Політичні еліти і лідери

Розділ 6. Шляхи формування національної політичної еліти (спроба концептуальних висновків)

... Демократії завжди бракує здібності вибрати гідних людей, їй бракує бажання і схильності до того. Л.і. де Токвіль

Етноси успішно розвиваються, якщо є стабільна політична еліта. Звідси можна зробити принаймні два висновки:
— організація будь-якого етносу в державність супроводжується виділенням у ній керуючої й управляючої суспільної групи — політичної еліти;
— будь-яка політична еліта разом із власним етносом проходить спільні етапи становлення й розвитку.

Загальноприйнятою є думка про родоплемінні початки становлення етносу. Під впливом природних умов, особливостей господарської діяльності, специфічних біологічних, психологічних рис, форм та характеру релігії, а отже, і культури, відбувається організаційне формування етносу, його одержав-лення. Оскільки стародавня історія — перманентний стан війни, то державна організація формується насамперед як захисна, забезпечуючи виживання держави й етносу перед зовнішніми і внутрішніми ворогами. Будь-яка ж організованість передбачає розподіл на тих, хто керує, управляє, і на величезну більшість, якою керують і управляють. Тобто вже на ранніх етапах розвитку починається формування правлячої політичної еліти, яка намагається увічнити своє панівне становище. Це призводить до виділення аристократії, коло якої вузьке, кількість незначна, однак завдяки військовій силі, багатству та релігійному освяченню ЇЇ могутність зростає у геометричній прогресії. Поступово вирізняються два типи еліт: замкнуті й відкриті. Перші з часом вимирають, другі, оновлюючись, продовжують розвиватися. Українська історія дала приклад першого типу еліти, тому й була втрачена державність. Пізніше Б.Хмельницькому довелося «на ходу» створювати власну політичну еліту, використовуючи частково і сполонізованих нащадків колишніх славних родів. Подібні проблеми через півстоліття виникли перед І.Мазепою. Ситуація
повторилася під час національної революції 1917 — 1920 pp. Кінець XX ст. дещо нагадує його початок. Процес національно-державного відродження відбувався трохи спонтанно, частково за комуністично-кадебістським сценарієм, значною мірою за старої політичної еліти. Як і тоді, тепер бракує справжнього національного фахового політичного провідництва через відсутність національної політичної еліти.

Головною причиною того, що ми не мали еліти, на нашу думку, була відсутність української національної державності. У такій ситуації еліта частково вимирала, частково асимільову-валася, частково йшла на службу до переможців, тільки мізерний відсоток її боровся. Зовсім інше бачимо в деяких європейських націях. Сотні років італійська нація проіснувала розділена між різними загарбниками — визволителями з Півночі, Заходу. Італійська аристократія теж частково вимерла, асимілювалась, дехто подався на службу «визволителям». Однак були й такі, що продовжували боротися. Трохи інше становище було в Польщі, що теж втратила незалежність і була частиною різних імперій. Таке становище без наполеонівського епізоду продовжувалося понад століття. Однак із поразкою Німеччини, революцією у Росії польська державність воскресла. Що ж показав італійський та польський досвід? Він переконливо довів ту просту істину, що в національно-державному відродженні вирішальними були не тільки збіг зовнішньо-політичних, військових, економічних обставин, не тільки певні національно-державні традиції, звички, культура, а й власний національний провід, відданий національній ідеї, завзятий, готовий до самопожертви. Причому це була як родова аристократія, так і «аристократія за духом». Наприклад, граф К.Кавур політичною боротьбою і дипломатією зумів не тільки виділити суб'єкт політичного об'єднання Італії, а й визначити в найзрозуміліший і найближчий масам спосіб головний засіб цього об'єднання, що провадив до незалежності Італії — ним стало гасло свободи*. Герой італійських народних мас республіканець Дж.Гарібальді згуртував навколо себе народні маси і через збройну боротьбу, часом просто відчайдушну і необдуману, роками тримав у патріотичному запалі значну частину Італії. Як народний герой, так і граф-аристократ сходилися у найголовнішому, як про це заявив Дж.Гарібальді: «Я готовий піти на союз навіть із чортом, якщо він буде анти-

* К.Кавур у своєму першому виступі в парламенті заявив: «П'ємонт повинен згуртувати навколо себе всі живі італійські сили і повести націю до великих звершень, для яких вона призначена». Ставши прем'єром, він протягом 9 років реалізував комплекс демократичних реформ, широко використавши при тому парламент.

