Історія України: підручник

Вибір типу української державності. Зиновія Богдана Хмельницького було обрано гетьманом у Січі, де він отримав згоду, мандат на повстання. На Січ до нього перейшли ті "реєстрові", що знаходилися на Низу, біля Кодака, і що були вислані проти нього, з полковниками Кричевським, Барабашем, Караїмовичем-Вадовським і комісаром Шембергом.

Військо Запорізьке Низове старанно захищало свої вольності, і коли, як пояснює польська історіографія, всі "ординації", постанови сеймові і комісарські угоди мали торкатися лише реєстрового козацтва, то січове козацтво зовсім цього так не вважало, а пільги для реєстровців перекладало й на себе. Таким чином, ніби визнаючи протекторат Речі Посполитої над собою, фактично Запоріжжя було самостійною державною організацією. Це воно, Запоріжжя, почало повстання, себто війну з Польщею. З цього виходило 6, що всю війну 1648-1657 pp., переривану і все відновлювану, між Б.Хмельницьким і Яном Казиміром Вазою належить розглядати лише як війну двох сусідних держав — з погляду міжнародного права. Державне право, конституційне польське чи українське, не може бути прийнятим до уваги. Одначе так не є.

Вже той же титулярний протекторат Варшави над Січчю показує, що державно-правове становище Запорізького Низу не було повністю оформленим, бо не в інтересах Січі було опинитися повністю відрізаними від решти українських воєводств Речі Посполитої. Населення Січі і "вольностей" було досить мінливим, тісно зв'язаним з родинами "на волості", куди поверталося, вступало до реєстрових полків, кидало їх, осідало на ріллі, чи верталось до міст.

Річ Посполита з свого боку воліла цієї справи не вирішувати остаточно.

Український же народ у восьми воєводствах Речі Посполитої в своїй активній частині був з Запоріжжям в ідейній сполуці, а консервативно-угодовська подіями була цілковито загнана в польський табір.

Юридично Річ Посполита "обидвох народів" (Польске Королівство і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське) ніяких окремих прав "руського" народу не визнавала. Руські люди — це було населення семи воєводств Малопольщі і одного — Литви, якому королівські привілеї і сеймові постанови гарантували низку станових чи релігійних прав. Йому (населенню) дозволялося в своїх провінційних судах вживати своєї мови, але зовсім не дозволялося відокремлюватися в національну групу. Це тим більше вірно, що за таку саму "Русь" приймалася і ціла сьогоднішня Білорусь, себто п'ять воєводств Великого князівства Литовського.

Отже, шляхта, міщанство і духовенство боряться на протязі першої половини XVII ст. за свої права. До повстання Б.Хмельницького провід в цій боротьбі вела шляхта, — чи то на сеймах, де вона одна бере участь, чи в козацьких повстаннях. Після Хмельниччини ситуація трохи змінюється.

Коли одно за одним вибухали козацькі повстання, то, так чи інакше реагуючи на них, держава конфінувала їх в рамки класового, чисто соціального порядку, бо як же могла вона підійти в інший спосіб до вимог руської шляхти, яка в один час була незначною меншістю, а іншим разом ставала колосальною більшістю, коли розуміти це явище в межах тринадцяти великих воєводств.

І на Запоріжжі це розуміли, і тому майже весь український народ пішов за Б.Хмельницьким.

Воєнні успіхи Хмельницького і його полковників на протязі перших двох років були такі значні, що вразили як короля Яна Казиміра, так і канцлера Юрія Оссолінського та привели до складення Зборівської умови 19 серпня 1649 р.

Ми називаємо цей акт "умовою", бо Хмельницький на самому початку війни ставив уже деякі вимоги, що посилав своїх послів на сейм елекційний до Варшави, а звідти прислали до нього посольство на чолі з Адамом Кисілем, яке привезло йому королівське затвердження на гетьманстві, булаву, прапор і бунчук.

Сама ж Зборівська угода вилилась в королівську грамоту — "Декларацію ласки" і її ратифікацію на сеймі. На жаль, ці документи і лягли в основу змін у становищі України, в основу її довголітньої конституції.

Хотілося б звернути вашу увагу на становище, яке виникло внаслідок повстання і деяких непередбачених обома сторонами явищ. Першим із підготовчих до повстання актів Хмельницького був союз з Кримським ханством, в результаті якого, починаючи з 1648 р., за всі дев'ять років панування Хмельницького татарська орда з України не виходила. 14 жовтня 1648 р. Хмельницький пише листа до турецького султана, шле до нього посольство, просить протекції і отримує з Цар городу диплом, в якім його названо "Славою Князів Народу Християнського".

