Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Автор: | Рік видання: 1992 | Видавець: Київ: «Райдуга» | Кількість сторінок: 512

Дивись також:

НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

(state of emergency) - режим, що вводиться в державі чи на окремих територіях (у регіонах) ...

НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

(state of emergency) - режим, що вводиться в державі чи на окремих територіях (у регіонах) ...

ШОК ПОЛІТИЧНИЙ

(фр. shoe, англ. shock) ~ у політичній практиці поняття, запозичене з медицини (реакція людського організму ...

Сталінський "стрибок" в індустріалізацію

Підготовка до нової спроби комуністичного штурму розвивалася під гаслами подолання економічної відсталості й перетворення Радянського Союзу у високорозвинуту індустріальну державу. Це були найзручніші гасла, бо справді існувала об'єктивна необхідність у найшвидшій індустріалізації країни.

З-поміж лідерів партії, які бажали покінчити з проголошеною Леніним новою економічною політикою, першими виступили з ідеєю "надіндустріалізації" суперники Сталіна у боротьбі за владу — Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв, Г. О. Зінов'єв. "Індустріалізація" мала здійснюватися за рахунок селянства. Додаткове збільшення темпів промислового розвитку можливе було тільки за рахунок вилучення коштів з сільського господарства.

Проте було очевидним, що "надіндустріалізація" загрожує підвищенням соціальної напруженості в суспільств/. Надто високі темпи промислового будівництва призводили до зниження матеріального добробуту трудящих. У жовтні 1927 р. лівацький курс опозиціонерів було піддано осуду, зокрема в Україні. Було визнано, що максимальне перекачування коштів із сільського господарства в промисловість, яке відстоювали прихильники "надіндустріалізації"; призвело б до політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази самої індустрії. Опозиціонери зазнали поразки й після XV з'їзду ВКП(б) 1927 р. опинилися поза лавами партії. Внутрішньопартійна боротьба закінчилася зміцненням і без того величезної влади генерального секретаря ЦК.

"Надіндустріалізацію" було засуджено, але не відкинуто практику встановлення державою-монополістом завищених цін на промтовари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію. У політбюро тільки М. І. Бухарін, О. І. Риков та М. П. Томський заперечували проти використання "ножиць" цін. Більшість членів партійного керівництва вважала за доцільне відмовлятися од практики "ножиць" поступово. Йшлося, зокрема, про те, щоб утримати занижені ціни, по яких держава купувала на ринку хліб, до кінця п'ятирічки.

П'ятирічний план було опрацьовано в двох варіантах — відправному й оптимальному (більш напруженому). Середньорічний план приросту промислової продукції планувався: за директивами з'їзду—16%, за відправним варіантом—18%, за оптимальним — понад 20 %• Але всі варіанти п'ятирічного плану залишилися на папері. Події в народному господарстві пішли непередбаченим шляхом. Річ у тім, що селяни не погодилися на занижені ціни й не повезли хліб на ринок. Узимку 1927/28 р. спалахнула хлібозаготівельна криза.

Існувало два виходи з обставин, що склалися. Можна було б підвищити закупівельні ціни на хліб і тим самим — платоспроможний попит селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва. Це неминуче призводило до обмеження витрат на індустріалізацію. У перші два роки після XIX з'їзду партії хлібозаготівельні утруднення ров'язувалися ринком, як того вимагала політика, спрямована на економічну змичку міста з селом.

Сталін та його однодумці в ЦК партії прагнули скористатися іншою можливістю: примусити селян здавати хліб по невигідних для них цінах під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Така економічна політика була вже випробувана під час громадянської війни. Методи адміністративного тиску на селянство, так звані "надзвичайні заходи проти куркуля", стали політичною реальністю.

Запровадження на практиці тиску на селян, аж до кримінального переслідування (ще в 1926 р. було внесено відповідні зміни до кримінальних кодексів РСФРР та УСРР), на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. В Україні за січень — лютий 1928 р. було заготовлено 70 млн. пудів хліба. Проте на партійну організацію республіки надзвичайні заходи, за висловом одного з уповноважених ЦК КП(б)У, "впали як липневий сніг". Деякі керівники республіки мали мужність вказати на падіння авторитету партії серед селянських мас і запитати, що може принести найближче майбутнє, коли й надалі просуватися лінією найменшого опору.

З різким засудженням таких висловлювань виступив секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев. Він наголошував, що надзвичайні заходи врятували суспільство від голоду, бунту в промислових центрах і кризи у промисловості. Постишев не хотів розуміти, що адміністративний тиск на селянство заводить у безвихідь. Це підтвердили найближчі події: взимку 1928/29 р. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася загибеллю частини озимини в Україні та частковим неврожаєм на Північному Кавказі.

Прагнучи врятувати становище, голова Раднаркому СРСР О. І. Риков поставив питання про імпорт від 80 до 100 млн. пудів хліба. Але на політбюро ЦК ВКП(б) йому відповіли, що валюта потрібна для індустріалізації. Коли Риков домовився за кордоном про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, йому не дозволили й це. Противники непу розраховували на те, що чим гірше стане продовольче постачання, тим простіше буде відмовитися од ринкових закупівель хліба державою й перейти до відверто реквізиційного принципу — продрозкладки.

З 1929 р. партія відмовилася од непу й перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркулюванням) найбільш заможних селянських господарств і примусовим об'єднанням майна всіх інших категорій селянства в колективних господарствах, утворюваних тільки для того, щоб краще здійснювати продрозкладку.

Надзвичайні заходи та їх переростання в політику комуністичного штурму зустріли опір з боку найстаріших членів політбюро — М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського. їхня позиція розглядалася в 1928— 1929 рр. як ухил вправо від політики інших членів політбюро — Й. В. Сталіна та його однодумців К. Є. Ворошилова, М. І. Калініна, В. В. І^уйбишева, В. М. Молотова, Я- Е. Рудзутака. Завдавши поразки групі Бухаріна, більшість політбюро нав'язала Центральному Комітету рішення розпочати з травня 1929 р. чистку партії, що тривала цілий рік. Вичищались усі, хто солідаризувався з "правим ухилом". Під виглядом зміцнення "демократичного централізму" в партійних організаціях і в усьому суспільстві насаджувалася практика беззастережного і бездумного підкорення директивам вищих органів. Водночас із боротьбою проти інакомислячих у партії значно ширші репресії розгорталися в самому суспільстві.

Відміну непу і стрибкоподібне нарощування темпів розвитку промисловості у народногосподарських планах, починаючи з 1928/29 господарського року, іноді виправдовують необхідністю забезпечити найвищі темпи індустріалізації. Запланований генсеком темп зростання промисловості справді був величезний — 37,7 % У середньому за три роки. Одначе грандіозні плани лишилися па папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп зростання промислової продукції за роки п'ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7 %, тобто менше запланованого. "Підхльостування" країни, як висловлювався Сталін, не допомагало виконати п'ятирічний план. ,Так, планом передбачалося збільшити видобуток донецького вугілля з 27 до 53 млн. тонн. У ході сталінського "стрибка" завдання Донбасу підвищили до 80 млн, але фактичний видобуток склав у 1933 р. тільки 45 млн тонн. Виплавку чавуну в Україні планувалося збільшити майже утричі, що також виявилося нездійсненним.