Історія України: навч. посіб.

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи "будівництва соціалізму". По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. На кін. 1920-х років И.Сталін, який, ставши генеральним секретарем ЦК партії, передбачливо заволодів її бюрократичним апаратом, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею "побудови соціалізму в одній окремо взятій країні". Це насамперед передбачало перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — у передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили в 1928 р. Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Першу п'ятирічку 1928—1933 pp., зі слів Й.Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, у СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї неприйнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки па народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3 %, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,6 млн населення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чол.) припадало лише 22 % асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробне ним металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін — у другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7 % від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,6% . Частка ж Росії зросла до 71 %. Така ситуація змусила вченого-економіста М.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М. Волобуєва та інших вчених-економістів на захист суверенних прав

України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого в пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.

Водночас слід зазначити також, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з'явилися такі велетенські підприємства, як "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпрогес", Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів також набирала примусова праця в'язнів, передусім політичних, адже табори ҐУЛАҐ у (у критською ГУТЛБ — головне управління таборів) давно перетворилися зі спец резервацій для політично неблагонадійних на грандіозні комбінати дармової праці, куди робочу силу постачали строго за раціонально розробленими планами й графіками.

Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки. Це в значній мірі підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки "паперові" показники.