Історія України: підручник

Ще князь Святослав, батько кн. Володимира, почав реформувати органи адміністративно-територіального управління Київської Русі. Суть їх полягала в тому, що в руські волості і землі великий князь київський почав призначати своїми представниками найближчих родичів. Вони повинні були здійснювати на місцях всі судові, фінансові і військові функції великого князя. Рання смерть князя Святослава перервала проведення цієї реформи. Суть адміністративної реформи полягала в ліквідації племінних князівств. Вождів і князів племінних князівств замінили намісники великого князя — його сини і старші дружинники, які були відіслані у волості "на кормление", як платню за службу.

Адміністративна, воєнна і судова реформи кн. Володимира. З часом реформу Святослава продовжив його син, великий князь київський Володимир. Йому вдалося завершити цю реформу. Територія держави була поділена на волості і уділи. Всі 12 його синів були призначені ним в найбільші волості Русі як представники центральної влади. Тип державності, який встановився в результаті цієї реформи, проф. О. Пріцак називає патримоніальним. Це означало, що державна влада, економіка, культура були монополією князя та династії, яку він очолював, і ними ж контролювалась. Склалося ж так тому, що і джерело української християнської культури, Візантія, була також патримоніальною державою. В таких обставинах неможливо було в княжу добу створити провідну верству (цілий пануючий клас), співучасника влади із володарем та політичну культуру правлячої еліти.

І таким цей лад був тому, що великий князь одночасно був і главою династії, який ділився своєю владою з членами сім'ї. У випадку вимирання династії, або за умови воєнної поразки держави остання щезала з політичної карти світу.

Воєнна реформа кн. Володимира була спрямована на зміцнення оборонного потенціалу Русі. Суть її полягала в ліквідації племінних воєнних об'єднань і злитті воєнної системи з системою феодального землеволодіння.

Судова реформа передбачала вдосконалення звичаєвого права під назвою "Закон Руський" і пристосуванні його до сучасних умов. Малось на увазі, що ініціатива і право в проведенні судочинства на всій території держави повністю переходила до рук великого князя.

За правління кн. Володимира остаточно сформувалась Руська держава і її територія. Володимир фактично завершив процес збирання земель. На заході Русь сягала Карпат, а на сході — Волги, на півночі вона починалась на берегах Балтики і простягалась до берегів Чорного моря. Після цього територія Русі вже не збільшувалась.

З падінням Хазарського каганату та виходом печенігів до кордонів східнослов'янських земель почалось відселення слов'янського населення у внутрішні райони. Літопис засвідчує, що в ті часи кн. Володимир будує нові та реконструює старі фортеці по Десні, Ворсклі, Трубежу, Сулі. Археологічними роботами встановлено, що Посулля стало південно-східним рубежем Київської Русі.

Відцентрові сили у вигляді племінних князівств Прикарпаття (білі хорвати) ще пробували відокремитись від Києва. Але це була остання така спроба, яку кн. Володимир задавив в самому її зародку. Як писав С.М.Соловйов, кн. Володимир в 992 р. ходив з єпископами в землю Червенську, навчав, хрестив людей і збудував місто і дерев'яну церкву Богородиці. "Ходити в землі" — в ті часи означало зовсім не візит миру і дружби.

Незадовго до своєї смерті, в 1015 p., кн. Володимир зіткнувся з неймовірними труднощами в управлінні зібраними землями. Його власної дружини вистачало лише для завоювання. Для утримання ж старих і нових підданих в покорі війська не вистачало. Весь час діяли вже згадувані відцентрові тенденції. Новгород, Полоцьк, Червлена Русь та інші землі час від часу намагалися відкластись від Києва. Посилаючи в ті землі воєвод на замирення, великий князь ризикував тим, що й воєвода міг стати зрадником і приєднатись до сепаратистів та піти війною на Київ. Тому-то за Володимира зміцніла система роздачі уділів синам.

Русь за кн. Ярослава. Боротьба з розбратом і сепаратизмом. Серед 12-ти синів Володимира нам цікавий буде Ярослав, який княжив в Новгороді. Він вперше згадується в літописах як бунтівник, який виступив проти батька. Друга дійова особа — це ще один син кн.Володимира і молодший брат Ярослава кн. Мстислав. Від взаємовідносин між ними залежав далі перебіг всього політичного життя держави.