австрійський!». Прагматизм вродженого аристократа-політнка й народного героя був однаковий: «Треба насамперед створити Італію». У своєму заповіті Дж.Гарібальді наголосив на необхідності об'єднання усіх політичних сил у країні, підпорядковуючись найвпливовішій і найсильнішій політичній силі, якою тоді був П'ємонт. «Ті всі елементи, — вказував Дж.Гарібальді, — мають об'єднатися з найсильнішим елементом або бути знищеними. Немає іншого шляху. Вважаю, що найсильнішим італійським елементом є П'ємонт, і тому раджу поєднатись з ним»1. Подібна ситуація була в Польщі. Вже незабаром після третього поділу країни під час походу Наполеона в Росію значна частина поляків узяла участь у ньому, вважаючи, що тим допоможе відновленню втраченої державності. Наступні майже сто років — це не тільки часті повстання, а й тверда і послідовна спрямованість польської політичної еліти, що перебувала в еміграції, на відновлення державності. Ця еліта, виборюючи свободу інших націй, зуміла вистояти, вижити, не спокусилася партикулярними інтересами, хоча й були свої колаборанти. Певним диференціюючим чинником тут виступила відмінність релігій, а сам польський клір служив інтегруючим чинником національно-визвольної боротьби. Незважаючи на те, що населення царства Польського користувалося певними перевагами у складі імперії, національна еліта в більшості зуміла підтримати визвольний дух нації і виявилася достатньо зрілою політично, щоб у сприятливий момент — у 1918 р. — відновити втрачену державність. Можна навести певну умовну паралель. Майже в той же час відновлюється державність і в Україні. Але велика різниця була в становищі, позиціях і ролі політичної еліти в Польщі та Україні...

Відновлення державності в усіх випадках відбувалося у жорстокій боротьбі з авторитарними режимами політичної влади — Австрійської, Російської імперій або військово-політичних режимів. У зв'язку з тим у перехідний період всюди встановлювався або принаймні був бажаний теж авторитарний національний режим політичної влади. Мало того, республіканець, народний герой Італії Дж.Гарібальді у згаданому вже заповіті відверто заявив: «... Влада, яка мусить керувати Італією у важкому визволенні з-під іноземного ярма, повинна бути тільки диктаторською...»2. У Польщі одразу в листопаді 1918 р. Ю.Пілсудський став Начальником держави, що невдовзі легітимізував своїм рішенням польський Сейм.

1 Ostrowski Adam. Garibaldi. - Warszawa, 1969. - S. 194.
2 Там само. — C. 194.

Що ж до питання про рушійні сили національно-державницьких змагань, то ними є широкі народні маси, однак вони починають брати свідому участь у боротьбі з моменту, коли їх очолює політичний провід. Адже, як зазначають дослідники, в Італії, наприклад, боротьбу за незалежність і об'єднання провадило насамперед кілька тисяч добровольців, а «двадцять мільйонів італійців виконували завжди лише власне роль вболівальників»*. На це, до речі, вказував і аналіз складу цих добровольців — більшість з них була адвокатами, лікарями, артистами та студентами, тобто «... людьми з міста»3. Це була культурна, наукова еліта, а не народні маси.

Після втрати в революції решток політичної національної еліти, у роки радянської влади в Україні сформувалася не національна, а інтернаціональна політична еліта, домінуючими напрямами мислення якої стали інтернаціоналізм, підпорядкованість російській національній ідеї, замасковані під ті чи інші «визвольні місії», «братську допомогу», всеслов'янство тощо. Переважали ідеали соціальної справедливості, егалітаризму над ідеями свободи, права. Перебудова, що розпочалася із середини 80-х років, відбувалася традиційним для Росії чином — чином «революції згори». Починаючи з XV — XVI ст., більшість змін, як революційних, так і контрреволюційних, відбувалися у ній «згори», від держави, або від невеликої групи, що прагнула захопити владу, «стати державою». Такі «революції» поєднували досить широке й рішуче ламання старого ладу зі складним маневруванням для того, щоб регульована згори «революція» не скотилася до «російського бунту» (пригадаймо, що про це писав ще О.Пушкін). Одночасно брак Теорії, історичного досвіду змушувало таку «державу-революцію» користуватися методом «спроб і помилок», щоб визначити кращий шлях для системних змін. Суб'єктами «революції» стають частково молодь, «старики», частково «перевертні», які ще вчора вірно служили старому режимові. «Революції згори» часом тягнулися 10 — 20 років і призводили до значних перемін, що в Росії були недостатньо гарантовані. І все ж подальші контрреволюції уже ніколи не повертали до старого рівня, режим починав підніматися уже з нового ступеня4. Так, перебудова розпочалася «згори», однак через 6 років вона карди-
* У 1860 р. добровольці-гарібальдійці становили ледве 1,5% населення Апеннінського півострова, що дало змогу досліднику писати: «Найширші маси народу не брали активної участі в боротьбі Рісорджіменто, були байдужі, а інколи навіть... ворожі до цієї боротьби».

3 Ostrowski Adam. Garibaldi. - S. 221.
4 Див.: Зйдельман Натан. «Революция сверху» в России. — М., 1989. — С. 165-172.

нально змінила свій традиційний характер, оскільки на порядок денний були поставлені проблеми не оновлення, модернізації або «пошуків нових шляхів», а виживання самої Росії як держави5. Розпад СРСР, легітимізація цього процесу (що би там не казали російські патріоти...), проголошення та утворення суверенних національних держав, насамперед України, значно звузили поле для політичних, військових та економічних маневрів Росії (чи не вперше після Громадянської війни). Під загрозою опинилися два найважливіші для неї стратегічні напрями політики: західний і південно-західний, з чим, зрозуміло, у Росії ніхто не хоче й, на нашу думку, не захоче примиритися.

