Історія України: підручник

Зовнішня політика кожної країни випливає з її внутрішньої політики. Через поведінку людини проявляється її внутрішній стан. Так само можна сказати і про державу. Зовнішня політика держави випливає з її внутрішньої політики. Проблеми становлення державності є пріоритетними і в стосунках України з іншими державами, далекими й близькими сусідами. Всі нові й незалежні країни Європи, з якими межує Україна, мають до неї територіальні претензії. Росія, наприклад, зразу ж після проголошення незалежності України в тому ж році пред'явила першу претензію на територію, через рік — ще одну в самий розпал протистояння в Криму. Сьогодні це вже стало традицією. Схожі акції плануються в Білорусії. Те ж саме виношується певними політичними колами в Румунії, Словаччині, Польщі. На цьому фоні

стають зрозумілими заклики деяких депутатів ще першої Верховної Ради України. "Щоб гарантувати свою територіальну цілісність, Україні необхідно володіти хоча б невеликим ядерним потенціалом, який би виконував роль стримуючої сили", — заявив з трибуни парламенту відомий радикал Степан Хмара.

Росія проводить більш активну зовнішню політику по відношенню до України, ніж навпаки. В МЗС Росії запрацювала схема поетапного урегулювання регіональних конфліктів. Під опікою НБСЄ (Нарада по безпеці і співробітництву в Європі) і представника президента Росії пройшли переговори і були підписані Кишиневом і Тирасполем документи про визнання за останнім особливого статусу, а навзамін придністровці зняли гасло побудови незалежної держави. Москва використала в якості міжнародного прикриття для впровадження в Придністров'я європейське співтовариство. Цей варіант влаштовує всіх учасників мирних переговорів. НБСЄ, особливо себе не утруднюючи, приміряє лаври миротворця. Кишинів і Москва, нові колоніальні метрополії, мають в зв'язку з цим економічну й політичну допомогу від Європи. Маленькі сепаратистські республіки (Придністров'я, Абхазія, Карабах) фактично одержують міжнародне визнання. А Москва і НБСЄ отримують міжнародне прикриття для реалізації своїх колоніальних планів в близькому зарубіжжі. А де тут дотримання інтересів України, через голову якої це все робиться?

Рецидиви сепаратизму в Закарпатській області. Вони не обійшли і Закарпатську область. В лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які вимагали надати Закарпаттю статусу автономної республіки, або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися воз'єднання його з Україною. Плануючи створити особливе державне утворення — Підкарпатську Русь, лідери цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та українцями

Ідеологія неорусинства, як така, що спричиняє до національного розбрату і викликає міжнаціональні конфлікти, була засуджена ще в 1991 р. Народним Рухом України, Товариством української мови ім Т.Шевченка, товариством "Меморіал" і ще багатьма громадськими організаціями. В спільній заяві цих організацій наголошувалось, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет сприймається всіма громадянами України як державна зрада. Такі прояви місцевого сепаратизму, тим більше, що він інспірується з-за кордону, шкодять зміцненню української держави.

Тому зважений підхід законодавчої і виконавчої влади України до громадянства і прав національних меншин покликані припинити сепаратистський рух на окраїнах держави.

Проблема Криму в українсько-російських відносинах. Тривожить становище в Північному Причорномор'ї, точніше, в Криму. Як писали в своїх газетах російські політичні оглядачі в 1998 p., "останні російсько-українські переговори самим несподіваним чином присунули Росію до безумства нової Кримської війни. Кримської війни не з Францією і не з Англією, а з Україною. А вже не раз було мовлено, що навіть війна, не кажучи вже про політичні переговори, занадто серйозна справа, щоб її можна було передовіряти генералам".

На цьому фоні ображена заява президента Росії Б. Єльцина, що він не поїде в Україну до вирішення всіх проблем українсько-російських відносин (правда, тоді невідомо, для чого туди потрібно буде їхати), виглядала б, як черговий курйоз, якби не подих катастрофи, що насувався. Далеко ж ми відійшли від тих часів, коли для зустрічі з Л. Кравчуком Єльцин збирався летіти куди завгодно, навіть і в Біловезьку Пущу.

В лютому 1991 року Верховна Рада України узаконила автономну радянську соціалістичну республіку Крим (Кримська АРСР). Тим самим був створений прецедент Існування в унітарній державі автономного територіального утворення. Проти створення автономної республіки виступили представники кримськотатарського народу. Влітку 1991 року відбувся їх з'їзд — курултай. Делегати з'їзду розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити результати депортації кримських татар у 1944 р.

Подібні події тільки погіршили взаємовідносини національних громад в Криму. Не в найкращому становищі перебувають в Криму українці. Майже на мільйон українців Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. Ще донедавна було по одній-дві школи з українською мовою навчання в таких давніх містах нашої батьківщини, як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків, Луганськ, Одеса, та інших.

