Політична історія України: Навчальний посібник

Формально важливою складовою частиною тодішньої політичної системи в Україні були громадські організації. Наймасовішими з них були профспілки, які у 1922 р.

об'єднували 1300 тис. осіб, у 1931 р. — 2500 тис. У 1920—1921 pp. організаційна структура профспілок зазнала кардинальних змін. До того окремо існували спілки, що об'єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними були не визначеними. За таких умов встановлення контролю державної партії над профспілками наштовхувалося на труднощі. Тому профспілки було реорганізовано за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одному підприємстві або в установі, незалежно від професії, були об'єднані в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні існувало 24 галузеві спілки — металістів, залізничників, робітників землі й лісу, освіти і культури та ін.

Одночасно з галузевими спілками діяли міжгалузеві територіальні органи, а також губернські, повітові й районні ради профспілок. Функції загальнореспубліканського спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів дало змогу кардинально впливати на все профспілкове життя. Реорганізація профспілкового апарату була спрямована на послаблення впливу у профспілках соціал-демократів (меншовиків), посилення ролі партії у робітничих організаціях.

Важливим елементом політичної системи були ради. Спочатку до них обирали і представників інших партій. Більшовицьке керівництво вимагало завоювання рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і відданих членів. З усуненням політичних конкурентів КП(б)У почала повністю контролювати ради, встановивши свою монополію на владу.

Формально ради вважалися повновладними органами, але змушені були працювати під постійним наглядом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи — члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Дещо складніше, ніж у містах, утверджувалася монополія комуністів на селі, що було зумовлено істотними розбіжностями між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти приватної власності, не допускали утворення селянських організацій. Для утримання контролю над селом влада вдавалася до різних політичних маневрів. Серед них — розкол села за майновою ознакою, надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад, багатоступінчастий принцип їх побудови, нещадна боротьба з есерівськими партіями, які претендували на представництво інтересів селян, та ін.

Оскільки більшовикам важко було зразу здійснювати контроль над сільськими радами, вони пішли на утворення у 1920 р. альтернативних радам органів — комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили "організаціями державного значення". З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян ("розкуркулювання"), придушував "політичний бандитизм", викачував зерно з голодуючих місцевостей. Для утримання в покорі КНС у них час від часу проводили чистки, перша з яких відбулася наприкінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу "куркульсько-націоналістичних елементів". Вибори до місцевих рад у 1921 р. проходили під гаслом "Комнезаможники, до Рад!".

Комнезами брали активну участь в реорганізації кооперації. При вступі в кооперативні об'єднання члени КНС мали переваги над іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації 1924—1925 pp. незаможники в них становили 43%, а в споживчій кооперації — 50%. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в КНС відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол, особливо щодо завоювання і зміцнення її впливу на молодь. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено до 1000 комуністів.

На початку 20-х років комуністи боролися за молодь у суперництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну організацію — Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (легально), а нелегально чи напівлегально — Російська соціал-демократична спілка робітничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських парторганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді — ЄССМ, "Маккабі", "Паолей-ціон").

Не було єдності й у самому українському комсомолі. У 1921 р. частина його активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об'єднань робітничої молоді у формі спеціальних рад, секцій при профспілках, виступаючи проти залучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Цю групу називали "класовиками". "Масовики" вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді, але обов'язково з кандидатським стажем. Унаслідок дискусії "класовики" були кваліфіковані як анархо-синдикалістський ухил, а пропаганда їх ідей визнана несумісною з членством у КСМУ. Для "зміцнення" КСМУ застосовували випробуваний метод — чистку, в результаті якої зі спілки було виключено 17% від загальної кількості членів. Надалі чисельність комсомольських організацій почала різко зростати; за 1921—1925 pp. — у 5 разів.

Більшовики намагалися посилити свій вплив і в дитячому середовищі. У 1920—1922 pp. при клубах, дитячих будинках, школах почали створювати перші дитячі об'єднання: "Юні комуністи", "Юнацька трудова армія", "Юні спартаківці" та ін. Одночасно існувала, пристосовуючись до нових умов, скаутська організація, яка суперничала з комсомолом за вплив на дітей.

19 травня 1922 p. II Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було створено Центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювались загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці вже нараховують 4290 таких загонів, які об'єднували 200470 піонерів.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, "Спілка войовничих безвірників" та ін. У 1925 р. ці організації й товариства об'єднували понад 2,5 млн осіб. Делегатські збори жінок-активісток охоплювали 69 тис. робітниць і селянок. Так більшовики створили цілісну систему ідеологічного контролю за всіма верствами і віковими групами населення. Вони сприяли роботі лише тих організацій, які йшли в фарватері "генеральної лінії" Компартії.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворилися на слухняний елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

У структурі партії та держави утворилась певна піраміда влади, яка складалася з трьох основних блоків: політичного керівництва, апарату і безпосередніх виконавців. Стрижнем цієї піраміди була посадова ієрархія та вольова вертикаль: наказ — виконання.

Партійно-радянська організація суспільства сформувала величезний бюрократичний механізм, який разом із системою надзвичайних органів, що діяли швидко і нерідко протизаконно, гарантував певну стабільність у державі. Відсутність демократичних свобод, гласності, відкритості в політиці забезпечувала високу ефективність пропагандистсько-ідеологічних заходів з обробки свідомості людей. У такому ідейно-політичному, психологічному контексті поступово формувався тоталітарний режим, який почав жорстко контролювати всі аспекти життя суспільства і кожної людини. Монополізація влади, політичне беззаконня фактично усунули трудящих від влади, від власності, поставили їх у підневільне становище перед державою, яка ставала монопольним їх експлуататором.