Політична історія України: Навчальний посібник

Ознаками держави як форми організації суспільного життя є наявність специфічних органів управління — державного апарату,, території, обов'язкових для правил поведінки — права. Серед тисяч середньовічних князівств державу виділяла велика територія; система міст як економічних і політичних центрів; розвинута економіка з мережею торгових шляхів; державний апарат, писане право; релігійна основа; загальновизнані титули правителів, назва держави; певна державницька самосвідомість правителів і народу; активна зовнішня політика.

Певною мірою цим критеріям відповідало Галицько-Волинське князівство. Воно складалось з двох частин: власне Галицько-Волинських земель і територій (князівств), що знаходились у тимчасовому володінні або в залежності від правителів Галичини та Волині. Лінія кордону цих князівств на Заході перетинала у середній течії річки Західний Буг, Вепр, від м. Холм повертала на захід і сягала північних та східних схилів Карпат (верхів'я р. Сяну). Далі на південь пролягала вздовж Карпат через Верецький перевал по річці Серет до Чорного моря. На сході, вздовж Дністра, верхів'їв Південного Бугу, річок Случ, Стир, перетинала верхів'я Прип'яті. На півночі лінія кордону проходила по річках Наров і Ясельда.

Галицько-Волинські князі у різні часи володіли або тримали у васальній залежності такі князівства і землі: Київське (1203—1205, 30-ті роки XIII ст.), Турово-Пінське, Городельське, Чорну Русь, територію ятвягів (50-ті роки XIII ст.)" на заході — території навколо Любліна (1244, 1302), частину Закарпаття (1262). Отже влада Галицько-Волинських князів поширювалась на території площею 320—330 тис. кв. км.

Галицько- Волинська Держава (1199-1340)

На той час приблизно такими ж були площі європейських держав. Могутнє Угорське Королівство мало територію в 400 тис. кв. км, Польське Королівство — 200—250 тис. кв. км; влада німецького короля Фрідріха ІІ Гогенштауфена (1212—1250) поширювалась на території площею 500—550 тис. кв. км; Володимиро-Суздальське князівство, де згодом утворилася Московська держава, — до 300 тис. кв. км.

На підставі історичних документів і топографічних назв можна припустити, що третина або й більше сьогодні існуючих українських населених пунктів виникли не пізніше доби Галицько-Волинського князівства. Протягом перших двох десятиліть XIII ст. розгорталось цілеспрямоване будівництво прикордонних фортець у західних областях. Серед міст-фортець цього часу відомі Верещин, Столп'є, Комов, Угровеськ, Белз, Орельськ, Ухань, Каменець, Збараж, Любачів, Городок, Толмач. У 20—30-х роках XIII ст. з'являються добре укріплені фортеці в Кременці, Данилові, Хол мі, Колодяжині, Ізяславлі та інших містах. На Пониззі — Ба кота, Василів. Наприкінці князювання Данила система фортець на західному і північному рубежах Волині була остаточно сформована.

У галицькій частині держави з'являється великий міський центр — Львів, заснований на честь одруження Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією у 1247 р. (виросло місто не на голому місці — археологи знайшли там культурний шар часів Київської Русі: кераміку, залізні, бронзові, скляні вироби тощо). Місто мало значні оборонні укріплення.

Протягом XIII — на початку XIV ст. відбувався процес спеціалізації міст, зумовлений державними потребами. Тодішнє суспільство доросло до вичленування центрів з більшим набором функцій, ніж це було в добу Київської Русі. Одні з них ставали важливими торговими й ремісничими центрами (Львів, Перемишль, Володимир), інші — мали суто оборонні функції (у прикордонних районах), решта — адміністративно-фіскальні.

Отже, беручи до уваги такий важливий чинник, як територія, усталені й міцні кордони, розвиток міст, Галицько-Волинське князівство повністю відповідало категоріям держави.

Природні умови сприяли розвитку сільського господарства, промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Високого рівня досягли ремесла. Письмові джерела фіксують 22 види ремісничих спеціальностей, археологічні розширюють їх перелік до 60. Прискореному розвитку ремесла сприяла політика князя Данила, який, приміром, після заснування Холма "став прикликати приходній — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри усякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо городу поле і села". Наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, тут, а також у Перемишлі з'явилися цехи — європейські форми організації ремісників.

Галицько-Волинська земля відігравала помітну роль у загальноєвропейській торговельній системі. Через неї пролягав значний відрізок одного з двох шляхів "з варяг у греки". Торгівля велася з Польщею, Литвою, Німецьким орденом, придунайськими містами, Візантією, Угорщиною, Чехією, Саксонією, Фландрією. Про її інтенсивність свідчать розгалужена система мостів, кварталів італійських, німецьких і північно-руських купців у містах князівства.

Таким чином, економіка Галицько-Волинського князівства розвивалася в організаційному й технічному аспектах на рівні з іншими сусідніми європейськими державами .

Влада у державі належала князю, який спирався на феодальну верхівку — бояр. Водночас між князем і феодалами точилася постійна боротьба: князь намагався зосередити державні функції у своїх руках, бояри — обмежити його владу.

