Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Основним тереном воєнних дій Першої світової війни стали західноукраїнські землі. Бої тут тривали з перемінним успіхом. Спочатку наступали російські війська Південно-Західного фронту, які протягом серпня-вересня

1914 р. зайняли Східну Галичину і Північну Буковину зі Львовом та Чернівцями. В цій грандіозній битві, названій Галицькою, австрійські війська, які протистояли російським, зазнали нищівної поразки^ їхні втрати становили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. В ході боїв російські війська захопили 400 гармат. Найбільше їх дісталося внаслідок кількамісячної облоги російськими військами фортеці Перемишль, яка на початок весни

1915 р. припинила опір. Ще 120 тис. австрійських вояків потрапили у полон. На цей час російські війська вийшли на основні перевали Карпат, але далі просуватися не наважились.

Українське населення цих земель, прагнучи возз'єднання з Наддніпрянською Україною, радо зустрічало російських солдатів. Ті також прихильно ставилися до трудящого люду Східної Галичини і Північної Буковини. Австрійська поліція на Буковині писала у своїх донесеннях крайовому управлінню, що російські солдати "виявили особливу дружність щодо селян". Місцеві власті на Закарпатті також повідомляли у Будапешт: "В українському народі помітний рух, симпатії до росіян скрізь проявляються, їхнього приходу сподіваються".

Царизм боявся такого взаєморозуміння російських солдатів з місцевим населенням. Тому він пішов на спілку з місцевими поміщиками і капіталістами, їхнє майно царські власті взяли під охорону, щоб не допустити його захоплення народними масами. Та це й не дивно, оскільки російськими губернаторами у Галичині та Буковині призначалися найреакційніші прислужники царизму: граф Бобинський — один з найбільших поміщиків в Україні, генерал Трепов, відомий кривавими розправами над повсталими робітниками і селянами періоду революції 1905—1907 рр. За розпорядженням російської окупаційної адміністрації у новому "губернаторстві" позакривали всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонили періодичні видання українською мовою.

До масових репресій проти західноукраїнського населення вдавалися власті обох імперських окупаційних режимів: як російського, так і австро-угорського (залежно від того, який з них був на той час панівним).

Австрійські власті, як це було і раніше, переслідували українців за прихильність до росіян. Тисячі людей було покарано (багато з них навіть страчено) за вироками військово-польових судів і трибуналів у Галичині й Буковині. На Закарпатті за таку прихильність до в'язниць потрапило майже 800 осіб. Іноді в родин заарештованих і засуджених селян конфісковували землю і майно. Отже, не тільки симпатії до Росії, а й страх перед терором австро-угорської армії призвели до масової втечі західноукраїнського населення при відступі російської армії з Галичини й Буковини у 1915 р. На той час покинули рідні місця і переїхали до Російської імперії понад 100 тис. українців — селян, робітників, інтелігентів.

Примусово вивезли в Росію сотні священиків греко-католицької церкви, в тому числі і її митрополита Анд рея Шептицького, якого запроторили до монастирської тюрми у Суздалі. Російські окупаційні власті фактично поставили греко-католицьку церкву поза законом. На місце вивезених греко-католицьких священиків привозили православних. Засновували православні церковно-парафіяльні школи. Православ'я і москвофільство російські окупанти намагалися використати для повного підкорення українського населення Галичини російському царизмові. Ці далекосяжні наміри були зірвані вимушеним відходом російських військ із Галичини й Буковини.

21 січня союзні війська (Австро-Угорщини, Німеччини) почали зимовий наступ проти військ держав Антанти (Росії, Франції, Англії) і вже в лютому вийшли на верхи галицьких Бескидів. І курінь спинився на горі Станеще, а II курінь — у спаленому Вижлові. Першого лютого II курінь під командою С. Горука вирушив через Тарнавку на Лавочне, яке наступного дня було взяте. При цьому курінь зазнав втрат не в бою, а 86 людей відморозили собі ноги і змушені були вдатися до лікарів. Багато з них лишилися каліками. Мороз доходив до 40° С. Через ці втрати була розформована сотня І.Чмоли. Втрати були і в інших сотнях. Станом на 9 лютого, наприклад, І курінь мав таку чисельність: сотня О. Букшованого — 55 стрільців, сотня 3. Носковського — 66 стрільців, сотня Р. Дудинського — 68 стрільців, сотня О. Семешока — 33 стрільці. Разом в І курені було 242 стрільці. Зазначимо, що при формуванні стрілецьких частин у вересні 1914 р. кожна з сотень мала по 220 стрільців.

