Політичні еліти і лідери

5.2. Демократичні лідери

Платон, як відомо, з деяких причин був проти демократії. У праці «Держава» він дещо з іронією описував демократичну державу, в якій «немає жодної потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти і здатний до того; необов'язково й підкорятися, якщо ти не бажаєш того, чи воювати, якщо інші воюють, чи
дотримуватись, як інші, умов миру, якщо ти миру не прагнеш»46. Демократія, вважав він, формує і певну «демократичну людину», що виростає в умовах, коли «... у державі з' явиться повна свобода і щирість, можливість робити все, що хочеш». Це дасть демократа, особистість, якій притаманні «нахабність, розгнузданість і розбещеність», що буде толерувати всі прагнення; у житті демократа «немає порядку, у ній не панує конечність: приємним, вільним і блаженним називає він це життя і так увесь час ним користується»47. Отакий не дуже привабливий образ демократії й людини-демократа за Платоном.

Пізніше його учень Арістотель чіткіше визначив рамки демократичного устрою, ствердивши, що існує п'ять видів демократії: демократія рівності, цензова, два види верховенства закону (причому до посідання посад допускають усіх громадян, дітей громадян, а також дітей тих, у кого один із батьків вільний, але не громадянин), п'ятий вид демократії передбачає верховенство не закону, а народу, тобто народовладдя. Останнє може бути тоді, коли вирішальне значення мають постанови, рішення народних зборів, а не закон. Тоді народ стає єдинодержавним, верховна влада належить багатьом, а не кожному окремо, тобто всім разом. Однак, зазначав Арістотель, такий лад, така народна демократія не може бути демократією у власному розумінні, оскільки постанови зборів не можуть мати загального характеру*8. Це змушує нас одразу замислитись, як же керувати таким політичним устроєм, такими громадянами, що становлять демократичне суспільство. Яким повинен бути демократичний лідер, що дав би собі раду з пошануванням закону, права, різноманітними прагненнями вільних громадян, суперечностями їх інтересів, цілей. Той же античний поліс, вихованцями якого були обидва грецькі мислителі, дає нам і відповідь. Вона полягає у тому, що полісна демократія — це була пряма демократія, а не представницька, уся політична влада була виборною (або частково за жеребкуванням), політичні рішення, як звичайно, були колегіальні, посідання посад було короткотерміновим, а не довгостроковим або, тим паче, пожиттєвим. Панувала сувора звітність за виконання своїх обов'язків. Це визначило тип особистостей — демократичних лідерів. Вони мали бути промовцями, щоб переконати, завоювати собі більшість на засіданнях народних зборів - еклесії, оскільки вони були законодавчою владою. Демократичний лідер мав поєднати свої здібності

46 Платон. Государство. Сочиненпя: В 3-х т. — М., 1971. — Т. 3(1). — 557 с.
47 Там само. — 561 б, д, є.
48 Аристотель. Политика. Сочинения: В 4-х т. - М., 1983. - Т. 4. - 1291b.30-40; 1292а, 5-Ю.

переконування з організаторським хистом, адже сам він і виконував свої ідеї та пропозиції. Якщо він не міг того зробити, мусив сам організувати виконання прийнятих рішень, тобто лідер мав бути красномовний, розумний, енергійний, відважний, добрий організатор. Оскільки над лідером весь час «висів» закон звітності, він мав бути й взірцем у приватному житті, несним, не користолюбним, товариським. Важливою особливістю демократичного лідера були й його фізичні дані. Міцний фізично, гарно збудований, без надзвичайної краси, але привабливий — саме так, очевидно, виглядав лідер-демократ в античності.