Проте не втратили надій захопити великокнязівський стіл і решта братів. Улюбленими дітьми кн. Володимира були його сини від іншої жінки — підліток Борис і малий Гліб. Кн. Володимир ненавидів свого старшого сина Святополка, спадкоємця престолу. Святополка звали "сином двох батьків", тому що Володимир захопив в полон і одружився на вже вагітній жінці вбитого ним брата Ярополка.

Святополк енергійно налагоджував зв'язки і з печенігами, і з поляками. Мабуть, його можна назвати першим руським "західником". Своїм духівником Святополк обрав єпископа Колоберезького—німця Рейберна, але це трагічно скінчилося для обох. Кн.Володимир посадовив і німця, і княжича до буцегарні, з якої єпископ вже не вийшов. Крім того, кн.Володимир збирав військо, щоб поквитатись зі своїм сином Ярославом.

Після смерті кн. Володимира у воєнному поході проти печенігів був кинутий напризволяще його улюблений син Борис. В Києві натовп звільнив з тюрми Святополка і проголосив його великим князем.

Зі сказаного видно, що гору почали брати відцентрові сили. Справа йшла до війни, особливо жорстокої тому, що вона стала братовбивчою. Незабаром це проявилось в точно виконаному наказі кн.Святополка вбити своїх малолітніх братів Бориса і Гліба, за що він був прозваний Окаянним. Він же наказав також вбити і дорослого брата Святослава, князя древлянської землі.

Ця війна, що розпочалась в 1015 році з ініціативи кн. Святополка Окаянного між ним і братом кн. Ярославом, ослабила державу. Ярослав ціле життя кульгав на одну ногу. Вчені стверджують, що він страждав на хворобу Пертеса - поразку тазобедрово. о суглоба. Ця хвороба була успадкована по материнській лінії нащадками Володимира Великого після його шлюбу з донькою полоцького князя Рогволода - Рогнедою. Саме з Ярослава, а також з його рідної сестри Прямислави почалась міграція хвороби Пертеса не тільки серед Рюриковичів (Ярослав Осмомисл), а й серед Арпадів і П'ястів.

Як зазначає М.Костомаров, в одну з п'ятниць 1019 р. відбулась кривава січа між братами. Війська кн.Святополка були розбиті, а сам він втік з поля бою. Невдовзі, приголомшений розгромом і втратою влади, кн.Святополк помер на чужині. Місце його поховання невідоме.

Після перемоги над братом великий князь київський Ярослав був змушений заново приборкувати бунтівливих удільних князів, які відокремились від Русі. Для цього він повинен був витримати жорстоку і вперту боротьбу зі своїми родичами. Так, племінник кн.Ярослава полоцький князь Брячислав пограбував Новгород, Кн.Ярослав відбив у нього полонених, проте війна не вщухала. Біля Суздаля піднялись волхви. "Була смута велика", приборкана тільки в 1024 році. Тим часом відокремились в'ятичі, знову приєднані вже тільки кн.Володимиром Мономахом. їх приклад наслідували сіверяни. Цим не забарився скористатись брат великого князя Мстислав.

В 1023 році "пішов Мстислав на Ярослава з хазарами і касогами". В літописній традиції ініціатива завжди належить князеві, а вплив радників і тиск громадської думки ігноруються. Та в цьому випадку точніше було б сказати, що на Русь пішли війною хазари і касоги, а щоб привабити на свій бік частину русів, привели з собою кн. Мстислава.

Отже, восени того ж року вночі, під час сильної грози біля м.Листвена на сіверській землі зустрілись скандинави кн.Ярослава зі степовиками кн.Мстислава, "і була січа велія". З боку Мстислава першими в бій вступили сіверяни, а хазари і касоги, з якими прийшов кн. Мстислав, були залишені в резерві. Переможцем з цієї битви вийшов кн.Мстислав. Кн.Ярослав, потерпівши поразку, сховався в Новгороді.