Після цих двох актів, які означали радикальну зміну в політиці Війська Запорізького, Україна, незважаючи на геніальні зусилля скріпити її всередині, стає повністю залежною від чужоземних інтересів. Схрещення цих інтересів і було "руїною" України:

Отже, Польща, Кримське ханство, Туреччина, а потім, як ми вже знаємо, і Московська держава, мали свої інтереси в Україні.

Тому-то, незважаючи на велику перемогу Б. Хмельницького, Зборівська умова не могла бути повною. На час її складання Іслам-Гірей міг кожної хвилини кинути Хмельницького, бо він уже окремо замирився з Польщею. Кримський хан не хотів ані цілковитої згоди поміж Річчю Посполитою і Військом Запорізьким, ані повної незалежності останнього. З свого боку, Військо Запорізьке не мало досить сили, щоб відразу створити незалежну державу, не питаючи дозволу у своїх сусідів.

Отже, Зборівська "Декларація ласки", названа в нашій і польській літературі Зборівським трактатом, була октройованою (дарованою) хартією. На перший погляд, одним "привілеєм" більше, доданим до попередніх: Жигмонта И Августа, Стефана Баторія тощо.

Білоцерківський мирний договір. Оскільки Зборівський договір не виконувався ні поляками, ні козаками, то з кожним днем наростала неминучість нової війни. Вона й сталася в червні 1651 р. під Берестечком. Війська Б.Хмельницького потерпіли поразку, а поляки та литовці, зокрема кн.Радзивіл взяв Чернігів і Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його на грабунок литовцям. Навіть митрополит Сильвестр Косів в розпачі вітав переможців.

Б.Хмельницький мобілізував війська, збудував нові фортифікації біля Білої Церкви, зупинив наступ поляків і пішов з ними на переговори. За Білоцерківським мирним договором 1651 р. козакам було залишено тільки Київське воєводство. Реєстр козаків було зменшено до 20 000, а набиратися він повинен був лише в королівських землях. Польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків в Україні. Гетьманові заборонялося також вести міжнародні зносини. Він тепер підкорявся не королю, а коронному гетьману. Правда, цей договір так і не був ратифікований польським сеймом.

Кажуть, що існує принаймні дві історії кожної видатної людини: історія її діянь, відлита у бронзі, і історія її думок, якої ніхто напевне не знає. Таке твердження є справедливим і у відношенні до Б. Хмельницького. Спочатку він ще коливався між "автономізмом" України в рамках Речі Посполитої і таким місцем, яке мала Литва, тобто прагнув добитися однакових з поляками прав і для українців.

Історик В. Липинський вважає, що Б. Хмельницький у перший період свого гетьманування ще не вирішив, чи "скерувати всю національну енергію на боротьбу за зміну державного устрою і справу майбутнього Польської Речі Посполитої зробити українською національною справою". Вірогідно, що Хмельницький на першому етапі гетьманування вже хотів вибороти для України в Речі Посполитій таке становище, яке мала Литва, тобто змінити дуалістичну систему — поляки і литовці — на тріалізм з польського, литовського і українського народів.

Отже, коли навіть гетьман і заявив у Переяславі, як каже Д. Дорошенко, "що його план тепер — створити незалежну українську державу", то це була тільки погроза. І має рацію В. Липинський, коли гадає, щодалі від автономії бажання гетьмана не пішли. Підтверджують це проявлені козацькими послами на конвокаційному сеймі 1648 р. у Варшаві вимоги, які зводилися лише до амністії для усіх, хто брав участь у повстанні, охорони прав православної церкви, повернення їй відібраного майна. Була також і вимога скасувати унію це та умова, якою оперуватиме козацтво аж до XVIII ст., і яка являлась постулатом усіх консервативних сил в Україні (так цю вимогу характеризують і сьогодні уніати).

Територія держави Б.Хмельницького. Зборівська умова визнавала за Б.Хмельницьким права на титул і гідність гетьмана Війська Запорізького лише від короля залежного і "булави Війська Запорізького". По-друге, виникнення в межах Речі Посполитої української автономії на території трьох воєводств: Браплавського, Київського і Чернігівського — теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини і частини Поділля та Волині. Реєстр козацький збільшувався до 40 тисяч чоловік.