Демократичний лідер, на відміну від авторитарного — це лідер широкого загалу, якому щоденно треба доводити свої права на лідерство. Щось на зразок перманентного плебісциту. Згодом на такого лідера вже працював авторитет. Однак, незважаючи на це, лідер щодня був під загрозою звіту, появи інших лідерів, навіть примх жеребкування. І це було освячене правом, традиціями, робилося з волі народу, що сам голосував за такі закони. За авторитарного політичного режиму, тиранії лідеру-володарю не завжди були притаманні такі риси й чесноти. Спадковий володар, автократор, за якого не голосував вільний народ, міг бути підступним, жорстоким, підлим. Цікаво, що багато авторитарних лідерів і було саме такими, мало фізичні вади, а тому для них, для їх правління, режиму влади в жодному разі не підходили пряма демократія, виборність, колегіальність рішень, короткотерміновість посад. Кожен тиран мріє про увічнення себе і власного потомства. Тиран не звітується за посаду правителя, а вважає її даром долі або Бога. Демократ же щоденно працює, щоб утриматись до кінця власної каденції. Справа ще більше ускладнилась, коли Клісфен впровадив правила остракізму. Тоді над кожним лідером-демок^ ратом нависла ще й загроза вигнання на 10 років з Афін. Треба було мати велику мужність, щоб не загравати з громадянством, провадити власну політику, бути готовим до того, що вона може не сподобатись частині громадян. Така постійна загроза ставила перед демократичним лідером комплекс несумісних вимог, що поєднати їх практично було дуже важко.

Поряд із грецьким полісом комплекс демократичного лідера був розвинутий у Римській республіці- Такими лідерами були Марк Порцій Катон (234 — 149), Тіберій Гракх (163—133) і Гай Гракх (153 — 121). Т.Моммзентак характеризував Катона, селянського сина, що внаслідок своєї мужності, сили вирізнився під час війни з Ганнібалом: «Катон був людиною залізного здоров'я, хоробрий, бездоганно чесний, людина конкретних твердих переконань, неухильно суворий до себе та інших. Дотепний, спритний, гострий на язик, він невтомно повставав проти будь-яких

порушень духу і букви законів, нещадно закликав до відповідальності всіх, хто зловживав»44. Правда, успіху він не домігся, бо разом зі своїми прибічниками зробив суттєву помилку — їхня програма була критична, вони заперечували зловживання, критикували помилки, але не сформулювали нічого позитивного, жодної нової програми, що й призвело до поразки.

Дещо інший був Т.Гракх, який не лише критикував, а й вніс конкретний закон про земельну реформу. Як людина-лідер, він був несхожий на образ особи лідера, оскільки «був смирний, ясної душі мрійник ... болісно відчував увесь політичний, економічний і моральний занепад громадянства, палко бажав допомогти батьківщині...»50. Його брат Гай «був людиною високообдарова-ною, з розумом справді державним, з енергійним палким темпераментом...», який всю душу вкладав у дві мети: помститися за свого брата та «відродити батьківщину новою конституцією»-'1. Г.Гракх виступив із широкою позитивною програмою реформ, забезпечив собі більшість у народних зборах і, обраний трибуном, почав впроваджувати нові закони. Хоча наприкінці законодавча і політична діяльність Г.Гракха зазнали поразки, саме йому належить провідна ідея Римської республіки — усі землі підвладні громадам і є власністю держави.

Г.Гракх уперше застосував тактику політичної боротьби, яка полягала у зруйнуванні, спираючись на матеріальні інтереси мас, єдності пануючої верстви, встановленні суворої і раціональної адміністрації та втіленні ідеї примирення і зближення римського громадянства з підкореними народами. Обидва демократичні лідери закінчили життя трагічно. У ті часи інакше й не могло бути. Однак заслуговують на увагу передсмертні слова-заповіт Гая Гракха, який радив майбутнім демократичним вождям: «Будь твердй, вичави зі свого серця жалість, розірви кайдани, що зв'язують чи ріднять тебе з поневолювачами, розтопчи віру в милосердя гнобителя, яка ще, можливо, жевріє у твоєму серці».
Наступні понад тисячу років європейської історії дали нам небагато прикладів демократичних лідерів. Усі вони боролися за владу, а в процесі такої боротьби важко вимагати демократичних цнот і вартостей. Демократів серед коронованих лідерів дуже мало. Монарх і демократія — поняття несумісні, що би там не казали історики-апологети національних історій. Саме становище суб'єкта верховної' політичної влади, спадкове чи завойоване, робило неможливим виборність посади, колегіальність рішень чи

49 Моммзен Теодор. История Рима. — СПб., 1993. — С. 113.
50 Там само. - С. 137.
51 Там само. - С. 140.

