Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Словацька Республіка з'явилася на карті Європи 1 січня 1993 р. й невдовзі була визнана більшістю країн світу. її населення становило 5,4 млн. чоловік. Окрім словаків, у країні мешкає близько 600 тис. угорців, 200 тис. чехів, 15 тис. українців та ін. Згідно з конституцією Словаччина — парламентська республіка. Законодавча влада належить Національній Раді (150 членів), а виконавча — президентові й уряду, відповідальними перед парламентом. Відповідно до Основного закону республіки політичні партії, як і церква, відділені від держави. Державну атрибутику Словаччини завершило обрання в лютому 1993 р. першого президента країни, яким став колишній голова Федеральних зборів ЧСФР М. Ковач. Уряд очолював лідер Руху за демократичну Словаччину (РЗДС) В. Меч'яр, призначений на цю посаду у 1992 р. Утім, між президентом і главою уряду виникли гострі суперечності щодо шляхів реалізації і темпів економічних реформ, методів приватизації та ін.

На початку 1994 р. об'єднана опозиція за підтримки президента висловила недовіру урядові В. Меч'яра. Проте й новий кабінет Й. Моравчика проіснував близько 10 місяців і пішов у відставку після перемоги на парламентських виборах РЗДС (35 % голосів). У січні 1995 р. новосформований уряд знову очолив В. Меч'яр, який підпорядкував собі силові структури, запровадив контроль над державними засобами масової інформації й продовжив конфронтацію з президентом В. Ковачем. Зрештою, правлячий РЗДС продемонстрував очевидне небажання, як і невміння співпрацювати зі

своїми партнерами по коаліції — Словацькою національною партією (СНП) та Об'єднанням робітників Словаччини (ОРС). Партнери не отримували важливих посад в уряді, їх думка часто взагалі не бралася до уваги. Не кращим чином поводився уряд, коли йшлося про дотримання конституційних прав громадян, свободу інформації, боротьбу з корупцією й організованою злочинністю. Рік за роком виборці поступово розчаровувались у здатності РЗДС і його лідера реалізувати свої обіцянки не тільки забезпечити національну незалежність Словаччини (що, зрештою, вдалося), а й інкорпорувати свій народ у європейську спільноту, гарантувати йому демократичні свободи й процвітання (що так і залишилося обіцянкою).

Досить гострою у Словаччині залишалась проблема угорської меншини, що мешкає у південних районах країни. Угорці мали матеріальну й політичну підтримку Будапешта й домагалися культурно-мовної автономії та місцевого самоврядування. Офіційна влада у Братиславі відмовилась піти на поступки, заявляючи, що словаків у краї мешкає майже удвічі більше, аніж угорців. Прийнятий у 1995 р. Закон про словацьку мову як державну, істотно обмежував права угорської меншини. Це, безперечно, загострило стосунки між Словаччиною і Угорщиною. До цього додалися суперечки між обома сусідами щодо використання гідрокомплексу на Дунаї. Угорщина заявляла, що гребля в районі Габчикова порушує екологічний баланс і завдає збитків її економіці. В 1997 р. Міжнародний суд у Гаазі не підтримав вимоги угорців про демонтаж греблі й рекомендував обом країнам домовитися про спільне використання гідрокомплексу або ж про розподіл прибутків від його функціонування. Відродження уніатської церкви в південних районах Словаччини призвело до зіткнень з римо-католицькою церквою, що претендувала на роль національної.

Втрата В. Меч'яром підтримки в суспільстві, а також звинувачення Заходу на його адресу в "недостатньому демократизмі", змусили прем'єра піти у відставку у вересні 1998 p., хоча керований ним РЗДС здобув тоді перемогу (27 % голосів) на чергових парламентських виборах. Новий уряд країни сформував М. Дзуринда — лідер Словацької демократичної коаліції. Зусилля цього кабінету було спрямовано на завершення економічної трансформації, забезпечення соціальних гарантій громадян, посилення боротьби з організованою злочинністю й корупцією в державному апараті, повернення країни на шлях до Заходу.

Незмінність курсу просування країни до західної демократії засвідчила перемога на президентських виборах 1999 р. лідера Партії громадянського порозуміння Р. Шустера. Вибори вперше відбувалися не в стінах парламенту, а шляхом всенародного голосування. Перемога Шустера над В. Меч'я-ром стала можливою лише завдяки підтримці правих, лівих і національних партій та коаліцій. В особі нового глави Словацької Республіки, німця за походженням символічно поєдналися комуністичне минуле, трансформаційне сучасне й орієнтація на Європу і НАТО.

Своєрідним політичним підсумком перших десяти років незалежного розвитку стали парламентські вибори у вересні 2002 р. Багато хто у Словаччині називав їх історичними, адже в разі повернення до влади екс-прем'єра В. Меч'яра шанси Братислави на вступ до Євросоюзу й НАТО ставали примарними. Відносну більшість голосів (20 %) здобув РЗДС В. Меч'яра, на другому місці (15 %) опинилася Словацька християнсько-демократична унія прем'єра М. Дзуринди. Уперше в новітній словацькій історії до парламенту пройшла компартія (6 %). На третьому місці у списку переможців — партійне об'єднання "Напрямок", що критикувало уряд і піддавало сумніву доцільність вступу країни до ЄС. Парламентське представництво здобула також Угорська коаліція, яка репрезентує інтереси угорського народу Словаччини. При такому розкладі політичних сил єдиним легальним гарантом внутрішньої стабільності та найпалкішим прихильником Євросоюзу й НАТО залишався президент Словаччини Р. Шустер.