Не дивно, що 20 лютого сотні О. Букшованого і 3. Носковського були розбиті на горі Магурі. Питанням поповнення рядів УСС відала "Збірна станиця УСС", комендантом якої був М. Волошин. Ним і була скерована до І куреня 21 лютого нова сотня поповнення.

У період з 10 лютого по 3 березня сотні II куреня перебували в Славську, а потім перейшли до Грабівця Скільського; 21 березня до Головецько було переведено І курінь. Тим-то для УСС і стали в цей час основними бої на горі Маківці.

З приходом І куреня фактично почались змагання за гору Маківка. З 23 березня по 4 квітня було атаковано ліве крило оборони, проте безуспішно. Далі відновились атаки на праве крило. Але тут чітко оборонялись сотні Р. Дудинського і 3. Носковського. Після 17 квітня встановився відносний спокій. Хворих і немічних було відправлено до Коша, що в цей час вже перебував у Замковій Паланці біля Мукачева. З Коша до куренів прибуло поповнення — 400 новобранців. Станом на 23 квітня І курінь мав 12 старшин і 383 стрільці, II курінь —11 старшин, 355 стрільців. Відновилися бойові сутички на Маківці 28 квітня 1915 р. У цей час на горі перебували чети хорунжий С. Яремкевича, хорунжий В. Свідерського і четаря Р. Сушка. Серйозніша атака почалася в ніч з 28 на 29 квітня о 4 год. ранку. На оборону лівого боку гори відразу були скеровані сотні І куреня О. Букшованого, Р. Дудинського, 3. Носковського і О. Семенюка, на праве крило оборони стали сотні II куреня О. Будзиновського, А. Мельника, одна чета сотні О. Левицького. Сотня Д. Вітовськогоі чети сотні О. Левицького залишились в запасі. Проте атаку було відбито.

Повторний безуспішний наступ здійснено 80 квітня. Третій найзавзятіший бій розпочався 1 травня після артилерійського обстрілу Маківки з гір Клива і Погар та з с. Тухля. Атака російських військ була спрямована на саму верхівку гори. її тимчасово було захоплено. Впродовж двох годин вони боронили гору, але зусиллями І куреня були вибиті. В боях за Маківку особливо відзначились четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, І. Каратницький, О. Яримович, хорунжі О. Степанівна, С. Яремкевич, О. Коберський, десятник Радович, стрільці Кривий, Петрів, брати Зітинюки. Але й втрати були відчутними: 42 вбитих і 76 поранених.

Володіння горою забезпечувало надійну перепону подальшому просуванню ворога. А вона кілька разів переходила з рук у руки.

"Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, друга відповіла: за всяку ціну не віддам", — писав пізніше Дмитро Вітовський, що командував "усусами", яким судилося бути головною силою як в оборонних, так і в наступальних боях за Маківку. Мужньо билися тут і російські війська, особливо піхота, підтримувана кавалерією під командуванням генерала Олексія Каледіна, який невдовзі став отаманом Донського козацтва. Тепер же в мріях генерала було одне: дощенту розбити супротивника, оволодіти Маківкою і тим самим потішити царя Миколу П (в ті дні цар об'їздив окуповану російськими військами Галичину, побував у Львові, Самборі, Хирові, Перемишлі).

Гори трупів вкрили схили і вершину Маківки. Формально нібито переможців тут не виявилося. Адже невдовзі після того, як російським воякам востаннє вдалося утвердитися на вершині Маківки, вони змушені були її покинути, бо почався загальний відступ російських військ. Отже, бої за Маківку в 1915 р. визначили перелом у військових операціях на користь німецько-австроугорських союзників. Вони перейшли у наступ, і в їхньому складі "усуси" вже у червні першими ввійшли до Галича — старовинної столиці Галичини, піднявши тут на знак перемоги свій жовто-блакитний прапор.

