Автор: Лазарович М.В. | Рік видання: 2013 | Видавець: Київ: Знання | Кількість сторінок: 685
Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, підписуючи "Коломацькі статті", відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю "их царского величества самодержавной державы". Але, пам'ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І.Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали бл. 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як зізнався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.
Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.
Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне — Україна втрачала незалежність і втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викликало невдоволення діями гетьмана, якого стали називати "вітчимом" України.
На Січі почали поширюватися чутки, що І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріжжя і почав агітацію проти Москви й гетьмана Мазепи. У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі П. Іваненка Січ розірвала зв'язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.