Президент Криму Юрій Мешков і представник президента України в Криму Валерій Горбатов в одну душу заперечували який-небудь зв'язок між відновленням кримської конституції 1992 р. та указом президента Кравчука про призначення нових керівників силових

відомств півострова. Та ультиматум українського парламенту — в 10-денний строк відмінити кримську конституцію 1992 р.— бумерангом повернувся в Київ. Жоден із заново призначених президентом Л. Кравчуком міністрів не був допущений в Сімферополі до виконання своїх обов'язків. У відповідності з поновленою конституцією Київ не міг формувати кримський уряд.

"Ми не ігноруємо Київ і не порушуємо цілісність України, — підкреслив голова Верховної Ради Криму Сергій Цеков. — Ми виконуємо програму возз'єднання Криму з Росією, яка можлива лише через економічну інтеграцію".

Прагнення президента Л. Кравчука призначити силових керівників ще до того, як була поновлена конституція 1992 p., — це відчайдушна спроба зупинити сепаратистів, не застосовуючи крайні методи. Коли ж вона провалилася, обидві сторони зразу ж обмінялися повідомленнями про пересування військ "ворога".

Поки що всі партії і рухи в Криму підкреслюють, що причин для громадянської війни в Криму немає. Проте їх формування йде за етнічними ознаками. Росіяни об'єдналися в блок "Росія", українці — в Комітет "Крим з Україною", кримські татари створили свій меджліс.

З погляду Д.С. Шелеста і М.М. Юрченка ("Політико-правові основи етнодержавотворення в Україні".—Одеса, 1999), основною політичною силою АРК був Республіканський Рух Криму, який представляв російськомовне населення і стояв на сепаратистських позиціях. Єдиною зареєстрованою загальноукраїнською партією була Партія економічного відродження Криму (ПЕВК). В Криму існує десяток проросійських партій та рухів. Вони періодично нагадують про себе, підіймаючи питання подвійного громадянства, або звертаннями до Державної Думи Росії з проханням захистити їх від примарної "дискримінації". Крім того, в АРК нелегально діють філіали російських партій. Наприклад, в Сімферополі існує центр Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДП) В. Жири нове ь кого. Пропагандистською, антиукраїнською діяльністю займається в АРК Російська партія Криму. Мета її діяльності — воз'єднання в одну державу України та Росії і поділ України на 10 губерній.

Проблеми кримських татар. Другим автохтонним народом на території України є татари. Національний рух кримських татар, партія "Адалет" та Організація кримськотатарського національного руху представляють інтереси татар в АРК. Вони не визнають кримського сепаратизму і інституту президентства на півострові. Війна в Чечні ще більше зблизила татар з українцями. На півострові мешкають 250тисяч татар, 110 тисяч з них не мають житла. Ще близько 100 тисяч мають наміри переїхати до Криму. Україна не може самостійно вирішити проблеми їх облаштування, а жодна з країн СНД допомоги не надає.

За таких обставин великий інтерес до кримськотатарської проблеми стали проявляти політики Туреччини, які добре знають історію Криму, особливо історію взаємовідносин Кримського ханства і Отаманської Порти.

Більшість кримських татар вважають себе мусульманами. До речі, не тільки в Криму, айв цілому на півдні України, активізували свою діяльність мусульмани. На щастя, вони відстоюють принципи національного відродження не тільки українців, а й національних меншин взагалі. При дефіциті духівництва його підготовкою займаються ісламські університети і медресе Туреччини, Єгипту, Саудівської Аравії. Постановами органів влади Криму віруючим мусульманам повернуто 31 мечеть, а коштом зарубіжних добродійників ведеться будівництво ще 22 мечетей.

Проте вирішення проблем економічної, правової, соціально-культурної реабілітації репатріантів гальмується через цілу низку об'єктивних обставин, які можна вирішити тільки на загальнодержавному рівні.

Створення законодавчої бази для врегулювання відносин між центральною владою і АРК. Стосовно Криму в Києві спостерігається рідкісне однодумство самих різних політичних сил. Верховна Рада України прийняла постанову, що відкриває шлях для надання президенту повноважень для проведення жорсткої політики в Криму, якщо АРК не піде на уступки.

Разом з тим багато хто в Києві визнає, що левина частка відповідальності за теперішню і всі попередні кризи в Криму лежить на центральній владі України. Адже конституція півострова, поновлена 18 травня 1994 p., була прийнята два роки тому за участю старого кримського керівництва, з яким у Києва були зовсім інакші стосунки. Встановлення поста президента Криму було санкціоновано не ким-небудь, а президентом Л. Кравчуком. В Києві завжди недооцінювали економічну, соціальну і психологічну ситуацію в Криму, надіючись на безвідмовність номенклатурного механізму.