короткотерміновість посідання посади. Поява демократичних лідерів як результат соціально-політичного устрою стала можливою лише з відновленням республіканського устрою в Європі та Америці, тобто з XVII — XVIII ст. (якщо не брати до уваги досить своєрідного республіканського досвіду міст-республік Середземномор'я та Ганзи). Демократичні аналоги можна знайти в гетьманах Запорізької Січі, яких теж обирали на зборах (Раді) громадян (козаків). Вони звітували щороку, у мирний час рішення приймали колегіально, існувала змінність і в адміністративно-військових посадах. Однак у військовий час це скасовували, гетьман ставав майже абсолютним володарем. Так, вибраний демократично Б.Хмельницький (сенсорно-етичний екстраверт, тип Цезар) у міру військових, політичних успіхів поступово перетворювався з гетьмана війська Запорізького у того, хто «став єдиновладцем і самодержцем Русі»52.

Загалом можна стверджувати, що феодалізм як соціально-економічна, політична і культурна система був побудований на основі ієрархії, що зводило можливості демократичного політичного життя до мінімуму. Навіть якщо той чи інший демократичний лідер завойовував владу, він дотримувався усе-таки феодальної системи ієрархічних вартостей, тому через деякий час у вихідця чи то з народу, чи з нижчих верств буржуазії, навіть зубожілого дворянства, проявлялися автократичні тенденції, і справа врешті-решт закінчувалася встановленням нової монархічної династії. Наполеон Бонапарт пройшов цей шлях менше ніж за 10 років. Тому лише розвал феодальної системи в головних європейських країнах і вплив Американської революції відкрили шлях до втягнення народних мас у політичні процеси, змінили, так би мовити, вартісні орієнтації у народних лідерів. І не лише в них, оскільки в нових історичних умовах середини — кінця XIX ст. політичні лідери скоро зрозуміли необхідність підтримки й висунення демократичних вимог, що гарантувало їм успіх серед недосвідчених народних мас, які через різні суспільно-політичні об'єднання та введення загального виборчого права почали брати участь у політичних процесах. В умовах масового приходу в політичне життя мас, бурхливого розвитку представницьких інститутів наприкінці XIX ст. почав кристалізуватися й образ нового (порівняно з античністю) політичного лідера-демократа. Відрізнявся лідер-демократ і від перших лідерів буржуазних революцій (Кромвель, Марат, Дан-тон, Робесп'єр та ін.). Лідери революцій мали переважно гуманітарну освіту (більшість із них була правниками, адвокатами, навіть лікар Марат публікував праці політично-правового змісту),

52 Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 237.

були відомі своєю політичною спритністю, що доходила часом до безпринципності й марнословства. «Друг народу» радше виняток, ніж правило у цьому плані53. Ставши верховним суб'єктом влади, вони скоро скочувались до авторитарних методів реалізації влади (хоч О.Кромвель і відмовився від королівського титулу, однак став пожиттєвим лордом-протектором)54. Така ситуація була вже неможлива в Західній Європі наприкінці XIX ст., що ми пояснюємо розгортанням діяльності масових політичних партій, які вимагали політичних дій за іншими правилами. Шанси стати політичним лідером мас усе більше мають ті політичні особистості, які стали спочатку керівниками політичних партій, закріпилися на чільних місцях у політичних організаціях, навчилися партійних політичних маніпуляцій, закулісної «оргпраці», зробилися політично-організаційними бюрократами. Звичайно, вони мусили бути красномовними, освіченими, а головне — добре розуміти прагнення й інтереси народних мас, уміти їх сформулювати та висловити. Політичні баталії в європейських парламентах, американському конгресі висунули нагальну потребу перед демократичними лідерами стати професійними політиками. У зв'язку з цим почав формуватися і комплекс вимог до претендентів на лідера, який детермінувався ліберально-демократичними політичними режимами, що утворилися у XX ст. у Європі та Північній Америці. Першою важливою вимогою були фінанси, претендент на роль демократичного лідера мав бути родом із заможної родини або спиратися на солідну партійну касу. Щодо першого, то можемо навести свої узагальнення соціального походження усіх американських президентів за часи від закінчення Громадянської війни до Другої світової війни. Отже, з 15 американських лідерів 5 двічі й більше були обрані на пост президента. З бідних родин були — президент-«кравець» А.Джонсон, син пастора Г.Клівленд, фермерський та ковальський син Г.Гувер. Решта американських президентів народилася у родинах середньої заможності (Р.Хейс, Ч.Артур, В.Вільсон, В.Гардінг) та багатих аристократичних (Б.Гаррісон, Т.Рузвельт, У.Тафт, Ф.Д.Рузвельт). Одночасно більшість із них спиралася на фінанси та партійний апарат республіканської або демократичної партій. Зокрема, Г.Клівленд, Ч.Артур, Б.Гаррісон, У.Мак-Кінлі, Т.Рузвельт, У.Тафт, В.Гардінг і Ф.Д.Рузвельт. Серед них особливо виділявся Ч.Артур як безпосередній ставленик республіканської партійної виборчої машини. Окрім 'того, усі президенти, починаючи з Р.Хейса,

