Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

В історичному розвитку українського народу неабияке значення мали географічні фактори, зокрема степовий ландшафт. Тому українські землі не скрізь мали природний захисток від ворогів, і на їхніх степових просторах йшла безперервна боротьба з набігами кочових орд, що й формувало у захисників своєї території такі характерні риси, як відвага, потяг до волі, соціальної рівності, незалежності.

Водночас войовничість та військова спритність не сприяли формуванню таких якостей, як любов до праці, до впорядкованого господарського життя, що негативно позначилося на подальшому розвитку України.

Хоча історія не визнає умовного способу у викладі тих чи інших суджень, проте можна вважати, що поєднання цих високих якостей людського характеру за нормальних умов розвитку України стало б міцною основою для успішної національно-визвольної боротьби на сході Європи, в результаті якої ще в давні часи постала б незалежна Українська держава зі своєю самобутньою культурою і розвиненим демократичним суспільним ладом.

Особливе місце в історії України займає період національно-визвольної війни українського народу 1648—1657 рр. на чолі з видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмельницьким

Хоч цей рух і зазнав поразки, проте саме в той період вперше після занепаду Русі відновилася ідея української державності — ідея, яка нині втілена в життя і завжди житиме в народі.

Що ж було поштовхом до цього визвольного руху? Колонізаційний натиск польської шляхти, що розпочався на східноукраїнських землях після Люблінської унії, відразу натрапив тут на значний опір з боку місцевого населення, який поступово переріс в національно-визвольну війну під гаслом боротьби проти польських насильницьких порядків. Спільним фронтом виступило низове і "городове" козацтво, за ним пішли селяни і міщани. Вся Україна прагнула звільнитися від шляхетського панування, яке набувало страхітливих форм. Саме тому національно-визвольна війна знайшла широкий відгук серед селянства і мала великий успіх, хоча й розпочалася без попередньої підготовки та організації народних мас.

Чільник народно-визвольної війни, сотник реєстрового війська Богдан Хмельницький до виступу господарював на своєму хуторі в Суботові. Але, зазнавши безчинств з боку чигиринського підстарости поляка Чаплинського і не знайшовши правосуддя у польських властей, був змушений втекти на Запорожжя. Дорогою він закликав простий люд до боротьби проти польського насильства і знаходив співчуття та готовність народу до повстання.

На початку XVII ст., ще за гетьмана П. Сагайдачного, українське козацтво стало пройматися ширшими національними інтересами, обороняючи православну віру. Але поза тим боролося за свої станові права та інтереси і обстоювало вже досить виразні національні чи державні ідеали. Саме тоді починає народжуватися національно-державна ідея. Навіть представники міщанських братств, серед яких уперше з'являється ідея боротьби за українську народність, розуміли національну боротьбу лише як боротьбу за релігійні інтереси: поняття релігійні тоді ототожнювалися з поняттями національними. Звісно, за таких умов ні Хмельницький, ні його найближчі прихильники, здебільшого також старшини реєстрового та запорозького війська, як організатори національно-визвольного руху не могли ставити собі яких-небудь ширших завдань, крім поліпшення становища козацького стану. Ніяких планів відірвати Україну від Польщі та утворити українську державу Хмельницький в той час ще не мав. Вихований в польських школах і пройнятий духом польської культури й польського державного права, він не міг захопитися якоюсь іншою ідеєю, крім боротьби за певні зміни в становищі українського населення на підставі польських зразків і в межах польської держави. "Хмельницький, — пише В. Антонович, — не уявляв собі іншого громадського ладу поза тим, в якому виріс і який тільки й знав. Він хотів такого укладу, щоб, позбувшись спольщеної шляхти і релігійного утиску, заховавши тільки залежність від короля, можна було створити з козаччини, а особливо з старшини, якусь свою, рідну шляхту. За часів В. Хмельницького всі хоч трохи помітні своєю освітою люди, домагаючись самостійності, розуміли під нею польські державні форми — тільки з національними елементами*'.

Розпочавши національно-визвольну війну, яка деякими своїми рисами нагадувала німецькі рухи часів реформації, Україна переживала її як так звану селянську війну, оскільки головною рушійною силою у ній було селянство. Як за сто років до того у Німеччині, так і в Україні з 1648 р. на чолі руху стала верства дрібної шляхти, військових землевласників. Українська дрібна шляхта соціально мало чим відрізнялася від козацтва. У перших звістках про національно-визвольну війну Хмельницького натрапляємо на повідомлення про покозачену шляхту, яка "препомъ-невши вокации своей взгоръдивши свободою, волностию и милостю отъчизны, а удавъши се до ребеллизантовъ козаковъ... з хлопством побунтованым до себе в компанию прибраным гультайством и пустошила маетности своих соседей".

У німецьких соціальних рухах часів реформації класові суперечності досить швидко зробили неможливим союз селянства й дрібної шляхти. В Україні було інакше. Не досить міцне "підданство" селянських мас панам та поповнення нової провідної верстви козацтва такими елементами, які ще перед національно-визвольною війною "на греблю ходили", утворили ґрунт для поширення ідеї безкласового суспільства "без холопа і без пана".

На першому етапі своєї діяльності Хмельницький довго не міг визначитись у своїх політичних планах перебудови Речі Посполитої. Він намагався зміцнити владу польського короля з метою обмеження магнатсько-шляхетської сваволі і на польський престол посадити монарха-некатолика для "захисту вольностей національно-православних".

Здобувши перемогу над поляками під Жовтими Водами і Корсунем, потім під Пилявою, дійшовши аж до Львова та Замостя, Б. Хмельницький замість того, щоб завдати рішучого удару ворогові, завагався і припинив дальший наступ. Він побачив, що його виступ несподівано для нього самого обернувся в національно-визвольну війну, а це не вкладалося в рамки тих планів, з якими вій Його починав. Саме в цей час польський король Владислав помер, і поляки обрали королем Яна Казимира, який погодився укласти мир на відповідних взаємовигідних, здавалось би, умовах. Тому, одержавши від Казимира листа з усякими обіцянками, Хмельницький заявив його послові, що він тепер "признає своє підданство королю і вертається на Запорожжя, щоб спокійно чекати делегатів для мирного порозуміння, а в дорозі на Запорожжя не чинитиме ніяких бунтів".

Очевидно, цим можна пояснити, чому Б. Хмельницький під час свого наступу проти Речі Посполитої не підтримав народного антипольського руху в Східній Галичині.