Відродження української державності, яке відбувалося по-реформістськи, теж «згори», а головне — мирно, поклало початок досить повільному «розлученню» України із «старшим братом». Епоха «комунальної квартири» завершується. Тому, слід думати, ці тенденції, а може, навіть закономірності, характерні для політичних процесів у Росії постсоюзній, не повинні б діяти в Україні як у суверенній державі. У всякому разі в Україні, що має власну специфіку, мали б формуватися вже свої тенденції розвитку, звичайно, у контексті загально-соціологічних. Водночас зміни в ментальності, свідомості є процесами надзвичайно складними й тривалими, тим паче, коли національна державність формується реформістським чином, тобто еліта пересувається переважно по горизонталі7. У законодавчій, виконавчій та судовій владі України ще панує соціальна ментальність, а не політична, надалі домінують ідеали справедливості, рівності тощо. Це протилежне до того, що панувало за державного відродження в інших країнах, де на перше місце ставили політичну зверхність нації, державність над соціальними ідеалами, свободу над рівністю. Історія учить, що методологічно правильним рецептом у таких процесах є тільки одне — спочатку роз'язання загальнополітичних проблем, що відкриває простір для ґрунтовних економічних, соціальних реформ, а не навпаки.

Подальшим результатом організації етносу у власну державність є розвиток еліти згідно з історичними етапами існування самого етносу. В добу розквіту Київської держави сформувалася політична еліта, яка, незважаючи на розпад держави, ще проіснувала як самостійна, самодостатня політична верства до кінця XVI ст. Другий історичний цикл існування

5 Докл. див.: Горбачев М. С. Жизнь и реформи: В 2-х кн. - Кн.2. — М., 1995. - С. 598-602, 616-620.
6 Про це досить детально й переконливо написав В. Литвин у книзі «Політична арена України: Дійові особи та виконавці». - К., 1994.

української державності, а разом і політичної еліти, розпочався із середини XVII ст. і продовжувався до останньої третини XVIII ст. Його закінчення значною мірою означало й закінчення давніх вищих аристократичних родів. Українська шляхта складалася зі спадкоємців козацької військово-політичної еліти, а не давнього київського чи галицько-волинського боярства (звичайно, що були винятки). В рамках чужих імперій до політичної еліти могли входити кращі представники поневолених націй за умови незаперечного підтримування імперської політики, відданості самодержавству чи цісарству.

Національно-культурне відродження, що розпочалося в Україні на початку XIX ст., призвело до формування насамперед освітянської еліти. Тільки виникнення перших політичних партій започаткувало утворення нової політичної еліти. Тому на момент національної революції вона була ще нечисленна, слабо організована, без досвіду політичної боротьби, не готова до прийняття загальнонаціональних політичних рішень. Однак чи не вперше після І.Мазепи в українському суспільстві було усвідомлено всю конечність існування саме політичної еліти, що знайшло своє відображення у низці політичних концепцій у міжвоєнні роки. Залишки національної еліти після поразки революції опинилися на еміграції, дехто асимілювався (меншість) у різних радянських структурах. Однак цикл не замкнувся, оскільки росла радянська політична еліта, українська за походженням. Перебудова і національно-державне відродження початку 90-х років знову висвітлило брак власної політичної еліти. Правляча еліта 90-х років — це переважно працівники радянсько-партійного апарату, народногосподарський актив при тонкій верстві прогресивної національної інтелігенції7. До нового парламенту — законодавчого органу України — кандидатувало 5833 особи, серед яких юристів було трохи більше 10%, економістів — 8,5%, найбільше було інженерно-технічної інтелігенції — 24,6%, лікарів — трохи більше 6%, освітян — 15,6%, решта — інші професії. Тобто вже на старті до політичної еліти мали увійти юристи, економісти та освітяни, що становило б третину кандидатів у політики-законодавці. Значна кількість парламентських політиків — це «колишні», рівень національної свідомості яких викликає значні застереження та головне — знову переважають інженерно-технічні працівники. Освіта, певний професійний досвід створюють сприятливі передумови для успішної політичної діяль-

7 Див.: Михаличенко Н.И, Андруїценко В.П. Беловежье. Л.Кравчук. Украйна 1991-1995. К., 1996. - С. 434.

ності. Однак відсутність кадрового добору з дитинства, відсутність навичок такої діяльності не дають великих надій. Що ж треба робити, щоб мати стабільну нову національну політичну еліту?

На нашу думку, потрібна довготермінова державна програма формування власної політичної еліти завтрашнього дня. Створення програми має спиратися на хоча б мінімальну наукову програму емпіричного антропологічно-психологічного обстеження (по районах, верствах та групах) українського громадянства. Це б дало змогу, спираючись на конкретні дані, визначити справжні структури ментального соціотипу, оскільки пропоновані сьогодні, видається, зроблені апріорі й видають за дійсне те, що хотілося 6. Варто утримуватись від поспішних висновків8.

