Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Одним із важливих завдань, які постали перед суспільством, було здійснення докорінних перетворень у сфері культури. Вони всебічно охоплюють людську діяльність: від оволодіння грамотою, розвитку рідної мови до формування нової інтелігенції, підготовки ерудованих фахівців, досягнення високого рівня освіти народу; від турботи про пам'ятки історії та культури до прилучення трудящих мас до найвищих художніх цінностей як минулого, так і сучасності.

Перетворення у сфері культури мали справляти позитивний вплив на поведінку людей. Вони включали в себе оптимальну організацію праці та побуту, створення умов для залучення трудящих до політики, розвиток демократії, досягнення найвищої продуктивності й культури праці, впровадження у виробництво найсучасніших досягнень науки і техніки. Тільки значне піднесення культури мас, їхньої освіченості могло бути передумовою для свідомої й активної участі в історичному творенні.

Виходячи з того, що більшість дорослого населення України не вміла читати і писати, було вжито дійових заходів до ліквідації масової неписьменності. Навчання грамоті держава здійснювала безплатно. В республіці цю роботу очолювала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю, створена у 1921 р. Вагомий внесок у цю справу зробили комсомол і профспілки, культурно-освітні установи і військові частини .Червоної армії, які активно включилися в "похід за грамотою", товариство "Геть неписьменність!", що почало свою діяльність у 1923 р. Внаслідок їхніх зусиль до 1927 р. в Україні навчилися читати і писати 2 млн. чоловік.

Культурний рівень населення визначається передусім станом розвитку народної освіти, зокрема шкільної справи. Для її розвитку через брак фахівців у освітянські органи направлялися висуванці з числа комуністів і комсомольців, робітників і членів комнезамів. Та ці зусилля не могли суттєво вплинути на піднесення рівня навчання й виховання, бо на посади вчителів незрідка призначалися люди, які самі не мали належної професійної освіти і відповідного виховання.

За умов повоєнної розрухи школа особливо відчувала нестачу матеріальних ресурсів. Тому разом із державними органами її матеріально підтримували трудящі, особливо на селі. Батьки учнів брали участь у ремонті шкільних будинків і виготовленні інвентаря тощо. Матеріальна допомога школам України в ті роки подавалася й урядом РСФРР, який надсилав підручники та навчальні посібники, видані, щоправда, російською мовою. Усе це врятувало школу від подальшого занепаду, однак було вочевидь недостатнім для піднесення народної освіти в республіці, гальмувало українізацію шкільного навчання.

Скрутне матеріальне становище на початку 20-х рр., мізерна заробітна плата часто спонукали вчителів до страйків. Більшість учителів стояла на позиції політичного нейтралітету щодо офіційних властей, бо не довіряла цілком новій владі, чимало керівників якої упереджено ставилися до вчительства як до контрреволюційної, націоналістичної сили. А частина вчителів навіть ставила питання про виведення зі школи політичної роботи (деполітизацію школи). Певне поліпшення економічного становища республіки із введенням непу, посилення уваги до культурно-освітньої роботи серед трудящих сприяло співробітництву вчителів з новою владою, позитивно позначалося на виконанні ними своїх професійних обов'язків. До цього спричинялися й творчі зв'язки з зарубіжними колегами під час їхнього перебування в Україні.

Для того, щоб привести систему народної освіти у відповідність із вимогами реконструкції народного господарства, прискорити ліквідацію культурно-технічної відсталості, в республіці, як і в країні в цілому, розпочався всенародний похід за всеобуч. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн. чоловік, хоча ще майже третина дітей шкільного віку залишалася поза школою. Того ж року в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецьких, 480 єврейських. Це було одним із виявів державного забезпечення інтересів національних менший у республіці.

Однією з найвищих проблем у розвитку народної освіти в республіці було створення умов для навчання й виховання дітей, які залишилися сиротами після світової й громадянської воєн. Значний внесок у теоретичну розробку і практичну організацію виховних закладів для безпритульних дітей зробив відомий педагог і письменник А. С. Макаренко.

Щодо принципів виховної роботи, то вона не могла не увібрати в себе певною мірою те, що було в сталінізмі, який зароджувався,— нівелювання особи, беззаперечне підкорення її колективній волі, колективному диктату. Це особливо виявилося наприкінці 20-х рр. і визначило зміст виховної роботи з молоддю на багато десятиріч уперед.