53 Див.: Манфред А. 3. Марат. — М., 1962.
54 Барг М. А. Великая английская революция в портретах ее деятелей. — М, 1991. - С. 240-243.

репрезентували великий американський капітал (не кажучи вже про Т.Рузвельта, Ф.Д.Рузвельта або мільйонера Г.Гувера)53.

Як звичайно, президенти повинні були мати вищу освіту (серед них лише Г.Клівленд не мав закінченої вищої освіти), більшість із них прийшли до вершин політичної кар'єри через юридичну освіту, була адвокатами, суддями, тільки Г.Гувер був за освітою геологом (здобув собі багатство завдяки успішній геологорозвідувальній пошуковій праці)56. Більшість із них (за винятком «мовчазного Кала» — Кальвіна Куліджа) були добрими промовцями , двоє з них — колишні ректори вищих навчальних закладів. Усі пройшли добру парламентську школу в Конгресі США, обіймали різні адміністративні посади у виконавчих, судових органах країни, двоє (У.Грант, Ч.Артур) були генералами. Ще одна біологічно-психологічна деталь: майже всі президенти-де-мократи (незалежно чи то з Демократичної, чи Республіканської партій) прожили довге й щасливе сімейне життя, а в декого (В. Гардінг, Ф. Д. Рузвельт та ін.) дружини були активними помічниками своїх чоловіків-президентів. Гідне подиву те, що майже всі вони мали багаторічні щасливі шлюби: А.Джонсон — 47 років, У.Грант — 37 років, Р.Хейс — 40 років, Б.Гаррісон — 39 років, У.Мак-Кінлі — ЗО років, Т.Рузвельт — 33 роки, В.Гардінг — 32 роки, К.Кулідж — 27 років, Г.Гувер — 45 років та Ф.Д.Рузвельт — 40 років спільного сімейного життя, мали від 2 до 8 дітей. Це те, чого ми не змогли знайти в лідерів авторитарного типу, тим паче в тиранів. На нашу думку, головною рисою лідера-демократа є значний рівень його толерантності. Правда, декому, як уже зазначено раніше, щастило більше — вони мали дружин, які самі були визначними громадсько-політичними діячами (дружина Ф. Д. Р. — Елеонора Рузвельт — була навіть головою Комісії ООН із прав людини). Можна вважати, що рівень сімейного комфорту прямо пропорційний стилеві політичної діяльності демократичних лідерів.

Спробуймо визначити з відомих нам 16 пар типів людей демократичних лідерів. Найчастіше це екстраверти, інтуїтики, логіки, раціоналісти. З відомих нам типів це радше Дон Кіхот, Гюго, Гамлет, Лондон, Холмс, Гекслі. Однак не забуваймо, що і Македонський, і Цезар були екстравертами. Тому лідер-демократ — це поєднання самої особи лідера та конкретних політичних, соціально-економічних умов. Звичайно, що далі існують значні, навіть кардинальні відмінності від авторитарного типу лідера. Якщо там переважає суб'єктивний чинник —

55 Pastusiak Longin. Prezydenci. Stany Zjcdnoczoncod JerzegoWaszyngtona do Ronalda Reigana. - Warszawa, 1987. - T. 2. - S. 77-555; 224. '6 Там само. — C. 454.