Усьому має передувати певний пошук серед численних працівників різних гілок місцевої влади, різних ієрархічних та організаційних рівнів молодих політиків-практиків. Це ті, хто вже віднедавна діє у низових владних структурах. Це ті, хто хоче зробити політику своєю професією. М. Веберу праці «Політика як покликання і професія» зазначив, що «... є два способи зробити

3 політики свою професію: або жити «для» політики, або жити «з політики» і «політикою»9. З політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Для політики живе той, хто матеріально незалежний. Наразі українська політична практика багата саме на політиків, які живуть «для політики», оскільки мають, як звичайно, твердий прибуток в інших сферах. Це і добре, і зле. Добре, що вони не стають чиновниками, для яких головним у житті стає просування по драбині служби, а не справа. Зле, оскільки вони не є професіоналами: сьогодні він — директор металургійного комплексу, завтра — міністр, післязавтра — депутат парламенту. Тобто ми знову не матимемо стабільної політичної еліти. Очевидно, не варто й абсолютизувати політиків, що живуть «з політики». Це вже було протягом більше ніж півстоліття, коли особа потрапляла в номенклатуру й далі її можна було тільки пересунути, але не вилучити за коло влади. Якщо ж Україна потребує кваліфікованої політичної еліти, то цього можна досягти тільки через поєднання осіб, що живуть «з політики», і тих, хто живе «для політики». Повинна бути значна стабільність політичних, керівних кадрів, а для того варто

8 Див.: Продум Миро. Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України. — Тернопіль, 1994. Вважаю, що лише після такого обстеження можна буде твердити, чи є ціла (?) українська нація етико-інтуїтивним інтровертом, чи ні... (такий соціотип українства запропонував М.Продум. — С. 58.).
9 Вебер М. Избранньїе произведения. — М., 1990. — С. 653.

визначити загальні критерії, якими можна керуватися при селекції політиків-практиків. Знову ж таки М.Вебер дає рекомендації: «Переважно три риси є вирішальними для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір»10.

Перша властивість розглядається як орієнтація на суть справи: пристрастна самовіддача справі, ставлення її понад усе.

Друга полягає у тому, що особистість повинна зробити відповідальність за справу сенсом свого життя. Для того потрібна і третя властивість, суть якої - в умінні вибирати потрібну дистанцію до речей та людей.

Проблема політики полягає і в тому, щоб зуміти «втиснути» в одну душу і гарячі почуття, і холодну співмірність. «Політику роблять головою, а не якими-небудь іншими частинами тіла чи душі», — писав М.Вебер. Політик повинен уміти поєднати ці ознаки, адже «сила «політичної особистості» насамперед означає, що вона має ці риси»1'. Люди політичного проводу повинні відрізнятися сильним «інстинктом влади» (тобто бажанням її мати — і це для них природна, навіть необхідна риса!), бути пристрасними, відповідальними, «уміти тримати дистанцію». М.Вебер писав, що в політиків є два смертельних гріхи: перший - це відхід від суті справи, другий — безвідповідальність. Дехто додає і третій гріх - любов до слави, але для політика вона є річчю натуральною. Це його компенсація від суспільства.

Ідеально було б, якби в певній особі поєдналися усі три риси, необхідні для політика, але можна скласти із трьох осіб колективну групу керівництва, або ж, як уже зазначено, квадру. Подальше джерело, звідки можна черпати майбутніх політиків, — це політичні партії, їх апарат. Професійний політик - це також і визначний організатор, у певному сенсі -вождь. На думку М.Вебера, «... успіх вождя залежить від функціонування підвладного йому людського апарату»12. У партійних апаратах завжди є люди, які працюють на вождів і самі поступово вибиваються у лідери. Певний резерв мають і різні громадсько-політичні організації та суспільні рухи, функціонери яких проходять первинну політичну практику, набувають досвіду, найздібніші поступово переходять у партії, — це є джерелом формування верстви політиків.

Соціально-економічна сфера теж є важливим джерелом для формування політичної еліти. Адже управління виробництвом, фінансами, комунальними справами — це складова частина економічної, соціальної політики. Слід назвати два історичні

10 Вебер М. Избранньіе произведения. — С. 690.
11 Там само. - С. 691.
12 Там само. — С. 702.

етапи її розвитку: XIX ст. — доба панування політики laissez-faire; з 1914 р. — доба, коли почалася політика експериментування, що розділилася на два напрями: з переважанням центральних планових органів та політики, де намагалися дотримувати золоту середину між централізованим регулюванням економічного процесу і свободою у сфері утворення форм економічного порядку регулювання економіки13, які супроводжувалися специфічною ротацією (або, за Парето, циркуляцією) політичних еліт. Верхні верстви економічного управлінського апарату в добу експериментів, тобто у XX ст., коли панівними стали великі монополії, фінансова олігархія, тісно зрослися з політичними, керівними національними елітами, але не замінили їх. Практика довела, що досвідчений директор великого заводу, голова правління AT, директор банку чи страхової компанії, проводячи економічну політику, домагався значних успіхів. Однак це не означало, що, ставши учасником різних владних представницьких органів або виконавчої влади, він перетворювався у політика-законодавця, міністра чи директора департаменту. Соціально-економічна сфера — це діяльність за визначеними правилами, де регулятором є конкретний еквівалент — гроші. їх завжди або майже завжди можна вирахувати, обрахувати тощо. У політичній діяльності головним мірилом є влада, яку часто-густо вирахувати не вдається, що гальмувало процес адаптації економістів, господарників до умов політичної діяльності. Тим паче, коли йшлося про професійні заняття політикою. Як уже зазначено, професійний політик — це покликання, це певний склад людського характеру, мислення, ментальності. А визначним політиком треба, очевидно, народитися, мати дар Божий. У нашому столітті демократичні режими дали небагато прикладів бізнесменів, що стали професійними політиками. Дехто з них може увійти у професійну політику". Але це тільки дехто...