Склалося становище, яке не відповідало жодним правовим нормам. Фактично влада на вказаній території була в руках гетьмана, його урядових установ, полковників. Територію було поділено на 16 полків, які, в свою чергу, ділилися на сотні. Військова влада полковників сполучалася з адміністративною і судовою, тобто вони мали більшу частину функцій воєводи, а сотники мали всі функції старости. Це був характерний староримський поділ, який римляни з часів Юлія Цезаря встановлювали у всіх новозавойованих країнах.

Слушно зауважує В.Липинський, що "спроба погодити у Зборівській умові змагання відродженої української нації з претензіями здегенерованої польської державності мусила скінчитися повним крахом". Конфлікт був неминучим і мусив викликати руїну установ, які одні одним відбирали, або яких владу одні одним накидали. Тим часом автономічні хитання Б. Хмельницького продовжувалися аж до 1653 р. включно.

Соціальна політика гетьмана. Що дала Зборівська умова народові України? Реєстрових козаків дозволялося мати 40 тис. Зрозуміло, що їх було набагато більше, якщо виходити з даних документів XVII ст., мусіло бути до 1 млн., рахуючи з старими і родинами (синами). Населення гетьманської України в цей час доходило до трьох млн., отже треба було мати якісь засоби, щоб утримувати селянина при плузі, не дати йому перейти в козаки. Селяни відрізнялися від козаків не так обсягом своїх прав, скільки характером своїх обов'язків перед державою. Козаки боронили державу зброєю, а на селян лягала служба фінансова, вони мусили вносити в казну податки грішми і відбувати натуральні повинності працею.

Повстання Б. Хмельницького і виникнення державного життя в Україні, в гетьманській її частині зовсім не поліпшили станового положення селян: може, навіть погіршили. І це теж було однією з причин "руїни", причин, серед яких, зрозуміло, постійна війна і татарський союз та татарські грабежі і ясири були головними.

Створення станової держави. Весь устрій Гетьманищини за Б. Хмельницьким пристосувався до давнього устрою Речі Посполитої і до козацької військової організації, запозиченоі з Січі. Гідною подиву є традиційність українців, яку вони виявили, пристосовуючи обидві ці основи державного устрою до давнього князівського. Однак, якщо добре роздивитись, то найслабшим місцем нової державної будівлі, незважаючи на голосні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Охматовим, Батогом, Сучавою, не рахуючи навіть Зборова, була військова справа, судячи з виснаження країни і становища гетьмана у 1653 р.

На чолі Козацької держави стояв гетьман, досі військовий керівник санкціонованої польською державою військової організації, яка входила до складу польських збройних сил. Донедавна гетьман підлягав польському коронному гетьманові, а тепер мав підлягати безпосередньо королеві, як обидва великі гетьмани — коронний і литовський, а фактично не підлягав нікому.

Характер влади гетьмана. Влада гетьмана була дуже великою і нагадувала римське імператорство. Іноді здається, що гетьман порівнював себе з польським королем, себто вважав себе за виборного монарха.

Більшість наших істориків вважає гетьманську державу за республіку, а його самого — за президента, наділеного винятковою владою. Французький вчений А. Бабті каже, що "конституційний король" — це ніби спадковий (дідичний) президент, а президент республіки — це ніби "король неспадковий", але це є змішування понять правової установи з законом як фактом.

Тому виборного монарха належить відрізняти від виборного голови республіки. Монарх при коронації та інтронізації наділяється не поширеною і необмеженою владою, а правом, власним правом, лише йому належним, як це було майже в усіх монархіях.

Примітивність форм військового устрою, заснованого на фундаменті надламленої польської конституційності, не дає можливості чітко визначити характер влади гетьмана Війська Запорізького. Перешкоджає це зробити оте постійне "підданство", яке в наступників Хмельницького буде ще більш підкреслене, особливо в залежності від Москви. І все ж таки Б.Хмельницький, незважаючи на юридичну неокресленість своєї держави, був незалежним, єдиновладним її головою. Своєї ролі він вчився на двох найліпше йому відомих зразках: королі польському і кошовому Запорізької Січі. І король, і кошовий отаман обиралися на однаковий строк. Вибір обох виходив з того, що обирають не урядника чи сторожа, а "пана", себто таку людину, яка виділяється серед інших і наділяється окремими правами.