Проте кн.Мстислав не скористався можливістю зайняти великокнязівський стіл в Києві. Навпаки, він попросив у переможеного кн.Ярослава миру. Що його спонукало до цього?

В літописі цитуються слова кн.Мстислава, сказані ним після битви; "Хто цьому не зрадіє? Ось лежить сіверянин, ось варяг, а своя дружина ціла!". Цинізм князя засвідчив сіверянам, що їх не звільнили від влади великого князя, а просто використали. Такі стосунки з союзниками тоді були зазвичай. Та, як покаже час, такими ж вони часто-густо залишались і в майбутньому. Ті з сіверян, що залишились живими, були ображені в найкращих своїх почуттях, а без їх підтримки кн. Мстислав і мріяти не міг про те, щоб зайняти Київ.

Тому кн. Мстислав, як молодший брат, став просити миру у кн. Ярослава. Визнання в ті часи себе молодшим братом означало прояв покори і перехід удільного князівства, яке перед тим відкололось від держави, на права автономії. Фактично ж, кн.Мстислав був разом з кн.Ярославом співправителем Русі. Все склалось у відповідності до пропозиції кн.Мстислава: "Ти, старший брат, сиди в Києві, а мені нехай залишиться лівий бік Дніпра!".

Після замирення з старшим братом кн.Мстислав жив в основному в Чернігові, зрідка наїжджаючи в Тьмутаракань, якою він теж володів. По своїй смерті він не залишив спадкоємців, тому кн.Ярослав знову почав одноосібно правити Руссю. Кн.Ярослав з задоволенням поміняв буйний Новгород на культурний Київ. Проте він вжив превентивних заходів на рахунок можливої змови проти нього. Яких саме, ви зараз взнаєте.

У війні з братами у кн.Ярослава був союзником його дядько Коснятин Добринич. Щоб і цей родич не став черговим суперником у боротьбі за владу, кн.Ярослав його нейтралізував. Як сказано в Софійському першому літописі, "разнєвася на нь вєлікій князь Ярослав і поточі й в Ростов (на землях племені меря — Л.К., Б.В.) і на 3-є лето повєлє его убіті в Муроме на рєцє на Оце". Єдність держави була досягнута завдяки угоді між Новгородом — самостійною землею з вічовим управлінням, де був сильним вплив язичників, Києвом — столицею Русі і Черніговом — містом з заможним і войовничим населенням. Всяка угода є за своїм характером компромісною. Такою була й ця угода, що базувалась на визнанні окремими областями Русі влади над собою великого князя київського.

Подальше зміцнення держави кн.Ярославом Мудрим. Після замирення бунтівливих родичів кн.Ярослав міг, нарешті, зайнятись проблемами біжучими, хоча від цього вони не були менш важливими. Він розширював область руського впливу, продовжуючи справу всіх своїх попередників - - тобто збираючи землі. Інакше кажучи, підкоряючи інші племена. Кн.Ярослав підкорив чудь, а на їх землях побудував місто Юр'їв, назване так за його християнським ім'ям. Він також здійснив воєнні походи шятвягів і Литву та обклав їх даниною. Кн.Ярослав остаточно закріпив за Руссю червенські міста тим, що породичався з польським князем Казиміром і, в свою чергу, допоміг останньому підкорити Мазовію.

За кн.Ярослава відбулась остання війна з Візантією. Правда, вона слави руським воїнам не принесла, бо вони потерпіли в ній поразку. В 1046 році був підписаний мир, закріплений шлюбом сина Ярослава з донькою візантійського імператора Константина Мономаха.

Більш всього кн.Ярослав відомий вдячним своїм нащадкам як будівничий. Єдиною будівлею XI ст., яка збереглась й посьогодні, є збудований кн.Ярославом храм св.Софії. Храм залишився зразком візантійського зодчества в цілій Європі. Збільшення єпископських кафедр вимагало запровадження митрополії або головної кафедри. Початок руської митрополії було покладено одночасно з заснуванням св.Софії. За Ярослава ж першим руським митрополитом став Іларіон, а до цього главу церкви присилали з Константинополя. Наступним за Іларіоном митрополитом був Єфрем, теж родом русин.