лідер, то ліберально-демократична система певною мірою спрямовує діяльність свого лідера, тримає його в рамках, обмежує владу, діяльність, якщо він трохи відхиляється у той чи інший бік. Демократичний лідер теж є ковалем своєї долі, але він значною мірою залежний від типу й характеру політичної системи та режиму влади. Політична система, ЇЇ аксіологічні елементи тримають демократа в рамках, певних заданих суспільством ритмах. Право обмежує його владу, колегіальність накладає вуздечку на його рішення, звітність висить над ним, як дамоклів меч. Виборність демократа-лідера визначає його вчинки, але водночас у рамках системи конституційного режиму влади дає йому певні гарантії на два, чотири, п'ять років, на час його каденції. У тому полягає відмінність демократичного лідера XX ст. від лідерів-демократів Античності. Адже якими б скандальними не були роки президентства Г.Гардінга чи ма-лослівність К. Куліджа, вони не мусили щодня доводити своє право на лідерство, оскільки демократичний режим влади автоматично гарантував їм перебування на президентських посадах. Навіть безпорадність Президента-геолога Г.Гувера під час «великої економічної кризи в 1929-1933 роках» не призвела до скорочення його каденції, він «був працьовитою людиною, однак малорезультативним Президентом. Йому бракувало широти поглядів, відваги і волі переламання глибоко консервативних переконань»57, — так характеризували його президентство. Покинувши Білий Дім, Г.Гувер був дискредитований в очах американського суспільства як Президент, що не зміг ані запобігти кризі, ані вивести з неї Америку. Він був настільки ідентифікований з кризою, що ще багато років його не запрошували на різні республіканські свята, аби його особою не відлякувати виборців, щоб вони не ототожнювали Г.Гувера з Республіканською партією. Однак ліберально-демократична система влади не дала зняти Г.Гувера достроково, він відбув свою каденцію як верховний суб'єкт політичної влади, незважаючи на те, що фактично перестав бути лідером американського суспільства. На його місце прийшов новий ліберально-демократичний лідер Ф.Д.Рузвельт, що вивів Америку з кризи, висунув і провів власний план реформ (т. зв. Новий Курс) і був першим Президентом, якого обирали на цей пост три рази.

Підіб'ємо підсумки. Можна стверджувати, що найважливішим у типології лідерів є їх поділ за стилем. Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, моно-полізм у визначенні стратегії і тактики, прийнятті політичних

57 Pastusiak Longin. Prezydenci. Stany Zjednoczoneod JerzegoWaszyngtona do Ronalda Reigana. — T. 2. — S. 461.

рішень та здійсненні всебічного контролю над політичними процесами в суспільстві. Авторитарний лідер стоїть над правом. Домінуючим принципом реалізації влади стає сила або перманентна загроза її застосування. Подібного типу лідери розвивалися за етапами — спочатку як тирани, автократори, абсолютні монархи, пізніше як «авторитарні особи» (Е.Фромм) та диктатори в тотальному суспільстві. Історичний досвід переконує, що у кризові, перехідні епохи зростають сприятливі умови для появи авторитарних лідерів та прояву авторитаризму в існуючих суб'єктів влади. Можна стверджувати, що авторитарний лідер (як інтроверт, так і екстраверт) є радше сенсориком, етиком, ірраціоналістом, «народний» же лідер — радше екстраверт.

Виникнення демократичного типу лідерів тісно пов'язане з розвитком полісу, афінського демократичного устрою. Його особливостями були пряма, а не представницька демократія, виборність влади, колективність (колегіальність) прийняття рішень, звітність посадових осіб. Це поступово визначало й саму особистість демократичного лідера. Крім того, його формувала постійна потреба особистого доведення права на лідерство, що постійно тримала його в активній політичній формі. Після падіння афінської демократії лише в Нові часи знову відтворюються умови для появи демократичних лідерів. Вирішальними тут стали введення загального виборчого права, поява масових політичних партій, загальний ріст освіченості, дифузія власності й капіталу серед загалу. Політичне життя XX ст. висунуло на перший план такі вимоги щодо виділення демократичних лідерів, як певні фінансові ресурси самого кандидата в лідери або політичної організації, яка його висувала, необхідність професійної освіти (правової або політичної), володіння певними психологічними рисами, інтелектуальність. Демократичний лідер — це частіше екстраверт, інтуїтивний, логік, раціоналіст.

Велику роль у формуванні лідерів відіграють як самі особистості лідерів, так і певні політичні, соціально-економічні умови, що панують у суспільстві. Велике значення мають і типи режимів політичної влади, що переважають у суспільстві. Тоталітарно-авторитарні режими служать диктаторові, він є правом і мірою влади в такій системі. Ліберально-демократичні режими обмежують та нормують діяльність демократичних лідерів, підтримують їх та охороняють. Звичайно, це лише панівні тенденції і аж ніяк не закономірності.