Взагалі сьогодні світовою тенденцією у постіндустриальному світі є трансформування, а навіть якісна зміна політичних еліт. Ще досить недавно вони складалися з інженерно-технічних представників, в останні десятиріччя — політичні еліти знову, як це було в минулому, широко поповнюються гуманітаріями. Тут можна повністю погодитися з московським професором А.Панаріним, що внутрішні мотивації і зовнішні пріоритети сьогоднішньої епохи такі, що ефективною політичною елітою

13 Див.: Ойкен Вальтер. Основньїе принципи зкономической полити-ки. - М., 1995. - С. 80-81, 112-114, 222-224.
14 Див.: Хейнз Джо. Роберт Максвелл: Биография успеха. — Москва; Тбилиси, 1991. - Гл. 7-8.

сьогодні може бути лише гуманітарна еліта15 (виділ, наше — Б.К.) У нас же, як, зрештою, і в Росії, владною елітою залишається народногосподарська — директори, насамперед із військово-промислового комплексу (керівники виробничих, сільськогосподарських колективів), яка далі проповідує радощі «індустріальних гетто», ріст промислового виробництва. Тому ми запізнилися з переходом від індустріальної епохи до постін-дустріальної, втіленням якої є університет, науково-дослідний інститут, розумний індивідуалізм. Влада й ефективність у нас розійшлися у різні боки, що призвело до того, що відтворення влади (навіть національно свідомої) на основі цінностей підприємства, виробничого колективу може зовсім загальмувати розвиток. Тому доля політичної еліти (народногосподарської) — зійти з політичної сцени. Зрозуміло, що добровільно вона того не зробить, мало того, не гребуючи засобами чіплятиметься за владу. Як на мене, то саме так розумію підтекст цікавої книги М.Михальченка і В.Андрющенка про складні перипетії політичної боротьби за владу в перехідний період16.

Освітньо-культурна сфера навпаки — багата на приклади переходу з неї у світ політики. Як і в політиці, у науці й освіті ширше поле для маневрування, менше твердих правил діяльності, більший акцент робиться на етичні аспекти, значний вплив має уміння поширити свої переконання, емоційний стиль діяльності, красномовність тощо. Значний відсоток у цій діяльності становлять професійні юристи, гуманітарії.

Тепер повернемося до пропозиції створити національну державну програму формування політичної еліти, що мала бути складовою частиною плану формування національної еліти взагалі17. На нашу думку, це мала би бути довготермінова програма, що спиралася б на результати тестувань, визначення КІ. Як свідчать емпіричні дослідження психологів, медиків, певні стереотипи особистостей за рівнем комунікабельності, певної артистичності (а політик завжди трохи артист) формуються з дитинства як у родині, так і в освітньо-культурних закладах. Ця програма мала б спиратися на нову модель освітньо-виховного процесу в Україні. Вважаємо, що її основою мали б бути ідеали й вартості індивідуалізму, культу особистого успіху в рамках права, звичайно, прагнення до лідерства, змагання. Дітей треба виховувати в атмосфері кон-

15 Панарин А. С. Введение в политологию. — М., 1994. — С. 35.
16 Михальченко Н.И, Андрущенко В.П. Беловежье. Л.Кравчук. Украйна 1991-1995. - К., 1996.
17 Про загальну проблему докл. див.: Вовканич С. Національна еліта та інтелектуальний потенціал державотворення. — Львів, 1995.

куренції, здорової боротьби за першість. Тому в закладах, де виховуватимуть елітарні політичні верстви, освітянська й виховна політика мусить грунтуватися на апологетиці індивідуалізму, раціоналізму, прагматизму. Слов'янські сентименти, пережитки общинної, козацької демократії, колективності й колегіальності треба подолати. Тому варто вже сьогодні сформулювати головні орієнтири та вартості родинного життя (де батьки поставили б собі за мету, враховуючи певні задатки дітей, виховувати політиків), що були б підпорядковані культові успіху, самостійності, гідності власного «Я». Найпростіше допомогти такому вихованню через введення елементів гри, політичної забави. Однак батьки не повинні гальмувати індивідуалістичних прагнень дітей, прагматизму їх вчинків. Пізніше до того долучаться дошкільні дитячі заклади певного типу, де поряд з евристичними моментами варто ввести ігри, спрямовані на виявлення лідера, забави політичного характеру, вибори старост, керівників проектів тощо. Водночас варто, як це вже роблять у Росії, налагодити співпрацю з асоціацією Єврота-лант, активізувати пошуки талановитих дітей. Людством рухає здатність до переструктурування знання. Це означає, що талановита дитина не просто краще розв'язує завдання, вона здатна змінити саме проблемне поле, усередині якого ці завдання формуються18.