Перемога на горі Маківка стала першою значною акцією Українського січового стрілецтва. У привітаннях стрільцям з нагоди цієї перемоги читаємо: "...Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь".

В травні січові стрільці покинули Карпати і ще з більшим завзяттям пішли визволяти Галичину.

Новим випробуванням сили їхнього духу і військової майстерності стали бої за Болехів, які почалися 28 травня після переходу через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів. І курінь став під Лісовичами, а П — під Гузієвом. Прорвавши австрійські загони 130 бригади, російські війська 31 травня оточили І курінь УСС. Вихід з оточення був тяжким. Крім вбитих і поранених, багато стрільців потрапило в полон, серед них четар А. Артимович, сотник О. Букшований, хорунжий О. Степанівна, хорунжий В. Свідерський, четар Д. Кравс та ін.

Під прицільним вогнем артилерії, ще до початку наступу, опинились і позиції в чистому полі під Гудзієвом сотень II куреня. Але під час атаки стрільці цього куреня спинили наступ військ Антанти на залізничному шляху поблизу Болехова. Цьому допомогла і новоприбула з Коша сотня під проводом четаря І. Цяпки. До речі, під час війни І. Цяпка став улюбленцем стрільців за веселу вдачу, спокій, розсудливість, гумор. Саме йому пізніше була присвячена стрілецька пісня "Бо війна війною". В боях під Болеховом УСС зазнали великих втрат: 15 вбито, 50 поранено, 150 потрапило в полон. Спроба перехопити ініціативу не привела до суттєвих змін, і вздовж загального фронту почався відступ військ Антанти.

Корпус генерала М. Гофмана мав іти на Калуш і далі на Галич. Цим шляхом пролягли і фронтові дороги УСС. На жаль, не їм випала честь звільнити м. Львів. Просуваючись вперед, стрільці І куреня пройшли Чолгани, Слободу, Крехівці, Калуш, Комарів у напрямі Крилоса, в той же час стрільці II куреня звільняли Тростянець, Завадку, Верхнє, Сапогів і 10 червня стали біля Вікторова. Тут, під Вікторовом, відбулася двотижнева позиційна війна, в якій загинуло близько 20 стрільців, в тому числі член УБУ Теофіль Мелень. 27 червня стрільці сотні Д. Вітовського першими увійшли в древню столицю Галицько-Волинського князівства — м. Галич. На ратуші міста замайорів національний український прапор.

29 і 30 червня відбулися нові військові акції. Під час артпідготовки, що її провели російські війська, повністю були знищені села Ссмиківці, Тустань і Хоростків. Але бій росіяни програли і відступили на позиції вздовж р. Золота Липа. В цьому бою загинуло 10 стрільців, поранено ЗО і 27 потрапило в полон.

По другому боці р. Золотої Липи 6 липня зупинились австро-німецькі війська. У час відносного спокою, що зберігався впродовж двох місяців, стрільці І куреня розташовувалися біля с. Маркова, стрільці II куреня — в Карачинському лісі біля с. Завалова. 5 липня 1915 р. Кіш УСС був переведений до сіл Дубинка і Камінка (в районі Сколе), а далі — до с. Бондарів і с. Майдан. В серпні 1915 р. Кіш УСС стояв уже в с. Гнильче.

На фоні загального піднесення в стані УСС почався і наступ союзних військ. Війська почали рухатися 27 серпня. Для УСС бойові дії розпочалися під Заваловом (II курінь) і Заставчім (І курінь). Захопившись переслідуванням російських частин, що відступали, далеко від своїх відірвалась чета Івана Балюка. Як наслідок, вона вся була знищена, загинув І. Балюк — один з літописців історії УСС. А через шість днів УСС підійшли до позицій, на які відступили російські війська біля р. Серет.

Похід І куреня пролягав через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості; II курінь йшов через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Людвиківки.

Військові сутички на шляху І куреня сталися 31 серпня і 1 вересня на горбах між Буркановом і Гай воронкою, II куреня — в околиці Маловід і Семиковець.

