Політика Росії щодо України після Полтавської битви.

Дивись також:

Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради", контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.

За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі посади, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних стосунків. Дедалі частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України для своєї мети. Справжнім лихом для козацтва став обов'язок брати участь у тяжких роботах далеко від батьківщини. Так, за дослідженнями В. Борисенка, 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька тисяч їх зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал. Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не один десяток тисяч життів українських чоловіків. Царський уряд залучав козацькі полки до участі у війні з Персією. У 1721 р. під Дербент виряджено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Наступного року під Сулак вирушило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт — трагедія для українського народу й свідчення про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги в Північній війні й підписання у 1721 р. Ніш-тадтського миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні. Поїздка до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвердила найгірші передбачення Скоропадського й пришвидшила його смерть. Наказним гетьманом України став чернігівський полковник Павло Апостол (1722—1723). Російський уряд не визнав його прав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську колегію (1722—1727). Головною мотивацією нововведення стала декларація захисту народу від постійних зловживань владою козацької старшини. Серйозні політичні прорахунки, карколомне збагачення правлячих кіл за рахунок нижчих верств населення стимулювали подальше втручання російського уряду у внутрішні справи України й спробу змінити її державний устрій. Такі намагання повністю відповідали політичному курсові російського уряду, спрямованому на жорстку централізацію влади в межах всієї Російської імперії. Скасування гетьманства суперечило умовам "Березневих" і всіх наступних договірних статей України з Росією, було протиправним, одностороннім актом.

В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціонували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки контрольно-касаційні функції в галузі політико-адміністративної влади й розпорядчі — у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, скерування податкових зборів до царської казни тощо. Порушувалися судові справи про зловживання полковників, інших старшин, а також судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не допускала, вводилися нові податки.

Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною. Полковники Григорій Ґалаґан, Яків Маркович, генеральний осавул Яків Лизогуб та інші можновладці зайняли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду. Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив автономістів наказний гетьман Павло Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча, енергійна і впливова в козацьких колах. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію судового процесу, старшині рекомендовано добровільно задовольнити справедливі претензії позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних "бунтів".

Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не сприймалися абсолютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з полковників та генеральних старшин. У петиції висловлювався рішучий протест проти вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності, ліквідації податкового імунітету козацької старшини та знатного військового товариства. Крім того, Полуботок домагався дозволу на обрання гетьмана України. Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької старшини.

У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловживання президента колегії С. Вельямінова, клопочеться про повернення привласнених податків і обрання нового гетьмана. Рішучий спротив Полуботка викликало введення в українських містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петрові І "Дванадцять пунктів", зміст яких зводився до необхідності змінити державний устрій України й збільшити прибутки казни за рахунок українських платників податків. Полуботок звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: "Бути сюди Полуботку, Савичу і Чернишу". Сенатським указом Малоросійська колегія 16 квітня була перетворена з контрольної на владну адміністративну структуру. Законодавчо закріплювались рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам козацтва, ліквідацію незаконних поборів, інших актів Генеральної військової канцелярії. І цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не вдалися.

Цар Петро І розлютився за цю сміливість козаків. Він наказав Полуботкові й генеральній старшині приїхати до Петербурга. З від'їздом Полуботка у червні 1723 р. опозиційна діяльність майже припинилася, її продовжував тільки миргородський полковник Д. Апостол. Роздратований Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який забороняв українцям порушувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило загартованого, скаліченого в січах і добре знайомого Петрові І полковника. Він надіслав імператорові "Коломацьку чолобитну", де знову порушував питання про вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані Вельяміновим скарги стародубських козаків на дії старшини з проханням призначити їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами, їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя. Але гетьман сказав відважно: "Заступаючись за Україну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми. Лучче мені найгіршою смертю вмерти, як дивитися на знищення земляків моїх!" Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв'язки з урядом Орлика. В тюрмі Полуботок смертельно захворів. В народному переказі розповідається, що тоді цар прийшов до нього і просив, щоб гетьман пробачив йому. Полуботок нібито відповів: "За невинне страждання моє й земляків моїх будемо у спільного Судді, Бога нашого. Скоро станемо перед Ним, і Він розсудить Петра з Павлом!" Призначений в Україну резидент Рум'янцев з командою приступив до "викорінення смути". Протягом грудня 1723 — січня 1724 рр. з посад були звільнені прихильники Полуботка, їхні місця зайняли прибічники Малоросійської колегії.