Особливо активним політичне виховання має бути у школі. Річ не у змісті політизації, а у формі. Участь у виборах, звітність, диференціація законодавчої, виконавчої і судової влад мають бути для дітей справами звичайними і буденними. Окремо варто виділити працю дітей у різних організаціях, навчання конкурентної боротьби між ними. Це сприятиме селекції, допоможе спрямувати найбільш обдарованих дітей у гуманітарні, спеціалізовані ліцеї, де особлива увага поряд із гуманітарною підготовкою, мовами приділятиметься психології, риториці, теорії культури, права. Водночас це вимагатиме й перебудови вищої освіти, особливо гуманітарного профілю. Такі вузи мають бути зорієнтовані на вивчення особистості. «Будь-яка гуманітарна наука має починатися саме з вивчення людини, а не з невизначеної сукупності, відомої як «суспільство»19. Тут майбутніх політиків учити-муть розуміти інтереси власного «Я», теорії індивідуалізму. Тому в таких вузах варто ввести правила, які вже століття існують у цивілізованих країнах: випускники вузів отримують порядкові

18 Див.: Брюно Ж., Малви Р. и др. Одаренньїе дети; психологические исследования и практика//Психологический журнал. — М., 1995. — К 4.
19 Рзнд Айн. Мораль индивидуализма. — М., 1993. — С. 13.

номери залежно від успіхів у навчанні. Відповідно це стає головним початковим критерієм при відборі до праці. За змістом навчання майбутня еліта повинна засвоїти підстави розуміння свободи та ієрархії. її представників належить переконати, що в постіндустріальному світі розум є засобом виживання, і особистість або просперує, або ні, залежно від власної раціональності. Вони мають усвідомити, що для виживання у такому світі треба звільнити тих, хто думає, від тих, хто не думає. Тому свобода в такому сенсі полягатиме в існуванні свободи вибору для людей: погоджуватися або не погоджуватися, співпрацювати або йти своєю дорогою, згідно з особистими раціональними судженнями. Звичайно, за такого розуміння свободи для майбутньої політичної еліти, вихованої таким чином, залишається небагато місця для зрівнялівки, для егалітаристської ментальності, оскільки успіх у політиці завжди глибоко диференційований, адже, на нашу думку, політична влада — це не що інше, як нормована ієрархія підпорядкування20. Мав рацію М.Бердяєв, коли писав: «Особистість пов'язана з ієрархізмом. Тільки в ієрархії можливі різноякісні індивідуальності»21. Система вищої освіти повинна виховувати особистість, формувати ієрархічну ментальність нації. Це можливо тільки при переході до навчання за принципами суворої конкуренції, ранньої селекції нездатних до навчання. Тоді відпадає і багато негативних рис сьогоднішнього типу навчання, оскільки всякі «протеже» в навчанні та любителі такого навчання серед викладачів самі себе знищать. Такий процес повинен розпочатися з конкуренції серед викладачів-особистостей. Адже тільки талант плодить талант, а посередність і бездарність, що не можуть навіть самостійно написати статтю або розділ до книги, плодить собі подібних. Паралельно потрібна програма книговидання політичної літератури (щось на зразок російської федеральної), до якої були б включені переклади суспільно-політичної класики, починаючи з Платона, Арістотеля, Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, Ш.Монтеск'є, політичні твори І.Канта, Й.Фіхте, Г.Гегеля, О.Конта, Дж.С.Мілля, Г.Спенсера, В.Парето, книги інших мислителів XX ст. Одно слово, національну політичну еліту треба вчити історії політичної думки Європи й Америки насамперед рідною мовою.

Водночас процес формування еліти залежатиме і від чітких стратегічних орієнтирів, що пов'язано із соціально-політичними цілями майбутньої політичної системи в Україні та визначенням перспективної економічної моделі України. Щодо пер-

20 Основи політології: Курс лекцій /За ред. Б. Кухти — К., 1992 — Ч. 1. - С. 17.
21 Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990. — С. 42.

шого, то зрозуміло, що будь-яка двозначність, нечіткість у стратегії матиме небезпечні наслідки. Стратегічні цілі, основні національні інтереси України, пріоритетні вартості мають бути чіткі, лаконічні й зрозумілі для кожного. Такою ж повинна стати національна ідея української нації. Ефективним формування власної політичної еліти стане тільки тоді, коли ця еліта буде переконана у правильності мети, конечності її реалізації. Такі еліта й лідери зможуть самі переконувати націю, а при потребі й запропонувати власне бачення шляхів до ЇЇ досягнення. Інакше — це не буде національна політична еліта, вона знову стане, можливо, інтернаціональною чи ще якоюсь... Трохи раніше автор цих рядків запропонував розширити стратегічну мету української політики, тобто до гасла Ю.Липи «північ — південь*, додати гасло «схід —захід»22. У питаннях опрацювання стратегії варто вчитися у націй-завойовників, які визначають власну стратегію чітко, коротко й однозначно, сходячись на спільній площині національних інтересів. Наприклад, С.Кургінян, звертаючись до російської політичної еліти, не приховує своїх намірів: «Ми повинні з огидою відкинути політику двозначності, сателітства... Ми повинні повернутися до розумної великодержавності»23. Це позиція теоретика «нових правих», що усвідомив: у великій політиці панують і великі цілі. Причому, як бачимо, жодної політичної делікатності, ніяких думок про те, що скажуть в інших столицях. Це не є закликом до наслідування російської стратегії, оскільки Україна має інші можливості й завдання, і навіть традиції. Єдине, що потребує пояснення, то це поняття «розумна великодержа-вність». У зв'язку з цим знову звертаємось до С.Кургіняна, який далі конкретизував це поняття: це «... свобода рук при визначенні пріоритетів російської політики... Збереження традиційних зон впливу в різних регіонах земної кулі з урахуванням нових геополітичних реалій (як, наприклад, наше економічне сприяння країнам Східної Європи без політичних претензій до них із боку Росії в обмін на право визначити контури балканської політики, відповідаючи за стабільність і мир у цьому регіоні* (виділ, наше. — Б. К.)24. Тобто «розумна великодержавність» — це не тільки «свобода рук» та «збереження традиційних зон впливу», а й претензія на право «визначити контури балканської політики...». Про Україну тут навіть не йдеться, оскільки незабаром після проголошення

