Історія України: підручник

Москвофіли. Після цісарського патенту про октройовану державну конституцію для Австрії (4 березня 1849 р.) прийшли часи абсолютизму (1850—1860 pp.). З проекту поділу Галичини залишився тільки поділ на два округи апеляційних судів: 1) Львівський (Східна Галичина і Буковина); 2) Краківський (Західна Галичина). Переважна частина української інтелігенції тут починає втрачати віру в добру волю австрійського уряду і, зневірена, підпадає під вплив "об'єднавчих" ідей російського професора М. Погоді на, які пропагував у Західній Україні близький йому історик Д.Зубрицький.

Ця більш консервативна частина української інтелігенції солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненні до злиття українців, білорусів і росіян в єдине політичне ціле під егідою Росії. Тим самим інтелігенція заперечує сам факт існування цих трьох націй і намагається вивести на політичну арену вигаданий "єдиний общеруський народ". Представників цього напрямку в Галичині стали називати "старорусами", а з часом — "москвофілами". Вони складалися з українських поміщиків, буржуазії і священиків греко-католицькоі церкви, які розчарувалися в слабнучій Австро-Угорській імперії і вповні відчули на собі зневагу з боку польської шляхти.

"Москвофіли" мріяли приєднатися до Російської імперії. їм здавалося, що "краще потонути в російському морі, ніж в польській калабані".

"Москвофіли" небезпідставно надіялись на підтримку Росії. Справді, росіяни підтримували їх не тільки ідеологічно, а й матеріально. Завдяки цій допомозі "москвофіли" змогли видавати свою газету "Слово", мали політичну організацію — Руську Раду. Оскільки в цей час в Галичині було мало шкіл з українською мовою навчання, то "москвофіли" почали творити "наукову" мову, так звану "галіматью", складену з церковнослов'янських і російських слів, яку пізніше стали називати "язичієм". Та ця мова не прижилася ні в літературі, ні в побутовому вжитку.

Росія використовувала "москвофілів" як "п'яту колону" всередині Австро-Угорської імперії і як протидію українському рухові.

Народовці Єдина справа, що встигла тоді зацікавити розчарованих в цісарському урядові галичан, була побудова "Народного дому" у Львові. А так національне життя падало щораз нижче, і в 1853-1860 pp., крім урядового "Вісника", в Галичині не було жодного незалежного часопису. Але з початком 60-х pp. XIX ст. під впливом Наддніпрянщини у Львові виникає низка українських газет— "Вечірниці", "Мета", "Нива", "Правда" та інші.

На початку 60-х років XIX ст. в Галичині зароджується ліберальний український національний рух — народовці Він об'єднував середні шари населення — студентів, священиків та решту інтелігенції, яка не примкнула до "москвофілів". Очолив "народовців" Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича) з товаришами. Це за їх участю виходили у Львові вищеназвані газети. "Народовці" мали великий вплив в середовищі студентських організацій — громад, які виникли і діяли за зразком Київської громади. Саме завдяки зусиллям "народовців" у Львові стали можливою заснування і діяльність "Просвіти", яка охопила своїм культурним впливом перш за все українську селянську масу. З часом "Просвіта" настільки зміцніла, що поряд з культурницькою діяльністю стала займатись розвитком кооперативного руху в Галичині, що теж їй вповні вдалося.

Найбільш впливовими і довговічними у "народовців" були часописи "Діло" і "Правда". Завдяки народовцям була здійснена загальноукраїнська справа — створено Наукове Товариство ім. Т. Шевченка—перший науковий заклад як в Україні Наддністрянській, так і в Україні Наддніпрянській.

На відміну від "москвофілів", "народовці" своєю діяльністю сприяли об'єднанню українського національного руху. Правда, шлях до селянства для "народовців" пролягав через греко-католицьку церкву. Саме вона користувалась в народі найбільшим авторитетом. Тому "народовці" мусили йти на певний компроміс з клерикалами, що надавало їх діяльності певного консерватизму.

Радикали. В середині 70-х pp. XIXст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упередженням відносилась як до "москвофілів" так і до "народовців". Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М.Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі громадські і культурні діячі, як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші, захопилися ідеями соціалізму. Соціалізм для них уособлював все модерне і європейське в політичному житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна радикальна течія в суспільно-політичному русі українців.

Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877-1878 pp.

В 70-80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників. У 1899 р. частина радикалів на чолі з І. Франком та М. Павликом вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді

ЗУНР.