Час княжіння Ярослава ознаменувався розповсюдженням християнської релігії в усіх руських землях. Тоді ж виросло покоління тих дітей, яких ще кн.Володимир віддавав в "навчання книжне". Ярослав продовжив батькову справу тим, що зібрав в Новгороді 300 дітей у старост і попів і віддав їх "вчитись книгам".

Активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу, характеризували часи його подальшого правління.

Руська держава в другій половині XI — на початку XII ст. Власність на землю на Русі з'явилась лише в другій половині XI ст. А до того вся земля в державі вважалась "княжою та Божою". І все ж колективна власність на землю ще за часів кн. Володимира поступово змінювалась на індивідуальну. Сприяла цим позитивним перетворенням структури власності, на думку Б. Рибакова, прогресивна феодальна верства — земське боярство. Розрив, який ставав помітним в другій половині XI ст. між продуктивними силами, що продовжували розвиватись, і політичною формою, яка тимчасово гальмувала

нормальний розвиток феодального класу, був усунений боярством. Сталося це тому, що воно сприяло створенню в територіальних рамках давньоруської ранньофеодальної імперії півтора десятків самостійних князівств.

Величезні розміри Київської Русі не давали змоги налагодити нормальний спосіб феодального виробництва. Це завдання виконали у своїх землях незалежні давньоруські князівства. Поява цих князівств-держав знаменує початок періоду зрілого феодалізму на Русі.

На початку XII ст. в Київській Русі вже закінчився процес створення складної драбини феодальних відносин: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Міжкнязівські стосунки будувалися на основі розвинуто го сюзереніт ету-васалітету.

Весь феодальний клас, незважаючи на свою складну багатоступінчату структуру, у відношенні трудового населення виступав як згуртоване єдине ціле. В першу чергу це стосується княжого роду — він відрізнявся особливою кастовістю, незважаючи на постійні внутрішні усобиці. Ці усобиці в середовищі князів не заважали їм моментально згуртовуватись, коли мова йшла про придушення народних повстань чи про покарання непокірного васала.

Тріумвірат Ярославичів. По смерті кн.Ярослава Мудрого кожному з п'ятьох його синів залишився окремий уділ. Ізяслав, Святослав і Всеволод, утворивши тріумвірат, двадцять років правили Руссю. У справі спадкування Ярослав утвердив принцип сеньйорату, тобто прав найстаршого в роду. Всі сини повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Руською державою. В разі смерті київського князя його місце посідав найстарший віком брат. Сини князя, які не досягай князівства, називалися ізгоями, їх позбавляли прав на землю. Це були безробітні князі-ізгої. Ними ставали ті з них, чиї батьки вмерли, не дочекавшись черги сісти на золотому столі київському. Для них не було місця в житті, тому що вони не могли бути навіть удільними князями в маленьких городках не інакше, як з милості своїх щасливих родичів. В іншому випадку їм загрожувало вигнання у Візантію чи навіть смерть. Таким чином, енергійні ізгої мимоволі ставали ворогами суспільства. Через це в другій половині XI ст. на Русі стало неспокійно.

Закон про ізгоїв звучить так: "Ізгоєв трої: поповскій син грамоте не виучится, купец одолжает, смерд от верві отколется, а єсть і четвертое — а ще князь осіротєєт". Смисл закону — в утриманні людей в своєму соціальному стані з загрозою позбавити права жити кожного неповноцінного. Тобто якщо син священника схильний до воєнної служби (Олекса Попович), чи селянин вирішив присвятити себе боротьбі з розбійниками (Ілля Муромець), чи купець, ризикнувши на далеку подорож, потерпів катастрофу на морі (Садко) і збанкрутував, то він не є доблестним невдахою, а став ізгоєм без права на життя. Отже, система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин усобиць, ослаблення, а згодом і розпаду Руської держави.