6 вересня російські війська напали на с. Заздрість і с. Людви-ківку. 14 вересня вони почали бойові операції в районі Бурка нова та Соколіва. Команда І куреня отримала наказ стояти до кінця. Обійшовши боком, російські війська взяли стрільців у кліщі. Комендант куреня С. Горук віддав наказ про відступ. Прикривала відступ чета хорунжого І. Каратницького. Від чети залишилось лише три стрільці. Четар І. Чмола потрапив у полон. Але російські війська не скористались успіхом. Після короткого відпочинку і поповнення у с. Вівсі 27 вересня обидва курені знову повернулися на свої позиції під Сосновом.

Впродовж 8—11 жовтня не стихав артилерійський вогонь з позицій російських військ, найсильніший этих, які за часи війни знали стрільці. Це була ознака наступу російських військ, що почався 12 жовтня під Семиківцями, а 17 жовтня захлинувся. Та вже 30 жовтня вони пішли у новий наступ. І знову одноденний артобстріл. 1 листопада 1915 р. царські війська вночі вдарили на Семиківці і здобули їх. Рятувати становище кинули УСС. II курінь зайняв позицію біля Раковця, І курінь (дві сотні) вийшов над р. Студинку, інші дві сотні — до с. І пікова. Між обома частинами куреня став 35 полк австрійської армії. Бої тривали 1—3 листопада. Битва нагадувала бойню, ніби тут вирішувалась доля війни. Тисячі трупів заслали подільський чорнозем. Але новим атакам не було спину. Поле бою обрамлювалося чотирикутником смерті: р. Студинка Семиківці—Раковець—р. Студийка. Двічі окопи займали царські війська, та обидва рази лише на короткий час. Тільки 5 листопада наступ було відбито, а з 8 листопада припинились будь-які військові дії. В цьому чотирикутнику смерті УСС втратили 49 вбитими, 58 пораненими, 157 полоненими з 1700 стрільців, які були в І полку УСС 28 жовтня.

Семиківці стали третім, після Маківки та Болехова. військовим подвигом УСС, їхньою славною сторінкою, великою надією української громади на відродження української держави.

Війна породила новий тип українця у способі мислення, поведінці, усвідомленні своєї гідності, розумінні своїх прав то обов'язків. Події 1989 і 1990 рр. у Львові підтверджують, що цей тип українця живий і до наших днів. А тоді, в 1915 р. на Маківці, під Волеховом і Семиківцями творилося цілком нове покоління українського народу.

Відійшовши під натиском численнішого ворога, восени 1915 р. російські війська закріпилися на лінії Камянець-Подільський— Тернопіль—Кременець—Дубно. А навесні наступного року звідси почалася наступальна операція російських військ Півдснно-Західного фронту, яка ввійшла в історію під назвою Брусиловсько* го прориву (від прізвища генерале Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом). Згідно із задумом Брусилова, російські війська одночасно розпочали наступ по всьому фронті, що унеможливило маневри ворога. 22 три ви я за 8 годин артилерія російських армій повністю знищила вогневі точки австрійських військ, зруйнувавши їхні укріплені позиції.

Внаслідок жорстоких боїв на початку червня російські війська просунулися по всьому фронті на 80—120 км, знову зайнявши Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Втрати ворога були найбільшими за весь воєнний період 1914—1916 рр. Внаслідок Брусиловського прориву австро-угорська армія втратила понад 1 млн осіб вбитими й пораненими, понад 400 тисяч військовополоненими, 580 гармат, 450 бомбометів, 1800 кулеметів тощо. Втрати російської армії становили близько 0,5 млн вояків.

На цьому наступальні операції військ Південно-Західного фронту в Україні припинилися. Поширення антивоєнних ідей у військах призвело до масового застосування на фронті нової форми антивоєнних демонстрацій — братання: вояки ворожих держав як шановані гості відвідували один одного. Серед українців, мобілізованих до австрійської армії, ставало все більше таких, які за зручної нагоди без будь-якого опору, добровільно здавалися у полон російським військам. Іноді вони й відмовлялися йти на фронт, заявляючи, що не стрілятимуть у своїх братів-росіян. Австрійське командування застосувало зброю до непокірливих солдат: кожного десятого розстрілювали, а решту відправляли на фронт.