Крим взагалі є найбільш яскравим прикладом того, до чого Україну привела політика половинчатих рішень. Погодившися в свій час на поновлення кримської автономії, в Києві продовжували вперто відстоювати унітарний устрій держави. Крим опинився в неможливому становищі частини того, що частин не має. Суперечка навколо поновлення кримської конституції і можливості будувати стосунки з Україною на основі двосторонніх угод, в ситуації, що склалася, не більше, ніж данина казуїстиці. Адже стосунки України й Криму одни час регулювалися угодою про розмежування повноважень, в порушенні якої обидві сторони не переставали звинувачувати одна одну. Інакше кажучи, перш ніж сперечатися, Київ і Сімферополь повинні були б визначити предмет суперечки. Київ сам поставив Крим у виключне становище, чим підігрів претензії інших регіонів України, таких, як Донбас (загальна площа українського Донбасу близько 55 тис. км2, що є трохи більше 11% території республіки. Населення складає приблизно п'яту частину всієї людності України). Ведуться настійливі розмови про поновлення таких територіальних об'єднань, як Тавріда, Новоросія, Донецько-Криворізька республіка.

При всій складності і небезпечності кримської проблеми в Києві все ж переважає надія, що на цей раз обидві сторони якщо й не відійдуть на початкові позиції, то хоча б досягнуть компромісу. А втім, що це буде чергове тимчасове рішення, теж не сумнівається ніхто. І ще одне: в критичному загостренні кримської проблеми в Україні зараз не зацікавлені ніякі сили, крім радикалів. Варто зазначити, що Верховна Рада АРК прийняла вже п'яту конституцію, правда, з урахуванням Конституції України 1996 року.

Стратегічне значення зовнішньополітичних інтересів України. Президент Л. Кучма відзначає найважливіші здобутки України у сфері міжнародного життя, які мають стратегічне значення з точки зору зовнішньо-політичних інтересів. Серед них — реалізація проголошеного в Декларації про державний суверенінет наміру України набути без'ядерного статусу. Необхідним є кардинальне зміцнення національної безпеки на західному напрямку. Логічним завершенням чергового етапу поступального розвитку українсько-американських відносин є їх виведення на рівень стратегічного партнерства. В рамках цього партнерства працювала Міжурядова українсько-американська комісія Кучма-Гор. Посилюється активність України у відносинах з Росією, що сприяло певним позитивним зрушенням у їх розвитку. Світова спільнота забезпечила підтримку територіальної цілісності та непорушності кордонів України у зв'язку з намаганнями певних політичних сил Росії переглянути статус м. Севастополя.

В українсько-російських відносинах всі питання суперечливі. Кожне обговорюється роками. Складається враження, начебто у наших двох країн спільних інтересів немає взагалі. Наприклад, півтора року в Державній Думі Росії лежав на ратифікації Договір про дружбу і співробітництво між Росією і Україною. Верховна Рада України ратифікувала його. Проте ліва більшість в Думі Росії довго відмовлялась дати життя договору, який, як здавалось комуністам, потрібний перш за все Кремлю.

Україна є цілком європейською державою за етнічним складом, п"ятою за кількістю населення на континенті і другою за розмірами території. Вигідне геополітичне становище, багаті природні ресурси, сприятливі кліматичні умови регіону є тим потенціалом, який привертає увагу міжнародної спільноти до нашої країни.

Зовнішня політика нашої країни скерована на використання превентивних заходів для запобігання процесу перетворення СНД на наддержавне утворення, таку собі конференцію держав на чолі з Росією. З іншого боку, Україна може стати своєрідним буфером між Західною Європою і Росією. Цього прагнуть на Заході — створити нейтральну смугу між небезпечною і агресивною Росією і демократичним, впорядкованим, благополучним західно-європейським світом. Заходу ми потрібні в якості сировинної бази і спокійної країни на околиці Європи, а ще — як споживачі їх масової продукції. На таку роль Україна теж не згодна.

Джерела та література

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.— К., 1991.

Декларація про державний суверенітет України.—К.,1991. Конституція України.— К., 1996.

Алексеев Ю.М., Кульчицький СВ., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 pp.). — К., 2000.

Білоус О. Типологія політичних партій України. — Політика і час— 1992.— №6.

Бойко О. Україна 1991-1995 pp.— К., 1996.

Вовканич Степан. Національна еліта і інтелектуальний потенціал нації.— Філософська і соціологічна думка, 1996.— № 7-8.

Калмакан Іван, Бриндак Олег. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні у XX столітті.— Одеса, 1997.

Кормич Л.І. Конституційні традиції України — теоретична база сучасного державотворчого процесу. —Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні. 36. наук, праць.— Одеса, 1996.

Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть.— К., 1997.

Селіванов Володимир. Проблеми трансформації власності і права в Україні. — Віче.— 1997.— № 5.

Терещенко Ю. Україна і європейський світ.— К., 1996.

Удовенко Г. Пріоритети зовнішньої політики.— Політика і час.— 1994.— №3.

Шаповал Володимир. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигми чи рух до нового ? — Віче.— 1997.— № 5.

Шелест Д.С., Юрченко М.М. Політико-правові основи етнодержавотворення в Україні. — Одеса, 1999.