Для згуртування князів в боротьбі з половцями і для ліквідації суперечок між ними за батьківський спадок в 1097 році в Любечі з ініціативи Володимира Мономаха було скликано з'їзд всіх князів. На цьому з'їзді було змінено принцип спадкоємності, ліквідовано сеньйорат. "Кождо да дєржіт отчінну свою", — постановили князі, розпочавши, таким чином, поділ держави на окремі князівства. Отже, на Русі почала зароджуватись індивідуальна земельна власність. Ще в "Руській Правді" такий спосіб власності не був зафіксований. Але вже "Правда Ярославичів" в 1072 р. свідчить про наявність князівського землеволодіння. А потім в "Поширеній Правді" кінця XII — початку XIII ст. є очевидні докази наявності боярського землеволодіння. В літописах же перші відомості про князівську форму власності датуються кінцем XI, а про боярську — початком XII ст.

Зі смертю останнього з Ярославичів боротьба за владу набирає загрозливого характеру. В Києві почались заворушення на економічному грунті. В 1113 р. вибухнуло повстання, в місті почались грабунки дворів бояр і купців, стався перший єврейський погром, коли були пограбовані і спалені будинки лихварів-євреїв.

Володимир Мономах — воїн і політик. Щоб втихомирити бунтівників, великокнязівський стіл віддали позачергово Володимирові Мономахові. Він був одним з останніх київських князів, який намагався зберегти єдність Русі. Володимир Мономах успішно боровся з половцями, проявивши себе як талановитий воєначальник. За його висловом, він вклав 19 мирів з половцями. Як вважає дехто з істориків, Половецька земля (Дешті-Кипчак) і Київська Русь були одною полі центричною державою. Володимир Мономах встановив мир з половцями, який фактично забезпечив на 1 ЗО років русько-половецький союз.

П'ять років вів боротьбу Володимир Мономах з волинським князем Ярославом Святополковичем, аж доки не закріпив Волинь за Києвом.

Однак найближчі західні сусіди спробували змінити ситуацію на свою користь. В 1123 році почалась облога Володимира-Волинського угорсько-чешсько-польською армією за наявністю ще й руського союзника. Це було одне з багатьох намагання Заходу перетворити Русь в ленника Германської імперії і єпархію папи римського. І з половцями, і з західними сусідами Володимир Мономах проявив себе як найбільш видатний полководець і політичний діяч Давньоруської держави.

Династичні шлюби самого Мономаха і його дітей тільки додали ваги авторитетові держави. Великий князь київський, крім того, був ще й мудрим законодавцем. Він склав нові закони до "Руської Правди", намагаючись захищати "сиріт", тобто бідних і понехаяних, уважно ставився до потреб селянства. Він же був також і автором "Повчання дітям", в якому виклав поради щодо управління державою.

Мстислав Великий. Після смерті Володимира Мономаха його найстарший син зайняв київський стіл. Мстислав приєднав до Києва Полоцьк, вигнав половців з руського степу, на ділі довівши своє право на батьківський стіл. Він і далі піклувався про міжнародний авторитет Русі, зміцнюючи династичні зв'язки з західними королівськими домами. Після одного з походів на землі чуді кн.Мстислав обіклав їх даниною. Ходив він походом і на Литву.

З іменем кн.Мстислава пов'язана найстаріша із збережених в оригіналі князівських грамот.

Смерть Мстислава Великого завершила період єдності Русі. Взагалі за Володимира Мономаха і Мстислава Великого Русь остаточно утвердила себе в історії як союзна Візантії держава, а разом з тим і як єдиновірна і рівноправна. Володимира Мономаха іменували не просто великим князем, а царем. А Мстислав Великий користувався за життя такою повагою, що був по смерті канонізований православною церквою.

Після Мстислава Великого Руська держава розпалась на декілька окремих малих держав, в основному в межах удільних князівств. В середині цих держав на базі натурального господарства формувались нові економічні відносини. Процес розпаду Русі відбувався поступово. Б.Рибаков наводить наступні дані: в половині XII ст. таких самостійних князівств було 15, на початку XIII ст. — біля 50, а в XIV ст. — приблизно 250 князівств. Причому всі ці князівства знаходились між собою в стані перманентної війни. Інтереси керівників цих малих держав обертались навколо київського княжого столу, який ще номінально вважався найважливішим. Так, за ЗО років (1146-1176 pp.) в Києві на княжому столі змінилось 28 князів. На завершення можна сказати словами літопису: "І отсєль на Кієвє князья пєрєсташа биті, а воєводи насташа...".