Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

У 1975 р. дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті Й, на їхню думку, юридично санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінська спілка (УГС). Аналогічні спілки сформувались у Литві, Грузії та Вірменії.

Очолив Українську Гельсінську спілку письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки Другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. УГС налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі, як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В'ячеслав Чорновіл, а також колишні націоналісти, що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах, — Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича) й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка також ув'язнили на тривалі терміни. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим терміном ув'язнення.

Українську Гельсінську спілку відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група була відкритою громадською організацією, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР із метою "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах Спілки явно бачимо й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом у історії української політичної думки.

У статуті УГС було записано, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Спілка, борючись за права українського народу, лояльно ставилася до мови й культури інших народів, які жили в республіці. Саме тому в УГС входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в статуті, Конституція гарантуватиме культурні та національні права національних меншин. Члени УГС вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши зі Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, домігшись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

У декларації Української Гельсінської спілки зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.

2. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі.

8. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами й свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки і те, що її підтримували західні демократії, акції групи проходили в атмосфері постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми, про незаконні арешти, списки політичних в'язнів та їхнє становище у в'язницях тощо.

Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з чинним диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10—15 років перебування в концентраційних таборах. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

найефективніший спосіб "деколонізації" Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свої погляди на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові взаємини й вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.

У сфері міжнаціональних стосунків українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм імперського ґатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Гри горен ко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська Гельсінська спілка заявляла: "Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів".

Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі "Грані культури" виступив переконаним прихильником "глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів"— українського та єврейського. Він вважав одним із найважливіших завдань українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд у Ізраїль.

Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до' світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях охочих відвідати політв'язнів у таборах та зворотний шлях звільнених із них. Зупинялись вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів "Листа 139-ти" на захист московських активістів "самвидаву" Юрія Галанскова та Олександра Гїнзбурга вони становили майже п'яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін "самвидавом". До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Гри горе нко представляв УГС у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і російських в'язнів.

Але каменем спотикання для російських дисидентів було національне питання. Більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським "крилом" і в межах "непорушних" імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — ні. Тому іноді "застрягали" в Москві або повертались відправникові "самвидавні" матеріали антиімперського звучання. Політв'язні-росіяни також зазвичай не підписували подібні документи.

У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС, Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема в стосунках з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГС. А18 політв'язнів, більшість із них — члени УГС, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. Довголітній політв'язень Святослав Караванський, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради СРСР, назвав чинну систему виборів комедійною виставою, в якій беруть участь мільйони громадян, що "обирають" одного, наперед призначеного, кандидата.

Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС—КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук'яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежної України.

Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиме весь український народ. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом вирішення цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСС вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко з однодумцями. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГС підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми й політичної організації. "Ми — опозиція моральна", — стверджувалось у деклараціях. Але це не вберегло УГС від розгрому. Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Одні виступали за рівноправний статус України в реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна "повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав". Натомість політв'язні володимирської в'язниці 1976 р. мали за мету вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що досягнення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У "Гранях культури" Іван Гель писав про "необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. ...встановлення з ними дипломатичних стосунків у рангах послів".

Економічний лад вільної України УРСС бачила соціалістичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Лідер УГС Микола Руденко в своїх "Економічних монологах" пропонував запровадити ринкові взаємини. Подібних поглядів трохи пізніше дотримувався і Левко Лук'яненко.

Еволюціонували погляди опозиції й у вирішенні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль) виступали за радянський лад у трохи поліпшеному вигляді (обмеження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної державної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демократій західного типу.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала і позиція щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної форми опору боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а, подекуди, й тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. 1957 р. у Львові лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за те, що пошила ці прапори, — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій "самвидаву" передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, "Сучасність" (Мюнхен, Німеччина), "Смолоскип" (Балтимор, СІПА), Перша українська друкарня у Франції тощо. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, "Гомін", "Жайворонок" та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

Інколи опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам'ятників світочам національного духу, до мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і в ув'язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв'язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, ненадаванням медичної допомоги тощо. Але в'язень, що голодував, був позбавлений права померти: на передсмертній межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через "залізну завісу". Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, зазвичай, також завершувалось тривалим ув'язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв'язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовували для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакодумання. Проявлялося воно у "шухлядній" творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, "кухонних" розмовах і свідчило про все більше невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, колоніальним статусом України. Такі люди й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим забралом. Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирали й передавали за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували "самвидав", відчиняли двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип'якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Більшість дисидентів періодично "перевиховувалась" за ґратами та колючим дротом по кілька років, часто й повторно. За даними секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв'язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 % до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української PCP "Антирадянська агітація і пропаганда", яка в першій частині передбачала покарання до 12 років, а в другій — до 15 років, у тому числі в обох випадках до 5 років заслання. Зрідка застосовували статтю 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі в таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті "Зрада батьківщини", яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про "діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР". Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід із СРСР, підпадав під дію цієї статті й міг бути засуджений до розстрілу.

Карали дисидентів і за читання й поширення творів М. Гру-шевського й П. Куліша, "Історії України" М. Аркаса, праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", твору О. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛ аг", роману Б. Пастернака "Доктор Живаго", розповсюдження національної символіки, з'ясування "білих плям" української історії (штучного голодомору 1932—1933 рр., знищення найкращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА тощо), за звертання з критичними пропозиціями й протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Р. Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип'якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть "Галицько-волинський літопис".

Якщо ж не набирали достатніх "підстав" для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їхня смерть. Але переслідування засуджених тривали й після смерті. Тіло в'язня не віддавали родичам до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно "перевиховували". Починалися "виховні" заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.

Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускали родичів і друзів, хоча за Кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимну сферу життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали й "сторонніх", тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакодумців саджали переважно в табори суворого або особливого режиму, умови перебуваня в яких, за виразом В. Стуса, сягали "поліцейського апогею": смугастий в'язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень і "ларка", обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.

Повернення з ув'язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. "Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук'яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав'ярні, барів, ресторанів міста і зобов'язаний кожної п'ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліцію для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А "тайна" телефонних розмов..." Мета нагляду — тримати людину "в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступнево поставити на коліна".

Отже, відбуття покарання не означало повернення до нормального життя, праці та творчості. Більшість інакодумців-інтелігентів потрапляли у "внутрішню еміграцію", позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати й друкуватись, малювати й брати участь у виставках, знімати фільми й робити телепередачі.

Український народ більше ніж півтисячі років не мав власної держави (якщо не рахувати славних, але дуже нетривалих проміжків) і зазнавав кривд від своїх сусідів. Можливо, саме тому естафета боротьби за волю України передавалась від покоління до покоління. Неперервність процесу демократичних змагань відбувається і в наш час. У найвіддаленіших закутках сибірських тюрем ще несли свою мученицьку вахту герої Української та Західноукраїнської Народної Республік, як до них почали приєднуватись учасники боротьби проти двох найстрашніших режимів — фашистського та більшовицького. Бойові дії бійців УПА увійшли до золотого фонду всенародного спротиву фашистським диктаторам. Однак сили були надто нерівні.

Історія знає чимало випадків, коли після поразки наступав довгий час занепаду й покори, та на щастя у нас було інакше. З-поміж української громадськості постала нова плеяда борців за волю України. Сьогодні відомі далеко за межами нашої країни такі імена, як В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Гель, Левко Лук'яненко, подружжя Ірина та Ігор Калинці, Валентин Мороз, Опанас Заливаха, Генріх Алтунян та ін. Але це сьогодні, а тоді, після антихрущовського перевороту? Тоді це було не просто донкіхотство, а акт громадянської мужності й самопожертви, адже двобій не міг закінчитись нічим іншим, як поразкою. На сторожі імперії стояв більшовицький партійний апарат насильства, десятки тисяч штатних працівників КДБ і сотні тисяч безплатних помічників.

Треба було мати неабияку відвагу ще й тому, що в середовищі патріотично настроєної інтелігенції побутувала думка, що визнавала шлях компромісів як найефективніший. Радикально налаштовані елементи не знаходили підтримки і в більшості населення, яке, з одного боку, утискувалось соціалістичною невідповідністю оплати й праці, а з іншого — було під пресом масового страху.