22 Див.: Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 1994. - С. 348-359.
23 Кургинян С. Седьмой сценарий. - М., 1992. - Ч. 3. - С. 267.
24 Там само.

незалежності тодішнє українське політичне керівництво спільно з міністерством оборони без зайвих розмов визначило пріоритетні стратегічні військово-політичні напрями для України. Ними стали вимріяні в Росії західний та південний напрями, що зробило для росіян зайвими всякі турботи, оскільки про них уже подумали в Києві...

Правда, тоді з притаманною йому ґречністю та елегантністю Л.Кравчук заявив, що «потенційним супротивником буде та держава, яка пред'явить Україні територіальні претензії»25.

Другий приклад має теоретичний характер, він свідчить про зміст установок, що їх вносять у свідомість російської еліти теоретики перебудови. Наприклад, О.Яковлєв ствердив, що «реалізація права на власну суто національну державу все очевидніше починає набувати ознак дуже небезпечного анахронізму (виділ, наше. - Б. К.), що може мати непередбачені наслідки, і переважно тяжкі»26. Далі О.Яковлєв узагалі доходить теоретичного висновку, що в майбутньому XXI ст. слід «піддати сумніву право кожного народу (виділ, наше. — Б. К.) на власну державність тільки на тій основі, що він, цей народ, — національне ціле»27. Коментарі тут зайві, проте такі міркування дуже знайомі з літератури недавнього минулого. Не потребують коментарів і вимоги, що їх висувають російські комуністи, принаймні ВКПБ — відновлення соціалізму, без якого «не відновити Державу»28. Так було, однак заради об'єктивності треба тепер уже сказати і про новіші моделі великоросійської політики. Так, згаданий раніше А.Панарін пропонує опрацювання для Росії «великого євразійського проекту: засвоєння специфічної цивілізаційної моделі... суспільству необхідний духовний переворот таких масштабів, які можна зіставити з Реформацією або Просвітництвом в Європі». За економічними й військово-політичними міркуваннями для Росії найвигіднішою була б «конфедеративна модель державного устрою країн СНД». Для того потрібна нова ідеологія, змістом якої став би «рівноправний» екуменічний «діалог культур»29.

25 Михальченко Н.В., Андрющенко В.П. Беловежье. Л.Кравчук. Украйна 1991-1995. - С. 328-329.
26 Яковлев А. М. Горькая чаша: большевизм и Реформация Рос-сии. — Ярославль, 1994. — С. 342.
27 Яковлев А. Н. Горькая чаша: большевизм и Реформация России. — С. 353.
28 Андреева Н. Неподаренньїе принципи, или Краткий курс перест-ройки (Избранньїе статьи, вьіступления). — Ленинград, 1992. — С. 293.

Правда, як на мене, то до закликів до діалогу ставлюся насторожено, бо трохи раніше знайшов у того самого автора думки, що в більшості республік СНД національні мови, наприклад, «не зовсім пристосовані для здійснення сучасних цивілізаційних функцій, пов'язаних із цінностями розвитку, соціальної мобільності і засвоєнням передового світового досвіду. Тут, як і раніше, унікальна роль належить російській мові». Тому, резюмує професор, «власне стратегія двомовності та пов'язані з нею центробіжні, інтеграційні тенденції відповідають об'єктивним інтересам республік СНД». Гарно, чи не так? Тому далі вже зовсім логічно А.Панарін пише: « Росії вигідна політика відкритого соціокультурного простору та деідеологізації». Здійснюючи цю політику, Росія повинна спертися на російськомовну діаспору, і саме стосовно неї «російська політика повинна демонструвати найширшу відвертість, мобілізувати тонку цивілізаційну «іронію» проти месіансько-націоналістичних і фундаменталістських міфів, повністю використовувати концепцію невідчужених прав людини, яка зобов 'язує міжнародну громадську думку активно втручатися усюди, де вони наражаються на небезпеку30. Добрий діалог, чи неправда, обіцяє нам цей шановний московський професор-демократ? Куди там С.Курягіну!

