Політична історія України: Навчальний посібник

Політична культура українців початку XX ст. була міцно опертою на традиції козацьких часів. По всіх регіонах в народній свідомості зберігалась пам'ять про козацькі вольності, плекались ідеали свободи, рівності — як політичної, так і економічної, що було передумовою, важливим чинником поступового згуртування українського суспільства. На козацькому політичному ідеалі формувалося розуміння необхідності спільних дій, зусиль для здобуття незалежності. Але в політичній культурі еліти та низів суспільства зберігалась різна політична та історична пам'ять. Перші плекали ідеали Гетьманщини з її автономізмом, структурованою владою; другі — Запорозької Січі з тенденцією до демократизму, великим ухилом до анархічно-індивідуалістичних рис. Новітня політична культура приживалась дуже повільно через роздрібнення української території між різними державами,, неоднаковий ступінь розвитку самоврядування в містах та сільській місцевості, на Правобережжі та Лівобережжі, що скріплювало регіоналістичні політичні вподобання, тенденції, які походили з литовсько-польської доби. Брутальний тиск з боку владних інституцій Російської та Австро-Угорської імперій цементував в політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої централізованої влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей, що виявилося в роки національно-демократичної революції.

Потужною об'єднуючою силою ставали національні символи. На західноукраїнських землях, а згодом — на Наддніпрянщині в ужиток входив жовто-блакитний прапор, стававши невід'ємним атрибутом приміщень під час зібрань українських громад, втілюючись у народництві українських товариств, установ, громадських об'єднань.

На урочистих зборах, лід час свят виконувався гімн "Ще не вмерла Україна", а також "Заповіт" (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Гладкого), "Вічний революціонер" (сл. І. Франка, муз. М. Лисенка), "Не пора, не пора" (сл. І. Франка, муз. Д. Січинського, М. Аркаса). Ці українські пісні почали співати українці від Харкова до Львова.

У період найбільшого впливу РСДРП (навесні 1907 р.) в українських губерніях налічувалось понад 18 тис. її членів (9% загальноросійської чисельності), здебільшого серед пролетаріату Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова. В організаціях ПСР було до 10 тис. членів (3,3%), ПНС і октябристи мали у своїх лавах по 7—8 тис, членів (15%). У монархічних організаціях перебувало понад 200 тне. осіб (50% загальноросійської кількості).

Вагомою школою політичного досвіду для молодих політичних сил були тогочасні національні рухи народів Європи.

Національно-визвольна боротьба європейських та неєвропейських народів (норвежців, чехів, угорців, ірландців, бурів, індійців, вірмен), що змагались за утворення незалежних держав або автономію, також стимулювала розвиток національно-визвольного руху.

У серпні 1905 р. у Норвегії був проведений референдум, на якому 90% населення висловились за відокремлення від Швеції і створення самостійної держави. Переговори між Норвегією і Швецією, що відбулися у жовтні, закінчилися угодою, згідно з якою Швеція гарантувала територіальну цілісність Норвегії.

В Австро-Угорщині боротьба за національні права не припинялась до розвалу імперії у 1918 р. Угорський парламент, використовуючи намагання австрійського імператора перекласти тягар військових витрат з німців на інші нації, розгорнув боротьбу за розширення прав угорців. В 1903—1906 pp. Партія незалежної Угорщини вимагала запровадження угорської мови в угорських частинах імперської армії, національних прапорів, знаків відзнак, присягання Угорській конституції.

Інші народи Австро-Угорщини, особливо слов'янські — чехи, словенці, поляки — ставили питання про державну підтримку розвитку національних культур, право одержувати середню і вищу освіту рідною мовою, використовувати її у місцевому самоврядуванні, діловодстві, суді.

Більш складним був шлях до незалежності народів, що не мали державності або втратили її під час зовнішнього втручання. Так, бури на Півдні Африки, вірмени обрали шлях збройної боротьби проти англійців, турків.

Індійці, очолювані М. Ганді, обрали тактику ненасильницького опору, громадянської непокори. Але, з іншого боку, М. Ганді докладав зусиль, щоб довести лояльність індійців до Британії. Під час війни на Півдні Африки він закликав індійську діаспору допомогти англійцям у війні проти бурів і тим самим переконати Англію надати Індії самоврядування.

Ірландський національно-визвольний рух поєднав реформістські та революційні методи боротьби, примусив уряд лібералів прийняти у 1914 р. закон про гомруль — самоврядування Ірландії. Однак затримка у вирішенні питання, виділення шести північних графств Ірландії — Ольстеру — із сфери дії закону призвели до збройної революційної боротьби ірландців у 1919—1923 pp.

Різноманітність форм боротьби, які демонстрували різні національно-визвольні рухи, виступали каталізатором дискусій в українському русі про вибір власних політичних цілей, темпів, способів досягнення.