За таких умов вияв непокори жменьки відчайдухів міг так і залишитись непоміченим, потонути у величезній кількості жертв, які приносились на вівтар фашистській системі впродовж довгого кривавого п'ятдесятиліття. Кожен народ навіть у радянській тюрмі народів породив своїх бунтарів, борців і безвинних жертв, але знали про це тільки їхні кати та ще вузьке коло родичів і близьких. Розголос про рух опору для будь-якої влади — це те саме, що вітер для вогню. А що вже казати про владу тоталітарну! Це добре розуміли дисиденти, а тому робили все можливе, щоб надати якомога ширшого розголосу проявам непокори.

В. Чорновіл, як один із найактивніших, а за освітою й найпридатніших діячів опозиції того часу, взяв на себе відповідальність за підготовку документів і матеріалів про наявний Рух опору в пост сталінській радянській системі.

Величезний пласт статей і листів, біографічних довідок, коментарів вдалось зібрати в'язню-журналістові В. Чорноволу і з допомогою друзів відправити за кордон. Книжка отримала назву "Лихо а розуму", або "Портрети двадцяти "злочинців". Поява її на Заході справила враження справжнього вибуху бомби. У книжці були опубліковані документи з кримінальних справ, особисті листи, що чудом дістались на волю із страшних концентраційних таборів. А треба зважати, що йдеться про період часу, коли заколотники усунули від влади реформатора Хрущова, однак перед Заходом прагнули зберегти престиж демократичного режиму. Чого вартий тільки один, опублікований у книжці, лист дружини політичного в'язня С. Караванського, адресований Брежнєву, начальнику концентраційного табору та редакції газети "Юманіте". Ніна Строката з Одеси пише, що протягом 18 років адміністрація табору не домоглась успіху в "перевихованні" її чоловіка і, щоб відімститись за це, "не дают возможности с ним на разрешенные законом контакты. Поетому я, жена Каравенского С.Й., ПРОШУ ЕГО РАССТРЕЛЯТЬ, дабы прекратить многолетние мучения моего мужа..." Яких моральних, духовних тортур і виснаження треба було зазнати подружжю, щоб наважитись на подібного листа!

Значення книги В. Чорновола не обмежується тільки її впливом на українську діаспору та широкі кола громадськості Канади, США, Франції. Вона дуже багато важила для молодшого покоління бунтарів у контексті їхнього становлення як борців за волю України. Незважаючи на всі митні перешкоди" примірники книжки все-таки доходили до інтелігенції, яка переписувала окремі статті, передаючи їх з рук у руки. Радіостанція "Свобода" організувала цілі цикли передач. Громадяни "найдемократичнішої соціалістичної системи" попри пекельне глушіння усе ж дещо дізнавались з них.

Ця книга є дуже важливим документом про справжній стан в Україні. Вона наводить документальні дані про 20 ув'язнених, подаючи їхні "провини", висвітлюючи їхню поведінку під час слідства й на суді. Вона цитує їхні твори, що були підставою звинувачень, або написані вже на засланні. Вона подає їхні переживання в листах із в'язниці чи концтабору. Це живий свідок, це начеб гаряче серце на долоні, крик переслідуваних і гордий погляд із-за ґрат тих, що не здаються і не каються.

На початок 80-х рр. дисиденський рух в Україні було практично придушено. Головними причинами цього була відсутність у дисидентів чіткої політичної програми, здатної забезпечити їм підтримку широких верств населення, і зокрема, робітників та селян. Бракувало й належної організованості.

Важливою причиною, що призвела до припинення опозиційного руху, став небачений адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини. Особливо активну роль тут виявляли КДБ, міліція, прокуратура, суд, каральна медицина.

Однак справа дисидентів-правозахисників не пропала. Всупереч величезним офіційним перешкодам, дисиденти доносили до народних мас правду про справжнє становище в Україні. Вони відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали засади сучасного державотворення.

Література

Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Л-, 1992.

Баран В., Грицак Зайцев О. Історія України. — Л., 1996. Верстюк В., Гарань О., Гуржій О. Історія України. — К., 1997. Дашкевич Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе. — К., 1993.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна, 1990. — № 5—8.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—

80-х рр. — К., 1995.

Панченко Я., Плющ М., Шевченко Л. Україна: друга половина XX ст. Нарис історії. — К., 1997.

Русначенко А. Український національний фронт — підпільна група 1960-х рр. // УІЖ. —1997. — № 4.

Чорновіл В. Лихо з розуму. — Л., 1991.