Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Наприкінці 20-х і 30-х рр. у республіці значних зусиль докладалося до завершення ліквідації неписьменності. У 1929/30 навчальному році кількість учнів лікнепівських шкіл в Україні досягла 1,5 млн. чоловік. Тоді ж за парти сіли й мільйони малописьменних. Уже напередодні другої світової війни масову неписьменність серед дорослого населення в основному було ліквідовано.

Соціально-економічний розвиток республіки викликав загальну потребу в підвищенні освітнього рівня трудящих, необхідність запровадження загальної обов'язкової початкової освіти. З цією метою хоча й недостатньо, але збільшувалися асигнування на шкільну справу, розширювалася підготовка вчителів. Унаслідок вжитих заходів у 1932/33 навчальному році в Україні працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося близько 4,5 млн. учнів. Переважна більшість навчалася в українських школах, а близько 400 тис.— у російських, єврейських, німецьких, польських, молдавських, болгарських, чеських, вірменських, татарських, грецьких і навіть у двох ассірійських.

У деяких німецьких школах, зокрема Києва і Одеси, вчилися не так німецькі діти, як діти керівних працівників, науковців та фахівців з-поміж українців, росіян і євреїв.

Проте в цілому через недостатню кількість шкіл, недоліки в проведенні всеобучу ще не всі діти були охоплені початковим навчанням. А в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році. Це було зумовлено масовим виселенням за межі України родин так званих куркулів і значної кількості середняків, смертністю від голоду 1932—1933 рр., масовою міграцією сільського населення у міста й важким матеріальним становищем тих, хто залишився у селах.

З метою вдосконалення системи народної освіти у 1934 р. встановлювалося три типи загальноосвітньої школи: початкова (чотирирічний курс навчання), неповна середня (семирічний) і середня (десятирічний). Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а в містах — до загальної семирічної. Отже, було створено передумови для здійснення загальної семирічної освіти в селах і переходу до загальної середньої освіти у містах. Зростала шкільна мережа. У 1940/41 навчальному році в загальноосвітніх денних школах республіки навчалося 6,7 млн. учнів.

У пошуках найбільш ефективних форм шкільного навчання і виховання то надмірно захоплювалися виробничим навчанням учнів, що призводило до низького рівня загальнотеоретичної підготовки, то відмовлялися од участі учнівської молоді в суспільно-корисній праці. Приймалося чимало рішень щодо політехнічного навчання, але на практиці їх не виконували. Недосконалими залишалися навчальні програми, плани і підручники, хоча вони й часто змінювалися. Усе це послаблювало зв'язок школи з життям, було причиною слабких знань великої частини учнів, особливо на селі, що негативно позначалося на їхній підготовці до виробництва, до навчання у вузах і технікумах.

Значним недоліком народної освіти в республіці було те, що в учительському середовищі у 30-х рр. було ще мало людей з вищою освітою, майже третина мала незакінчену середню освіту. Зростанню престижу вчительської професії перешкоджали недостатнє матеріальне забезпечення, невлаштований побут, практика частих безпідставних звільнень і переміщень учителів, а то й репресивних заходів проти них.

Система народної освіти ставала одним із знарядь русифікації, що поширювалася в усіх сферах життя. В українських школах обов'язковим стало вивчення російської мови. Українську граматику було змінено в напрямі наближення до російської, в містах зростала кількість шкіл з російською мовою викладання тощо.