Ми тому навели стільки положень, на яких виховують російську еліту, щоб довести тезу, що у процесі політичного виховання власної еліти слід уникати двозначності, нечіткості, .£-• стратегія має бути зрозуміла, адже реалізовувати її доведеться саме національній політичній еліті. Стратегія є політичною базою підтримки ринкових реформ. Без неї, як слушно говорив чеський міністр фінансів В.Клаус російському «Бальцерови-чу» — Є.Гайдару — Ви назавжди залишитеся заручниками маніпуляцій різних сил, бо ключова проблема системних перетворень — «консолідація політичних сил, здатних стати базою підтримки реформ, що проводяться»31.

Щодо перспективної економічної моделі, то слід визнати, що від ЇЇ змісту залежатимуть мета й вартості, на яких виховуватимуться елітні кола. Одна річ, коли це будуть вартості державної регульованої економіки, інша, коли це будуть вартості доби laissez-faire чи щось посереднє між ними. Невідповідність моделі економіки й настанов для політичної еліти може вилитися у системні соціально-економічні, політичні конфлікти.

Через засоби масової інформації, літературу і мистецтво варто поширювати ідеї та концепції індивідуалізму, конку-

29 Панарин А.С. Введение в политологию. — С. 108—110.
30 Там само. - С. 98-99.
31 ЦИТ. за: Гайдар Егор. Дни поражений и побед. — М., 1996. — С. 303.

ренції, особистого успіху, що разом формувало би толерантну атмосферу в суспільстві для пошуків і розвитку здібних політиків-професіоналів. Не можна шукати яскравих особистостей, якщо засоби масової інформації цілодобово твердять про рівність, інтереси колективів тощо. У такій атмосфері неможливо віднайти не те що неординарного політика, а навіть і доброго бізнесмена. Адже поки панують ідеали рівності, усезагальної справедливості, волі більшості, доти панують принципи «совкової» ідеології. Елітарність — це панування професіоналізму, особистості, кращих. Творчість завжди була призначенням неординарності. Як влучно зауважив Е.Неізвєст-ний, обдарованість людини «передбачає персональність, а персональність виводить зі стройового кроку армії, що йде в нікуди»32. Вивести націю з «надзвичайної» кризи (системної, організаційної, духовної) можуть і здатні тільки неординарні особистості. Тому треба позбутися культу «МИ», бо це, як писала А.Ренд, культ рабства, грабіжництва, страждання, брехні й сорому. Замість цього общинного релікту треба утверджувати культ особи вищого гатунку, чим і є одне слово — «Я». Навчена й вихована на цих засадах верства професійних політиків і формуватиме національну еліту ~ провід України. Саме з цих політиків і виділятимуться таланти, великі політики (а може, й вожді), які бачать далі від інших, розуміють найглибше, реагують найшвидше, тобто національні лідери, символи й інтегратори нації. Якось, гортаючи перевидану вдруге за остатні сто років працю Ц.Ломброзо «Гениальность и помешательство», я віднайшов у ній цікаву думку Ю.Мейєра: «... Талановита людина — це стрілець, який влучає у ціль, що здається нам важкоприступною; геній влучає у ціль, якої ми навіть не бачимо. Оригінальність — у натурі генія». Генії у політиці — річ надзвичайно рідкісна: вони народжуються у кожній нації лише декілька разів протягом її існування. Однак зерно, з якого проростають такі феномени, мусить бути тільки добірне, елітарне (таке було колись дворянство), поява їх — це справа Духу й Природи, а підготовка зерна і грунту — справа людської спільноти... Авторитетний у цих питаннях Е.Фромм вказував, що «рішучість, твердість у намірах, зібраність — ось риси, що творять серцевину розвинутої особистості». У великих революційних лідерів Е.Фромм підкресливив дві життєво важливі якості: «працездатність і почуття відповідальності»33.

32 Кентавр: Зрнст Неизвестньїй об искусстве, литературе и филосо-фии. - М., 1992. - С. 174.

Звичайно, що запропонована система формування елітарної верстви може викликати дискусії. Автор цих рядків свідомий того, що можуть бути й інші концепції. Найпопулярнішим, можливо, буде заперечення елітаризму взагалі, піднесення ролі народу, народних провідників як вирішальних у політичних процесах. Тоді, зрозуміло, діятиме зовсім інша модель формування політичного керівництва нації, яка вже, до речі, з певними модифікаціями існувала раніше. Певна річ, що традиції рівності, соціальної справедливості міцно вкоренилися в українській ментальності. Не будемо шукати їх коріння, однак наведемо думку Ціцерона про те, що стародавні греки вкладали у поняття закону поняття справедливості, латиняни ж — поняття вибору, тому, оскільки нас «хрестили по-грецьки», а західноєвропейців за латинікою, то українській ментальності більше притаманна оця любов до загальної справедливості, а їм - свободи та ієрархічності. Однак незаперечно й те, що вивести із системної кризи, повести націю далі може тільки ліпше керівництво. Як писав Л.Карсавін, «... немає розвитку без суб'єкта розвитку». Цим суб'єктом і є той, хто бере на себе весь тягар відповідальності вибору, дій та їх наслідків.

33 Фромм Зрих. Адольф Гитлер: клинический случай некрофилии. — С. 65.