Політична історія України: Навчальний посібник

До середини XI ст. у Київській Русі панувала державна власність на землю. Верховним землевласником був великий князь київський, який роздавав маєтки своїм сподвижникам на правах васальної залежності. Так сформувалася складна піраміда землеволодіння. Власник маєтку почувався в межах своїх володінь цілковитим господарем, чия воля ніким не могла бути обмежена. Існував інститут феодального імунітету. Це сприяло зростанню продуктивності господарювання, але на вищих щаблях суспільної ієрархії породжувало небезпечні для цілісності держави тенденції у сфері політичних відносин. Залежність удільних феодалів від великого князя ставала значно слабшою. Почалися численні усобиці, збройні змагання за землю, владу.

Початок удільному устрою поклав Ярослав Мудрий, запровадивши спільне управління державою всім князівським родом. Київ він заповів старшому синові Ізяславові, Чернігів — Святославові, Переяславль — Всеволодові. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого князя економічної основи й посилював його залежність від уділів.

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київського Володимира Святославича, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочівників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королівськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого: Анна — французького короля Генріха Іі, Анастасія — угорського короля Андраша І. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів — "Правда Ярослава", що є найдавнішою частиною "Руської правди"; остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку освіта й бібліотечна справа.

У другій половині XI ст. у Київській Русі сформувався порядок престолонаступництва за встановленою чергою, згідно з ієрархією уділів. Якщо помирав київський князь, його місце посідав чернігівський, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава — волинський і т. д. Ця громіздка система, в якій смерть конкретного володаря розворушувала майже весь княжий дім, не могла бути життєздатною. Через деякий час всі генеалогічні лінії переплелися. Це провокувало численні конфлікти, вирішувати які нерідко доводилося з допомогою зброї. Непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів, кожен з яких вважав себе претендентом на київський престол. Далі стосунки ще більше ускладнилися. Володимир Маномах, його син Мстислав Великий ще якось стримували процес соціального розпаду, спровокований діями відцентрових сил, але від 30-х років XII ст. реальне роздрібнення було відчутне в усіх сферах суспільного життя.

Певний час в українській історіографії панувала думка, що Київська Русь у середині XII ст. взагалі припинила існування. З нею пов'язана теорія про перенесення столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі, але вона не витримує критики. Насправді відбувалося формування на північному сході держави (в суздальській і ростовській землях) другого великого княжіння. Цей процес торкався глибинних пластів соціального буття, зокрема й етнічних.

До середини XII ст. Північно-Східна Русь не становила осібного уділу, а входила до складу Чернігівського та Переяславльського князівств. Населяли її народи угро-фінського походження. Соціальна колонізація тільки починалася. У середині XII ст. ситуація суттєво змінилася.

Завдяки енергійній діяльності Юрія Долгорукого суздальська та ростовська землі оформилися в окреме княжіння, перспективне як економічно, так і політично. Сам Юрій вважав свою вотчину трампліном для вирішального стрибка на великокнязівський стіл. Тому останнє десятиліття свого життя він присвятив відчайдушній боротьбі за Київ і скінчив свій земний шлях, будучи отруєним київськими боярами (1157).

Син Юрія — Андрій Боголюбський докорінно змінив вектор політики, відмовившись від міжусобної колотнечі за київський престол і вдавшись до розбудови на північному сході незалежної держави. В 1162 р. він прогнав з ростово-суздальської землі трьох своїх братів, двох племінників і мачуху. Так були закладені основи його необмеженої деспотичної влади, а сам Андрій присвоїв собі титул "Царя і великого князя".

Учинений А. Боголюбським погром Києва (1169) був конкретним проявом цієї деспотичної політики, мета якої — підірвати могутність та авторитет Києва як загальноруського центра. Київ після того спустошення, за його сподіваннями, не повинен був піднятися з руїн. У наступному (1173) поході його експансія досягла небачених масштабів. Він втягнув у протистояння з Києвом загони ростовчан, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, новгородців, рязанців, дружини туровського, полоцького, пінського, чернігівського, новгород-сіверського, путивльського, курського, торчеського, смоленського та інших князів. Попри те, що цей похід закінчився невдачею, Київ зазнав непоправного удару. В 1203 р. він знову був пограбований внаслідок спільного походу Рюрика Ростиславича, Ольговичів і половців. Навала монгольских орд 1240 р. лише завершила розпочатий північно-східними князями занепад могутності Києва як політичного центру. І все ж в південних руських землях ще довго існували традиції, сформовані в Київській Русі, згідно з якими влада князя опиралася на силу дружини й контролювалася міським віче.

Очевидно, що на Русі не прижився монархічний устрій у завершеній формі. Протягом усієї своєї історії вона тяжіла до республіканських форм організації влади. Поширеним був принцип політичного заповіту, коли верховний правитель особисто призначав свого наступника. Але й він застосовувався не послідовно.

Приблизно в 1202—1203 pp. волинський князь Роман Мстиславович запропонував великого князя київського обирати шістьма найбільшими уділами, а всередині уділів запровадити суворий майорат (успадкування влади, власності від батька до старшого сина). Поданий Романом перелік уділів відображав етнічну структуру Русі на початку XIII ст. Українські землі представляли Чернігів і Галич, білоруські — Полоцьк і Смоленськ, російські — Суздаль і Рязань. Так передбачалося забезпечити необхідну політичну рівновагу. Романів план не був реалізований через опір суздальського князя Всеволода Юрійовича. Русь до самої монгольської навали так і не спромоглася виробити ефективну систему престолонаступництва.

Феодальна роздрібненість тяжко позначилася на загальному становищі держави. Численні усобиці й феодальні війни, що точилися за місцеві, а то й особисті інтереси, спричиняли політичну, соціальну дестабілізацію, руйнували продуктивні сили країни, призводили до фізичного винищення населення. Усе це послаблювало державу, чим неодноразово намагалися скористатись зовнішні вороги — половці, яких давньоруські князі нерідко залучали до збройних протистоянь.

Після кожного спалаху збройної боротьби в середині країни давньоруські правителі були змушені вдаватися до законодавчих актів. У середині X ст. Ольга після придушення древлянського повстання регламентувала феодальні повинності. Після повстання 1068—1069 pp. з'являється "Правда Ярославичів" — доповнення до "Руської правди". Після повстання 1113 р. Володимир Мономах видав "Устав про закони", маючи на меті полегшити становище феодально-залежних верств.

Тим часом у надрах феодального ладу визрівала нова сила, якій належало відіграти значну роль в розвитку країни — міський патриціат. Це була реміснича, торговельна та фінансова еліта, яка поступово й наполегливо перебирала до своїх рук економічні важелі, з часом усе активніше виявляла свої соціально-політичні претензії, створюючи фахові й територіальні об'єднання, що стали зачатками майбутніх цехів та гільдій. Проте Батиєва навала надовго затримала цей процес.