Історія України: навч. посіб.

70—80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Є. Чикаленко писав, що національний рух сягнув "не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені". Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху. У цей час під впливом М. Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в суспільному житті Галичини, "головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей ". При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції "народ". Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не "народ взагалі", а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самостійність; і що говорити в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: "... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного". Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним в розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. ВІД самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між "старими" і "молодими" радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей М.Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі — В'ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін. виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок перемогла "молодь". Спочатку в 1895 р. Ю. Бачинський видав свою працю під назвою "Україна irredenta", де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Тим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше раз була поставлена " ясно і умотивовано". А в кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом "молодих" було і введення в програму домагання "піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.". Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. "Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народнього — освідомлюване і розбуджуване мас, праця над їх просвічуванєму каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості".