Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Пороховою бочкою планети у повоєнний . період став Близький Схід, де всередині 50-х років зіткнулися інтереси великих держав. І тих і інших приваблювали насамперед багаті поклади дешевої нафти. Іншим чинником, що живив цей інтерес, було прагнення здобути там вигідні стратегічні позиції. Підвищена увага Сходу і Заходу до цього важливого регіону зумовлювалася подіями, що відбулися тут на початку 50-х років. Революція 1952 р. в Єгипті, націоналізація урядом Гамаль Абдель Насера Суецького каналу в 1956 р. та англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту, як відповідь на цю акцію — усе це надовго привернуло увагу великих держав до Близького Сходу. Прорадянський курс насерівського Єгипту, зміна політичного режиму в Іраку (1958) стурбували керівництво західних держав. За розпорядженням президента США Д. Ейзенхауе-ра та прем'єр-міністра Великої Британії Г. Макміллана на територію Лівану та Йорданії були введені англо-американські війська. Таким чином, була реалізована доктрина Ейзенхауера, оприлюднена ще в 1957 р. Доктрина Ейзенхау-ера виходила з політики "стримування комунізму". В її основі лежала ідея політичного вакууму на Близькому Сході, що з'явився там унаслідок ослаблення позицій Англії та Франції. А тому США брали на себе зобов'язання надавати

підтримку на Близькому Сході всім, хто боровся проти агресії з боку будь-якої країни, яка контролювалася комунізмом. Політика великих держав призвела до розколу арабського світу. Сірія, Ірак, Єгипет, ОВП (Організація визволення Палестини) зайняли прорадянську позицію. Саудівська Аравія, Кувейт, Йорданія дотримувалися західної орієнтації. Однак фокусом усіх суперечностей у близькосхідному регіоні стало арабо-ізраїльське протистояння, яке постійно підігрівалося великими державами. Ворожість арабського світу до створеної у 1948 р. на основі рішення ООН держави Ізраїль та ізраїльська політика блокування державотворчих процесів у середовищі палестинських арабів зав'язали такий вузол суперечностей, який за умов конфронтації розв'язати практично було неможливо. Ось чому на Близькому Сході час від часу спалахували короткі (оскільки великі держави усе ж контролювали і регулювали ситуацію на Близькому Сході, щоразу відновлюючи статус-кво як гарант збереження миру між ними самими), але масштабні і криваві арабо-ізраїльські війни. Розв'язана арабами в червні 1967 р. війна проти Ізраїлю закінчилася для Сірії та Єгипту поразкою і значними територіальними втратами (Сінайсь-кий півострів, Голанські висоти, Західний берег Йордану тощо). Війна зав'язала ще тугіший вузол суперечностей. Спроби СРСР і США розв'язати його власними зусиллями виявилися безуспішними. Так, запропонований у 1969 р. американським державним секретарем Роджерсом план мирного врегулювання, в основі якого лежала ідея обміну захоплених Ізраїлем територій на всесторонню угоду, був відкинутий обома сторонами. Наступного року конфронтація на Близькому Сході ще більше посилилася. Єгипет розпочав бойові дії на виснаження уздовж Суецького каналу. Ізраїль відповів масованими авіаударами по території Єгипту. Радянський Союз на прохання Єгипту розмістив на його території масштабну систему протиповітряної оборони з обслуговуючим персоналом у 15 тис. чол. Король Хусейн завдав ударів по загонах ОВП і змусив їх покинути територію Йорданії. Сірійські війська, своєю чергою, вторглися в Йорданію. У відповідь Ізраїль оголосив мобілізацію, а США посилили своє військово-морське угруповання у Східному Середземномор'ї і заявили, що не потерплять стороннього втручання

у близькосхідні події. Сірія вивела свої війська з Йорданії. Стало зрозумілим, що Радянський Союз не піде на ризик великої війни, тим більше, що його позиції у регіоні значно послабилися. У 1972 р. Анвар Садат відмовився від послуг радянських "радників" й розпочав поворот у внутрішній та зовнішній політиці.

Невдалою для арабів виявилася також війна Судного дня 1973 р., в якій вони знову зазнали поразки. Після цих кривавих воєн ставало дедалі очевиднішим, що вирішити близькосхідні проблеми воєнним шляхом — ілюзія. Примирення і співіснування арабів і ізраїльтян лежать у площині мирних переговорів та політичних рішень і доброї волі обох сторін. Проте тривалий час процес мирного урегулювання стримувався протиборством між Сходом і Заходом, яке було постійним чинником, що живив хронічну конфліктну ситуацію у близькосхідному регіоні.