Історія України: навч. посіб.

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністичною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Морозом та демократичною меншістю — Народною радою, лідером якої став академік І. Юхновський (приблизне співвідношення сил між ними було як 239 до 116—і 33 осіб). Особливо воно загострилося підчас виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи відсутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили запропонували бл. десятка своїх претендентів на цю посаду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили представники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського парламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголосувала не тільки Народна рада, ай представники прокомуністичної "групи 239". Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з " групою 239". По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, роботу Верховної Ради супроводжували постійні багатотисячні мітинги та шахтарський страйк, підчас якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націоналізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М. Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах ". Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Верховна Рада зберігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Проголошувався намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про українське громадянство. По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийняти Декларації про державний суверенітет став Закон "Про економічну самостійність Української РСР", прийнятий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки па її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам України з іншими республіками СРСР міждержавного характеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно а російськими депутатами з блоку "Демократична Росія" підписали "Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний суверенітет". До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парламент піти на поступки і прийняти компромісне рішення: 1) провести на поч. 1991 р. референдум про довіру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недовіри — організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах республіки; 3) створити парламентську комісію для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України "укладання союзного договору вважати передчасним"; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола; 6) до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізоване лише одне — відставка голови Ради Міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною радою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторканності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в "групі 239", передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декларації про державний суверенітет. До підтримки останнього схилялася група партійної еліти з числа директорів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбувалося становлення групи "націонал-комуністів".