Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

У другій половині 30-х рр. дедалі помітнішою ставала можливість виникнення війни, що зумовлювало необхідність зміцнення індустріального потенціалу й обороноздатності країни. Значною в народному господарстві Радянського Союзу була частка України. Протягом 1937— 1940 рр. видобуток вугілля зріс на 23 млн. т., потужність електростанцій — на 0,6 млн. кВт"год, металургія республіки давала країні мільйони тонн чавуну, сталі, прокату. В 1,7 раза збільшила випуск продукції машинобудівна промисловість. Тільки харківський верстатобудівний завод виробляв верстатів більше, ніж усі заводи дореволюційної Росії.

На проблемах інтенсифікації розвитку базових галузей індустрії була зосереджена увага багатьох учених республіки. Так, науковці створеного в 1939 р. інституту гірничої металургії АН УРСР розробляли проблеми виробництва високоякісної сталі, вчені Інституту хімії АН УРСР — технологію одержання чистого алюмінію та міді, академічного інституту електрозварювання — високопродуктивного автоматичного зварювання під флюсом та ін.

Проте напередодні війни давалися взнаки наслідки військово-комуністичного штурму перших п'ятирічок. Через диспропорцію у розвитку металургії простоювали прокатні стани й ливарні цехи, отже, оборонна промисловість недоодержувала металу. Вживалися не тільки технічні, а й жорсткі адміністративні заходи для нарощування вуглевидобутку, вдосконалення організації машинобудування тощо. Але наслідки були не такими, як очікувалося.

Величезною перешкодою у зміцненні індустріального потенціалу країни були репресії проти технічних спеціалістів та організаторів промислового виробництва, що продовжувалися й напередодні війни. В 1940 р. на Макіївському металургійному заводі, наприклад, залишилося лише два дипломованих інженери і 31 технік. Решту було репресовано, а їхні посади посіли висуванці з робітників, які не мали відповідної технічної, а то й загальної освіти. На той час уже було безпідставно заарештовано й засуджено директорів Дніпрогесу, "Запоріжсталі", "Азовсталі", Харківського тракторного заводу та багатьох інших талановитих організаторів промисловості. Одні з них були фізично знищені, інші відправлені у далекі табори, деякі працювали у суворо засекречених установах-в'язницях НКВС. Зокрема, в такому спеціалізованому конструкторському бюро ЦКБ-29 знаходилося багато фахівців радянського літакобудування, зокрема й з України.

Зусиллями вчених, інженерно-технічних працівників, робітників у серію було запущено ряд нових ТИПІВ озброєнь. Військовий інженер з України І. С. Гвай брав участь у розробці механізованої пускової установки реактивних снарядів, яку під час війни фронтовики назвали ласкавим дівочим ім'ям "Катюша". Та кількість новітньої військової техніки могла бути значно більшою, якби органи НКВС не знищували багатьох її талановитих творців, як це було, наприклад, з К. Ф. Чел-паном, О. Й. Фірсовим та іншими творцями танків, авіаконструктором К. А. Калініним. Заважали вдосконаленню бойової техніки байдужість та безпорадність, які були притаманні навіть вищим військовим інстанціям. Так, наприклад, у відділі винаходів Наркомату оборони СРСР усі роки війни пролежала без руху заявка на винахід атомного боеприпасу, подана у 1940 р. двома молодими вченими з Харківського фізико-технічного інституту В. О. Масловим і В. С. Шпинелем.

Зміцненню обороноздатності країни заважала й наявність багатьох невирішених проблем у сільському господарстві. Високі темпи індустріалізації створювали, з одного боку, умови для забезпечення сільськогосподарського виробництва технічними засобами, а з другого— значною мірою здійснювалися за його рахунок, що, поряд з насильственими методами колективізації, призвело до помітних втрат, дезорганізації усього життя села. До всього в 1939 р. колгоспників позбавили значної частки їхніх присадибних ділянок. Колгоспи так і не одержали виробничої самостійності, що гальмувало ініціативу, відчужувало селянина од землі, хоч юридично він був прив'язаний до колгоспу. Отож до самого передодня війни втрати, що їх зазнало сільське господарство республіки в ході індустріалізації та масової колективізації, так і не були відшкодовані.

Одначе преса і радіо щоденно повідомляли про перемоги і рекорди на всіх ділянках виробництва і культури— у містах і на селі. Багато людей справді працювали з великим ентузіазмом. Але одночасно ті ж засоби масової інформації містили значну кількість матеріалів з різних областей України про ледарів і прогульників, бракоробів і порушників дисципліни, про безвідповідальність і нерозпорядливість.

З метою підготовки для народного господарства кваліфікованих робітників у 1940 р. було організовано, систему підготовки трудових резервів. Трудящих переведено на 8-годинний робочий день і 7-денний тиждень, вживалися заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на підприємствах та в установах, поміж них і антидемократичного характеру. Одним із таких кроків був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. про боротьбу з порушниками дисципліни, дезорганізаторами виробництва. Для його виконання використовувалися ідеологічні засоби та найширше — адміністративні й каральні методи. Керівництво країни визнало за доцільне використання примусової праці.

Усе це називалося мобілізаційною готовністю. На практиці ж це проявлялося найчастіше в тому, що за найменше порушення — прогул чи запізнення на роботу— людина позбавлялася волі. Проте поєднання ентузіазму й страху загалом не справило вирішального впливу на зростання економічного потенціалу. Як і утворення військових відділів при обкомах, міськкомах і райкомах партії, введення посад секретарів обкомів з оборонної промисловості.

Як повідомлялося в офіційних джерелах, серед населення розгорталася оборонно-масова робота. Виходячи з необхідності зміцнювати обороноздатність країни, в республіці зростала кількість організацій Тсоавіахіму, які проводили підготовку стрільців, кулеметників, льотчиків, моряків. Санітарне навчання населення організовувало Товариство Червоного Хреста. Розвивався фізкультурний рух. Та відбувалося все це переважно у містах і промислових центрах, і часто мало формальний характер.

Постійно лунали партійні та комсомольскі заклики щодо необхідності посилити військове навчання трудящих, організувати серед комсомольців і молоді вивчення статутів Червоної армії, проводити стройові заняття, військово-тактичні навчання і походи, максимально наближуючи це навчання до умов фронтової обстановки, оволодіння навичками рукопашного бою тощо. Одначе далеко не всі заклики втілювалися в життя. Адміністративно-командна система навіть з її жорстокими каральними заходами не змогла повною мірою розгорнути й привести в дію всі оборонні ресурси, сили і засоби як населення, так і армії та флоту, що й призвело до величезних втрат у перші дні війни, зокрема й на території України.