Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Автори: , | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 624

Соціальні наслідки "економічного дива"

Зростання виробництва, з одного боку, і нестабільна обстановка в суспільстві, з іншого, сприяли становленню соціальної політики, характерної в цілому для правової демократичної держави. її невід'ємними компонентами стали ацієндалізм (безплатна роздача акцій працівникам підприємств як винагорода за сумлінну працю, внаслідок чого вони ставали співвласниками), патерналізм (специфічні форми турботи адміністрації підприємств про робітників, що виявлялося в різного роду преміях, подарунках, спеціальних виплатах тощо), будівництво дешевого житла, створення дитячих установ, преміальні за співробітництво з підприємцями тощо. Це була політика, спрямована на досягнення гармонії та консенсусу в суспільстві з метою запобігання соціальних вибухів, які не раз потрясали Італію в минулому і, крім втрат та біди, нічого не приносили ані підприємцям, ані найманій робочій силі.

Враховуючи ситуацію, соціалісти зробили цілком логічний висновок про остаточну стабілізацію капіталізму, необхідність консенсусу та співробітництва усіх суспільних верств і в 1956 р. відмовилися від пакту єдності з комуністами, що був підписаний у 1946 p., вийшли з гри, яку продовжували комуністи та неофашисти. Це особливо характерно для 1955—1960 pp., коли склалася аморфна партійна структура урядів. Спроба уряду правого демохристиянина Тамброні встановити у 1960 р. владу сильної руки викликала масовий рух протесту, внаслідок чого уряд Тамброні уже 18 липня подав у відставку. Однак це не привело до стабілізації ситуації у країні. Постійно давала себе знати наявність сильних крайніх флангів. Комуністи штовхали суспільство в бік лівої диктатури, неофашисти — правої.

Як засіб зменшення соціальної напруженості в Італії, усунення найбільш кричущих суперечностей, правлячі кола, насамперед демохристияни, широко використовували реформізм. Політиці реформізму сприяли система державного регулювання, а також католицька церква. Так, в енцикліці (посланні) папи Іоанна XXIII "Матер і магістра" ("Мати і наставниця") від 14 липня 1961 p., де йшлося про необхідність дотримання принципу недоторканності приватної власності, водночас містилася критика на адресу існуючого суспільства і заклики до держави активніше втручатися в економічне життя.

Політику реформізму, яка ініціювалася демохристиянами, активно підтримували італійські соціалісти всіх напрямів і течій, котрі остаточно відмовилися від революції як засобу вирішення стратегічних завдань суспільства. Об'єктивно цьому сприяли фактори, породжені новітньою ринковою економікою, — економічне піднесення, науково-технічний прогрес, активна соціальна політика. Саме у цьому Ненні вбачав передумову краху всієї стратегії революційного руху. Він наголошував, що за умов існування ДМК держава не є диктатурою буржуазії, як стверджували комуністи, а навпаки, підтримує соціальну рівновагу сил між класами. Звідси, вважав Ненні, участь в уряді відкриває можливості для соціалістичних перетворень. У 1963 р. соціалісти увійшли до складу уряду демохристиянина Альдо Моро, що спричинило розкол в Італійській соціалістичній партії. її крайнє ліве крило оформилося в Італійську соціалістичну партію пролетарської єдності (ІСППЄ), що схилялася до союзу з комуністами. Лівоцентристський уряд Моро (ХДП — партія центру, ІСП — ліва) проіснував до 1968 р. У 1966 р. соціал-демократи та соціалісти створили Об'єднану соціалістичну партію, яка через три роки розкололася на СП і СДП. Остання повністю перейшла на позиції анти комунізму. Такі метаморфози в партійно-політичному просторі не були чимось новим, часто-густо залежали від політичної кон'юнктури у країні. Об'єднання і роз'єднання політичних партій — явище досить поширене, особливо в Італії.

У міжнародному плані в 60-х роках пожвавилися економічні контакти з країнами Східної Європи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави підписали угоду про будівництво автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянський Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допомогу природним газом.

У зовнішньополітичному плані Італія, ставши членом усіх західноєвропейських структур, проводила політику, що відповідала інтересам демократичних країн світу і була спрямована на забезпечення миру та безпеки в Європі та світі. Так, у 1968 р. міністр закордонних справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі.