Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Друга половина 50-х — перша половина 60-х років характеризувалися глибокими кризовими явищами в соціальній, політичній та економічній сферах країн Латинської Америки. Вони були викликані збереженням та незмінністю застарілих суспільних структур. Давалися взнаки монокультурність виробництва, падіння доходів від експорту природних ресурсів, внаслідок появи численних синтетичних замінників сировини, слабкий приплив іноземних капіталів як наслідок політики одержавлення, здійснюваної латиноамериканськими урядами. Внаслідок цього національний дохід на душу населення навіть скоротився, що посилило соціальні конфлікти. Відбулося падіння диктаторських режимів у Перу (1956), Колумбії (1957), Венесуелі (1958), на Кубі (1959).

Для нового президента США Дж. Кеннеді та його команди стало очевидним, що безвихідь штовхатиме населення Латинської Америки в бік утопії та ілюзій. У березні 1961 р. Кеннеді запропонував усім латиноамериканським країнам об'єднатися в "Союз заради прогресу" з метою ліквідації злиднів та відсталості. Як противагу комуністичній революції ідеологи "нових рубежів" висунули концепцію "мирно регульованої революції під якою розумілися реформи та ряд інших важливих заходів (аграрна та податкова реформи, підвищення темпів індустріалізації тощо). Прийнята на сесії ОАД у Пунта дель Есте (серпень 1961 p., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила низку конкретних пунктів, під які США надавали довгострокові позики на суму 20 млрд. дол. строком на 10 років. Зокрема, передбачалося щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6 %, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. й т. ін. Тим самим Сполучені Штати Америки сподівалися запобігти проникненню комунізму до Латинської Америки, створити умови для представницької демократії як головного чинника суспільної стабільності. Вирішальний вплив на формування американської політики 60-х років щодо Латинської Америки справили дестабілізаційні дії режиму Ф. Кастро. Обстановка бідності та невпевненості в багатьох країнах Латинської Америки загрожувала обернутися соціальними катаклізмами, подібними до кубинського. Хоча заради справедливості варто зауважити, що правлячі кола США в латиноамериканській політиці не завжди дотримувалися рекламованих ними демократичних принципів. Вони не раз ішли на контакти і надавали підтримку військовим режимам, якщо останні вели активну боротьбу проти комуністичних сил. Це скоріше була тактика, продиктована складними умовами досягнення стратегічної мети — масового засвоєння латиноамериканськими суспільствами азів сучасної демократії — та геополітичними інтересами США.

Процес цей був непростим. Латиноамериканські режими, ближчі за своєю суттю до тоталітаризму, аніж до демократії, наочно демонстрували складність повороту на шлях демократії. У першій половині 60-х років на континенті знову відбулася низка військових переворотів: Аргентина (1962), Гватемала, Гондурас, Еквадор (1963), Бразилія, Болівія (1964). І якщо до військових режимів США виявляли певну терпимість, то на спроби комуністів захопити владу вони реагували негайно й ефективно. Так, 28 квітня 1965 р. американська морська піхота висадилася в Домініканській Республіці. Президент Джонсон дав ясно зрозуміти, що "США не дозволять встановити ще один комуністичний режим у Західній півкулі".