Тому-то Б.Хмельницький вважає себе за "самодержця", тому приймає як належне, коли султан називає його "славою князів віри Христової", тому називає себе Dux Exercitus Zaporoviensis. Далі Б.Хмельницький пробує переробити усталену конституцію, передавши при смерті владу синові Юркові, на що Хмельницький не мав жодного права і що, зрозуміло, не могло вдатися. Коли Хмельницький і короля польського намовляє стати, нарешті, незалежним від шляхти, в неволі якої той знаходився, взяти сильною рукою владу, то він згадує необмежену владу кошового отамана Січі і всіх орденів, де ця необмеженість пов'язана з виборністю, що гарантує міцність влади.

Влада гетьмана на весь час існування гетьманів на Правобережжі та довший час і на Лівобережжі була такою, якою її виробив і встановив Б.Хмельницький.

Гетьман був верховним головнокомандувачем Війська Запорізького, охочекомонного найнятого; він був останньою судовою інстанцією, — касаційною, і міг наказати переглянути справу; він роздавав маєтності чи то рангові, себто такі, що були зв'язані з якоюсь функцією в державі (нова форма ленного феодалізму), чи на власність. Брав гетьман ці землі з давніх королівщин, себто державних земель, що належали до замків і старосте, або із конфіскованих. Отже, Хмельницький цілковито поступав за звичаями і законами польськими. Гетьман мав необмежені права зовнішньої політики, про це добре сказав митрополит Сильвестр Косів з нагоди стосунків з Москвою: "Знає то пан із паном, не моє то діло".

Українська держава Хмельницького займала три воєводства — Брацлавське, Київське і Чернігівське, з 1656 р. ще частину Білорусі, з деякими впливами на Слобожанщину, не рахуючи "Запорізьких Вольностей", які залишалися автономними. Гетьман розсилав універсали, дипломатичні листи і проекти угод, суворо карав бунтарів, проводив таємні наради із старшиною без участі черні, скликав "чорні ради" лише для скріплення вже прийнятих рішень. Але гетьман рідко самодержавно вирішував справи. Він рахувався і з козацькою черню, і з робурханими народними масами, і з думкою Війська Запорізького Низового. Та й сам анархізуючий життя факт війни зменшував строгість і суворість наведених вище форм управління державою.

Гідними подиву є геніальність і організаційний хист Хмельницького, якому в умовах роздертої на шматки України, в тісних межах Гетьманщини вдалося створити скарб і організувати державні фінанси. Відомий мандрівник, сірійський монах Павло Алепський, описуючи своє перебування в Україні, згадує, що мита, чинші і податки на горілку дають гетьманській скарбниці сто тисяч червоних золотих щороку.

1653 рік особливо тяжко відбився на цілій гетьманській державі: війна з польськими експедиціями на Поділля, молдавські походи, смерть гетьманового сина Тимоша вкрай виснажили козацьке військо. З того часу не буде вже великих війн з Польщею чи турками, не буде голосних перемог, крім Конотопської битви І.Виговського та Іслам-Керменської І.Мазепи. Правда, козацьке військо бере участь у Шведській війні проти Польщі і в здобутті Варшави. Будуть ще козацькі загони під Віднем у поході Собеського або в турецькому війську численні козаки гетьмана Дорошенка, згадуватимуться часто "козаки" в російській армії, але наша національна козацька епопея, окрім нечисленних випадків, коли запалахкотить ще кволим вогником, уже скінчилася в 1653 році.

З того часу українські козаки, українські лицарі, українські військові сили — це лише частина чужих військових сил і, незважаючи на існування ще на протязі ста років Української Гетьманської держави, з цим ущухненням національного ентузіазму починається "Руїна".

Першою ознакою "руїни" буде розподіл України, яка до того часу ціла входила до складу Речі Посполитої. Другою — шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку. Третьою — страшне спустошення країни, винищення величезної кількості населення. Четвертою був занепад економічного добробуту і культурного життя, який повторив те становище, яке було в кінці XV ст., коли всякі чужинські впливи збільшувалися, бо Україна була вже не в змозі чинити який-небудь опір.

Вже згадуваний В'ячеслав Липинський ("Україна на переломі") вважає трагічним, безвихідним становище, в якому опинилися Б. Хмельницький і його держава. Далі Липинський каже, що Хмельницький знайшов єдино можливий вихід, і слушний в натиску на Москву, з якою, як каже Д. Дорошенко, "від 1649р. Хмельницький веде постійні зносили і підбиває її на війну з Польщею, апелює до релігійного почуття московського царя і вабить його поворотом віднятої не так давно поляками Сіверської землі" (Нарис історії України, т. II).

