визначної стилістичної свободи висловлювання, щоб зрозуміти, що шукала й що знаходила ця неконтактна, одинока людина, котра стояла на високій трибуні над послушною масою під час цих колективних заходів, які з часом стали для нього майже наркотиком: одного разу він, якщо вірити свідкам, у пориві відвертості назвав масу своєю «єдиною нареченою»44.
40 Гудрик-Кларк Николас. Оккультньїе корни нацизма. Тайньїе арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию — Евразия. - С. 239.
41 Bullock Alan. Hitler. Studium tyranii. - S. 298.
42 Там само. - C. 305.
43 фест Иоахим. Гитлер. Биография. - Пермь, 1993. - Т. 2. - С. 183-184.
44 Там само. - С. 185.
Сталін не був палким промовцем, як фюрер, він був більше майстром організаційної політики, умів логічно й стисло роз'яснити складні речі, по-своєму впливав на маси. Він був великим майстром тасування кадрів, різних закулісних владних махінацій. Спільним у них було те, що вони зуміли вирізнитися, стати (особливо А.Гітлер) певними ретрансляторами інтенцій мас у перехідну добу.
У 70-ті роки психоаналітик, журналіст Л. де Моз, вивчивши промови відомих військових та політичних діячів, що стосувалися історичних періодів перед великими війнами та революціями, дійшов висновку, що політики і військові лідери замість того, щоб бути сильними едіповими постатями, перетворюються у своєрідні «смітники» для витіснених почуттів окремих осіб, груп і навіть цілих націй. Саме в них суспільство знаходить громовідвід для своїх негативних емоцій. Емпіричний матеріал показав, що матеріали промов, виступів напередодні війн або революцій повні мовних зворотів, образів, пов'язаних із біологічним народженням. Так, наприклад, Л. де Моз проаналізував психоісторичне коріння американської революції з погляду приймання пологів і специфіки виношування дитини. Те ж саме можна простежити й напередодні значних військових подій.
Спираючись на значний емпіричний матеріал, Л. де Моз висунув гіпотезу, що під час великих суспільних катаклізмів народи діють, виходячи з колективних фантазій про народження людини. Тобто він переніс акцент фройдівського індивідуального несвідомого на динаміку пологової травми. Л. де Моз вважав, що подальші енергія і емоції, зумовлені пологовими травмами або пов'язані з ними, стають стандартними компонентами структури людської особистості. їх активізація в індивідів (під дією різних чинників) викликає, залежно від обставин, індивідуальну психопатологію або процес духовного перетворення. Психологічний захист, що в нормальних умовах перешкоджає виходу периватальної енергії на поверхню свідомості, може давати одночасно перебої у великої кількості осіб, що належать до одних мікро-макрогруп суспільства. Це створює загальну атмосферу напруженості, тривоги й очікування гіршого. У зв'язку з цим С.Гроф зауважив, що «... лідером мас у такому стані стає той, чия усвідомленість перинатальних сил вища середнього, хто здатний відмовитися від власності на них і спроектувати їх на події зовнішнього світу»45. У такі перехідні епохи лідери, зрозумівши це, нав'язують своє бачення рево-
45 Гроф Станислав. Запределаш мозга. — М., 1993. — С. 446 —451, 453.
люційного процесу, його темпів, шляхи розв'язання, вони накидають своє бачення світу: один за допомогою власної магії слова й організованості свого руху, інший за допомогою власної організації, умілого маніпулювання людьми, причому у своїх відносинах до людей такі лідери вкрай динамічні, вони не мають ніяких моральних гальм, на все дивляться тільки прагматично. Такі лідери ясно висловлюють свої уявлення для груп чи націй, «пропонуючи сприйнятливе пояснення емоціонального клімату мовою політичних проблем».
Отже, авторитарний лідер (як інтроверт, так і екстраверт) радше сенсорик, ніж інтуїтик, етик, ірраціоналіст. Однак є багато й раціоналістів. Можна твердити, що з відомих нам чотирьох типів темпераментів у кожному маємо приклади авторитарних лідерів. Із соціонічних типів — це типи Цезаря або політика (Цезар), відтак Македонського або заохочувача (Петро І, Наполеон, В.Ленін). Чимало великих тиранів, зокрема Й.Сталін, були типом Горького (логіко-сенсорний інтроверт), його супротивник А.Гітлер теж інтроверт, більше сенсорик, певною мірою етик. Авторитарні, т. зв. «народні» лідери, частіше екстраверти (Троцький) - тип Гамлет (етико-інтуїтивний екстраверт). Немає чітко визначених правил щодо означення типу темпераменту чи соціонічного типу до авторитарності. Можна тільки стверджувати, що той чи інший тип за певних умов може стати авторитарним лідером. Поява авторитарного лідера - це переважно поєднання суб'єктивного чинника (певного типу лідера, можливо — Македонського або Цезаря) та конкретних історичних, політичних, соціально-економічних умов. Коли існують такі чинники, відбувається системний перехід. Однак ситуація, в якій з'являється черговий авторитарний лідер, виникає нечасто. Надалі починає домінувати суб'єктивний чинник — сам лідер та його команда; від їх біологічно-психологічних даних, знань, майстерності тощо, а також і від рівня організованості залежатиме реалізація мети та політичної програми. Авторитарний лідер — коваль своєї долі, самореалізується насамперед він сам. У цьому специфічність феномена авторитаризму.