Внаслідок тісних контактів з Польщею, Угорщиною, іншими країнами Центральної Європи в соціально-політичному, економічному устрої держави з'явились риси, яких не знали інші князівства Русі. Влада галицько-волинських князів була спадковою. Титул великого князя, якого були удостоєні Роман Мстиставич, Данило і Василько, згодом поступається місцем титулу "король", що був запозичений із Західної Європи. Вперше його було вжито стосовно угорських королів Бели III, Андрія II та Коломена, які на короткий час захопили Галичину. Папа Римський, починаючи з 1246 р., у своїх листах постійно титулує Данила і Василька Романовичів королями. Після 1253 р. літописець-сучасник Данила теж називає його королем.

Останні галицько-волинські правителі Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II уже називають себе володарями "божою милістю". Такий титул був дуже поширений у Європі, підкреслював незалежність князівської влади, яка "спиралася на божеське походження". Поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Так, у 1316 р. Андрій і Лев Юрійовичі називають себе "божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимири", Юрій II у 1325 р. — "божою милістю князь Русі", у 1335 р. "божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі". Назва "Королівство Русі" для Галицько-Володимирської держави стала загальноприйнятою в Європі. Пізніше в титулі польського короля Казимира, який загарбав ці землі, зустрічається "Король Ляхії і Малої Росії".

Правителі держави використовували вінець (корону), герб, печатку, прапор як ознаки влади. У літописі про коронацію Данила згадується, як Папа Римський прислав "послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан". У XIV ст. в Галицько-Волинській державі поширюються звичаї та вимоги західної геральдики. Князі Лев II та Андрій Юрійович почали використовувати печатку з левом, що повернений ліворуч, стоїть на задніх лапах з піднятим угору хвостом (1316). На печатці іншого князя — Болеслава Юрія II — лев розташований в полі щита тригранної форми. Відомостей, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено, не збереглося.

У князівстві діяв розгалужений державний апарат, який виконував військово-адміністративні функції. Серед посадовців — дворський або огнищний тіун (завідував усім двором князя; його функції поступово поширились на публічну адміністрацію, частково судочинство), печатник (канцлер), стольник, сідельничий (двірцеві чини, відповідали за організацію прийомів, прислужували під час великих трапез — "столів" та відали стайнею, виїздом, були зобов'язані супроводжувати князя в поїздках). Крім того, були державні люди, які призначались у великі міста: тисяцькі (Галич, Володимир, Перемишль), сотські, воєводи, тіуни (у малих містах). Про високий ступінь організованості апарату свідчить те, що Лев Данилович здійснював доволі точні підрахунки втрат населення Галичини від чергового набігу татар.

Бояри, дрібні князі перебували на службі у великого князя. Так, захопивши Галич, Данило Романович "разда городы боярам и воєводам и бяше корма у них много". Вони були зобов'язані князю службою. Князь — верховний сюзерен — мав право будь-коли відібрати землю у свого васала. Проте в середні віки васал мав право шукати собі сюзерена навіть в інших країнах і бувало, що бояри з Русі мали землі в Угорщині. У Галицько-Волинській державі з'являється прошарок служивого боярства, яке володіло землею на правах феоду (умовного володіння). Ця система була сталою, бо навіть великі феодали роздавали землю своїм васалам. Про це свідчить "Галицько-Волинський літопис".

Певну роль у регулюванні внутріполітичного життя відігравало віче. Так, у 1209 р. віче Берестя запросило на князювання вдову Романа Мстиславича Ганну з молодшим сином Васильком; у 1229 р. жителі Галича запропонували на князювання Данила; у 1231 р. Данило намагався заручитися підтримкою мешканців Галича проти бояр. Саме тоді сотський Микула на вічі вимовив: "Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти", даючи згоду на придушення боярського опору. Однак зникнення згадок про віче у другій половині XIII ст. свідчить, що цей елемент політичної структури відійшов на задній план. Як і в Західній Європі, віче еволюціонує у бік міського самоврядування, яке було закріплене Магдебурзьким правом у XIV ст. Сформувавшись у ХШ ст. в м. Магдебурзі, воно передбачало право міст на самоврядування, власний суд, земельну власність та звільнення від феодальних повинностей. Першими на українських землях його отримали м. Санок (1339), Львів (1356), Кременець (1374), Київ (1494—1497), Станіслав (1663).

Більшого значення набуває рада бояр. Якогось законодавчого оформлення на зразок європейських держав вона в Галицько-Волинському князівстві в XIII ст. не мала. Але у першій половині XIV ст. у княжих грамотах постійно згадуються бояри як радники князя.

Держава мала власний офіційний "Галицько-Волинський літопис", який фіксує події між 1201—1292 pp. Автори літопису вважали Галицько-Волинське князівство повноправним спадкоємцем Київської Русі. Від 1250 р. з приводу приниження Данила перед Батиєм літописець пише: "О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає!". Отже, в розумінні автора "Руська земля" — це Київ, Володимир, Галич, решта — інші краї. У такому ж значенні вжито цей вислів у наступному реченні: "Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю". Автор літопису часто вживає форми "руський", характеризуючи окремі Галицько-Волинські звичаї, використовує назву "Русь" в значенні народу Галичини-Волині.

Багато істориків вказували на відмінності в мові, літературному стилі між "Галицько-Волинським літописом" і літописами Новгорода, Володимиро-Суздальської землі, подібні до тих, що існують між сучасними українською і російською мовами. У "Галицько-Волинському літописі", написаному загалом давньоруською мовою, часто вживаються слова і вирази, властиві лише українській мові. Це свідчить про посилення в ті часи процесів формування української мови, використання її в офіційних документах, яким був літопис.