Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Перша світова війна, що розпочалася у липні 1914 р., була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою для ворожих держав Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії) і Троїстої згоди — Антанти (Росії, Англії, Франції). У стратегічних планах супротивників чільне місце в цій війні відводилося завоюванню українських земель. Найдалекосяжніщі плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до майбутньої Великонімецької світової імперії. Ще в 1895 р. ідеологи так званого Паннімецького союзу, що відображав інтереси німецьких монополій, які у перші десятиріччя XX ст. економічно підпорядкували собі чимало заводів в Україні, підготували і видали книгу "Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році". В ній обґрунтовувалося "історичне покликання Великої Німеччини" поглинути народи Східної Європи (а серед них і українців), які нездатні створити власні держави. А коли Перша світова війна розпочалася, один із найбагатших німецьких капіталістів — "король сталі", як його називали сучасники, Август Тіссен відверто заявив, що під повну владу німецьких монополій повинні перейти в Україні передусім "Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов'ям".

Австро-Угорська монархія не тільки прагнула навічно зберегти своє панування в Галичині, Буковині й Закарпатті, а й зазіхала на Волинь і Поділля. Під приводом возз'єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини і Північної Буковини, російський царизм мав намір військовою силою просунути кордони Російської імперії до Карпатських гір. Воєнний стан обидві імперії хотіли використати і для того, щоб назавжди покінчити з національно-визвольними змаганнями українців.

Австро-угорські власті у "своїх" українцях вбачали ворогів через їх природне прагнення до возз'єднання з більшою частиною українського народу, що перебував під владою Російської імперії. Отже, як тільки-но розпочалася війна, тисячі українців — як з інтелігенції, так і з "простого люду" — без слідства й суду опинилися у в'язницях і концентраційних таборах)

Тих, кого підозрювали у шпигунстві, негайно відправляли на шибеницю, як це сталося у вересні 1914 р. у Мукачеві: тут одразу повісили трьох — священика, писаря і селянина, хоч суд і не визнав їхньої вини. У Перемишлі того ж року мадярські солдати вбили багнетами 40 заарештованих українців. Через друковані масовим тиражем оголошення населення Буковини було оповіщено, що "військові коменданти отримали суворий наказ стріляти на місці всіх, хто буде запідозрений у зраді чи інших ворожих виступах проти держави".

Якщо австрійська влада під час обшуків знаходила книжку російською мовою, то власника заарештовували. На Закарпатті власті заходилися "вибивати" підписи українців під петиціями, нібито вони хочуть "стати угорцями". А для втілення у життя планів суцільної мадяризації закарпатських українців всю шкільну освіту було переведено на угорську мову навчання.

Ще більші надії на війну як на вирішальний засіб приборкання "свого" непокірливого українства і ліквідації закордонного осередку "мазепинства" в Галичині покладали можновладці Російської імперії. Цю мету царизму — очевидно, найголовнішу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці — публічно викривав лідер більшовиків Володимир Ленін. У його брошурі "Соціалізм і війна (ставлення РСДРП до війни)" можна було прочитати такий висновок: "Царизм веде війну для загарбання Галичини і остаточного придушення свободи українців..." Втім, ленінські заклики сприяти поразці "своїх" урядів, щоб перетворити імперіалістичну війну у війну громадянську, кінцевою метою якої було б встановлення соціалістичного ладу, не підтримала жодна партія з тих, що діяли на території Російської імперії (в тому числі й українські).

Найзапекліші вороги українства в Російській імперії — чорносотенці — ще на початку 1914 р., розлючені широкою участю народних мас у святкуванні шевченківського ювілею, зловісно погрожували, що, як тільки розпочнеться війна, вони вішатимуть українців на вуличних ліхтарях. Царський уряд не наважився виступити в ролі організатора цієї антилюдяної програми запеклих захисників Російської імперії. Але заохочуваний україножерною великоросійською шовіністичною пресою (газета "Киев", наприклад, проголошувала: "Українці - - вороги Росії і їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна"), уряд негайно скористався запровадженням воєнного стану для того, щоб повністю винищити саму "душу" українства: його мову, культуру, освіту.

Примусово закрили всі українські видавництва, заборонили газети й журнали, що виходили українською мовою, припинили діяльність "Просвіти" та інших самодіяльних творчих українських організацій. Не уникли репресій і відомі царські властям провідники та активні учасники українського національного руху. Серед них — Михайло Грушевський, арешт якого після початку війни австрійські власті санкціонували за "русофільство", тобто за симпатії до Росії. Російська ж влада, навпаки, звинувативши Грушевського в "австрофільстві", тобто в симпатії до Австрії, теж заарештувала його і вислали "під явний нагляд поліції*' у Поволжя (Симбірськ, Казань). Згодом Гру шевському дозволили перебратися до Москви, але без права займатися педагогічною та громадською діяльністю. Цілком помірковані у суспільно-політичних поглядах діячі петербурзької української громади спробували було опротестувати антиукраїнські заходи царизму. Для цього вони направили делегації до міністра закордонних справ Сазоново, який вдавав із себе людину ліберально-демократичного світогляду. Але царський міністр із відвертістю україножера заявив: "Що ви хочете? Тепер*то й випав найзручніший момент для того, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством".

На західноукраїнських землях як на свою надійну ідеологічну опору російський царизм спирався на москвофільство, пропагандистську діяльність якого таємно субсидував протягом багатьох довоєнних років. З початком війни потреба приховувати це тісне співробітництво відпала. Тому зорганізований 29 липня 1914 р. у Києві з емігрантів-ватажків москвофільства "Карпаторусский освободительный комитет" видав відозву до галицьких українців, називаючи їх "російським (русским) народом Галичини". Він закликав зустрічати царські війська з хлібом-сіллю як визволителів. Офіцерів цих військ комітет наділив пропагандистсько-інформаційною брошурою про "етнографічний і культурно-політичний стан Галичини у зв'язку з національно-громадськими настроями". З Миколою II "Карпаторусский освободительный" комитет обмінявся вітальними телеграмами, а один із найвідоміших москвофілів В. Дудикевич удостоївся навіть особистої розмови з царем у Петербурзі.