Загроза нової війни з Польщею в значно важчих для Гетьманщини обставинах штовхала Хмельницького до військового союзу з Москвою. Можливо, гетьман і його соратники гадали, що союз України з Московським царством, країни демократичної і монархічного царства вдасться. А як це оформити, напевно, ні Хмельницький, ні хмельничани не думали, хоч це і виглядає дивно.

"Березневі статті" Б. Хмельницького. Саме за Хмельницького були започатковані гетьманські статті, документи державно-правового і міжнародно-правового характеру. Вони визначали устрій української гетьманської держави XVII-XVIII століть та порядок її відносин з Московським царством.

Деякі вчені помилково називають перший такий договір, укладений Б. Хмельницьким з московським царем Олексієм Михайловичем, Переяславською угодою. Подібні документи найчастіше називаються за місцем підписання. В даному ж випадку вони ввійшли в історію як "Березневістатті", тому що були підписані в Москві представниками Б. Хмельницького і царем в березні 1654 року.

Варто зазначити, що матеріали договору з Москвою розроблялися під керівництвом гетьмана в Чигирині, а "статті" редагував, здається, І. Виговський, як військовий писар. Документ був оформлений у вигляді прохання до царя, а вже в Москві думні бояри назвали його "статтями".

Більшість статей стосувалася запорізького війська; багато статей були складені на захист решти станів населення України.

Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар погодився тільки на 11 статей, що й підтвердив "Жалуваною грамотою гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня 1654 року. Причому все це було оформлено досить своєрідно. Тобто українська делегація подала цареві "Березневі статті", з поправками, доповненнями і вилученнями, які були зроблені за вимогою російської сторони, а у відповідь отримала царську грамоту. В останній, власне, повторювався зміст "Березневих статей", тільки вже за підписом царя.

Зміст статей зводився до таких положень: 1) збирання податків; 2) плата старшині; 3) млини для старшини; 4) витрати на артилерію; 5) дипломатичні відносини; 6) затвердження маєтків митрополита; 7-8) відправка російських військ на Смоленськ і польський кордон; 9) плата війську; 10) наказ донським козакам не порушувати миру з Кримом; 11) допомога залогам на Кодаку і Запоріжжі.

"Статті" від 21 березня 1654 року збереглися тільки в чернетці, тому залишилося невідомим, хто їх підписав з боку козаків.

Інші справи, які порушували перед московським урядом козаки, були вирішені окремими царськими грамотами. Першою грамотою були затверджені вольності Запорізького війська: "Як... учинились під нашою государевою високою рукою він, гетьман Богдан Хмельницький, і все Військо Запорізьке, і віру нам, великому государю, і нашим государевим дітям, і наслідникам на вічне підданство учинили... І ми, великий государ, наша царська величність, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького, і все наше царської величності Військо Запорізьке пожалували, звеліли їм бути під нашої царської величності високою рукою по давнії їхніх правах і привілеях... А число Війська Запорізького ми указали...".

Як твердять деякі історики, це був союзний договір між Україною і Московським царством. Однак таке твердження важко узгоджується з такими наказовими способами дієслова з царської грамоти, як: "...на

вічне підданство учинили Ми ...підданого нашого Богдана

Хмельницького ...пожалували, звеліли їм бути. Ми указали..,".

Наприклад, І. П. Крип'якевич вважає, що це був акт державного об'єднання України з Росією. На основі акта про об'єднання Запорізьке військо стало під владу російського царя. Україна в складі Російської держави мала широку автономію. На союз двох рівноправних держав це було мало схоже.

Другою царською грамотою було затверджено при гетьманській булаві чигиринське староство. Третьою грамотою було закріплено права шляхти, а саме — земські і гродські суди та маєтки.

Статті разом з царськими грамотами створили один акт підтвердження прав, якого вимагало Запорізьке військо. З цього часу гетьманські статті укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана. Здебільшого вони посилалися на статті Б. Хмельницького, але виявляли схильність до все більшого обмеження прав Гетьманської України.

Як вже зазначалося, дехто з істориків вважає, що Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши "Березневі статті". Проте, як показав час, цей союз в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до такого злиття, яке легше було створити, ніж потім розірвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому характер царської милості.