Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

У перших відозвах Товариства українських поступовців (від 8 березня) і Центральної Ради (від 9 березня) до українського народу кінцева мета національно-визвольного руху або замовчувалася взагалі, або визначалася у завуальованій, абстрактній формі: готуватися до всенародних Установчих

Зборів, на яких домагатись автономії України в перебудованій на федеративних засадах Росії. Національна програма ставилася в обмеженій, переважно культурницькій площині: закладати українські школи, поновлювати й засновувати "Просвіти", гуртуватися в політичні товариства, культурні й економічні спілки, підтримувати українську пресу.

Незабаром у Києві поновився випуск щоденної газети "Рада", яку царський уряд закрив на початку війни. Газета стала виходити під назвою "Нова Рада". На чолі редколегії став А. В. Ніковський, який редагував газету перед закриттям. Перший номер від 25 березня починався статтею М. С. Грушевського "Велика хвиля". У наступних номерах Михайло Сергійович опублікував статті "Повороту нема", "Від слова до діла", "Чи Україна тільки для українців?" та ін. Низка цих матеріалів мала програмний характер і визначила дальші дії Центральної Ради.

Голова Ради виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напрямку Він твердив: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх наново урядові як сучасні українські домагання. Нагадуючи про останню декларацію Тимчасового уряду, що в ній той засвідчував своє співчуття "культурно-національному самовизначенню народностей Росії", Грушевський відкидав таке "самовизначення" і заявляв:

"Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи. Великі події, пережиті нами, зняли гальма з скритої енергії нашого народу. Як пригнетена спружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих — і своїх".

У статтях висувалося головне гасло національно-визвольного руху на даному етапі — будована на демократичних підвалинах національно-територіальна автономія України в Російській федеративній республіці. Історик за фахом, Грушевський нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими слов'янськими народами, чи то з іншими областями Російської держави — це старе гасло, підняте ще в 1840-х рр. кращими синами українського народу — Т. Г. Шевченком, кирило-мефодіївцями М. І. Костомаровим, П. О. Кулішем, М. І. Гулаком, В. М. Білозерським та ін.

Михайло Сергійович завбачав" що урядові кола і всеросійські соціалістичні партії, які не1 заперечували проти культурної автономії, несхвально поставляться до вимоги забезпечити українському народові державні права. Але тільки державність може бути запорукою вільного розвитку, народу. "Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави, чи: кермуючих кругів російського громадянства можуть мати тільки один наслідок — се пересування центру ваги в бік: українського самостійництва,— писав він.— Прапор" самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею; коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?*

Голова Ради закликав не чекати Установчих Зборів, щоб від них одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих Зборах — нейтралістською чи автономно-федералістською. Борці за національну справу мали самі будувати автономію України,, українізуючи або творячи" нові органи місцевого самоврядування у контакті й порозумінні з- іншими народностями; об'єднуючи їх спільними установами й вінчаючи об'єднання автономним органом цілої України. Установчі Збори повинні були дати тільки останню юридичну санкцію тому устрою, який мав вироблятися в національних областях Росії у згоді з принципами свободи і демократизму, за порозуміння національних і класових груп.

Грушевський зазначав, що треба добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка "більш-менш наближається до державної самостійності". Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як союз держав, з'єднаних федералістичним зв'язком. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення складало більшість. На його думку, це були дев'ять губерній, на території яких пізніше утворилася радянська Україна, а також Кубань. При цьому він пропонував відокремити од перелічених губерній територію, на якій українське населення становило меншість (північні повіти Чернігівщини і східні повіти Кубані), і, навпаки, приєднати до України землі, населені переважно українцями: Хотинський і "частину Аккерманського повітів Бессарабії, східні частини Холмської губернії, західні частини Області Війська Донського, Чорноморської, Ставропольської, Воронізької та Курської губерній.

З притиском Грушевський підкреслював, що оборонці української національності не будуть шовіністами. Всякі прояви українського шовінізму, виключності, вето леранції (нетерпимості) супроти інших народностей він пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло "Україна — для українців!", "ін проголошував від імені всього організованого українського громадянства: "Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе.