Політична історія України: Навчальний посібник

Відсутність демократичних свобод, всевладдя партапарату, русифікація" низький матеріальний рівень життя населення, соціальна несправедливість спричинили опозиційні настрої в Україні, які охопили різні верстви суспільства. Однак на боротьбу з режимом зважилась відносно невелика група громадян, переважно з національно свідомої інтелігенції.

Саме інтелігенція виробила концептуальні ідеї опозиційного руху, першою виступила проти порушення демократичних прав і свобод, русифікації тощо. Робітничий клас в Україні був зросійщений, здебільшого байдуже ставився до боротьби за національні права, переймаючись соціально-економічними проблемами. Глухо ремствувало проти соціальної несправедливості село, але на адекватний соціальний спротив воно не було здатне, оскільки в попередні десятиліття знесиліло через розкуркулення, примусову колективізацію, голодомори тощо.

Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам'яток українського народу тощо. їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації, нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965 p., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха – загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі "Україна" на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966—1967 pp. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 p., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, влада спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затримано чотирьох осіб. На заклик лікаря М. Плахотнюка рушити до будинку ЦК Компартії України з протестом проти брутальних дій міліції та КДБ відгукнулося кількасот осіб. Розійшлися вони лише після звільнення заарештованих. Згодом М. Плахотнюк був заарештований і запроторений на багато років до спецпсихлікарні, а проти учасників зібрання були застосовані різні адміністративні та кримінальні покарання. Такі дії влади проти українського національно-культурного руху тільки радикалізували його активних учасників.

У 1968—1969 pp. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман "Собор". У Дніпропетровську поети І. Сокульський ТА М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України "Листа творчої молоді Дніпропетровська" на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: "Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя".

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола "Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)", присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови та культури.

Засобами самвидаву поширювалися окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху тощо, але назріла потреба у періодичному поза-цензурному органі. Так 1 січня 1970 р. постав "Український вісник", який об'єднав навколо інакодумців. Ініціатором і головним його редактором був В.Чорновіл, який після першого ув'язнення в 1967—1969 pp. поселився у Львові; до редакції входили також М. Косів та Я. Кендзьор. У розповсюдженні видання брали участь О. Антоніва, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Дашкевич, 3. Франко, В. Лісовий, І. Світличний, М. Плахотнюк, 3. Антонюк та ін. Вісник містив інформацію про утиски в СРСР демократичних свобод, судові й позасудові переслідування, про становище українських політв'язнів, різні вияви протесту тощо. Протягом 1970—1971 pp. побачили світ п'ять його номерів, що свідчило про вихід опозиційного руху на якісно новий організаційний рівень. Вісник потрапив і на Захід, що наполохало владу. 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову "Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих листівок". У липні 1971 р. ЦК Компартії України прийняв аналогічну постанову. Тоталітарна система налаштувалася до нового удару проти своїх противників.

У січні 1972 р. розпочалася нова хвиля масових арештів дисидентів. Усього того року було заарештовано приблизно 100 осіб, 89 з них віддано під суд. Під час обшуків було вилучено до тисячі примірників самвндавних творів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, С. Шабатура, М. Осадчий, І. Світличний, Є. Сверстюк, 3. Франко, Л. Плющ, В. Стус, I. Дзюба та інші. Опозиційному руху опору було завдано відчутного удару, але боротьба тривала.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск "Українського вісника", але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу "Набої для розстрілу", де документально довів: політичний процес 1930 р. над "Спілкою визволення України" був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

У серпні 1975 р. СРСР, підписавши текст Заключного Акта Гельсінської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, взяв на себе зобов'язання дотримуватися прав людини, не переслідувати громадян за їх політичні переконання. Спираючись на ці зобов'язання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстояти своє право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві була створена Московська Гельсінська група, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом створювати подібні групи на місцях. Першими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської Наради; добиватися, щоб в основу взаємин особи та держави було покладено Декларацію прав людини; вимагати, щоб на всіх міжнародних форумах, де обговорюватимуться підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. В декларації УГГ зазначалося, що вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Очолив УГГ письменник І. Руденко, виключений з компартії та Спілки письменників України за самвидавні твори, зокрема за "Економічні монологи". Серед засновників УГГ були: письменник-фантаст, колишній політв'язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв'язні Л. Лук'яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, колишні політв'язні — О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката-Караванська.

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді - грудні 1976 p., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки політв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 pp. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості.

У другій половині 60-х — першій половині 80-х років серед опозиційного руху в Україні певне місце займали прибічники соціалістичних, соціал-демократичних ідей. Вони, залишаючись на марксистських позиціях, гостро критикували соціалізм радянського зразка, пропагуючи свої погляди в підпільних гуртках та самвидаві. їх світогляд формувався під впливом критики культу особи Сталіна, чехословацьких подій 1968 p., ідей "демократичного соціалізму", "євро комунізму" тощо. Активної діяльності ці групи не встигали розгорнути, тому що органи КДБ розкривали і ліквідовували їх при організаційному оформленні. Серед цих груп були "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у Луганську. її було розкрито в 1969 p., а організаторів — А. Чехівського, Г. Толстоусова було засуджено. У Миколаєві діяла група "Боротьби за соціальну справедливість", розкрита в 1969 p., а керівник М. Богач був засуджений. "Київський демократичний клуб" у складі С. Набоки, І. Чернявської, Л. Лохвицької, Л. Мілявської був розгромлений у 1981 р. "Інтернаціональний революційний фронт" у 1984 р. був розкритий у Львові. На позиціях "демократичного соціалізму" перебував Ю. Бадзьо, автор праці "Право жити". У 1979 р. органи КДБ конфіскували рукопис, а його автор на багато років потрапив у табори суворого режиму.

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на волю під час хрущовської "відлиги" і відновили боротьбу проти режиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо. У програмних матеріалах не відмовлялися і від збройної боротьби за самостійну Україну, але за відповідних умов. Найвідомішою підпільною організацією серед них у 60-ті роки був "Український національний фронт", який очолював учитель з Івано-Франківської області Д. Квецько. До неї належали представники різних професій з багатьох областей України. Організація налагодила видавництво нелегального журналу "Воля і Батьківщина", брошури і листівки, поширювала й колишню оунівську літературу. Головна мета — згуртування сил для майбутнього визволення України і досягнення нею самостійності. Учасників організації засудили до максимальних термінів ув'язнення.

Навесні 1973 р. у Коломиї Івано-Франківської області КДБ розкрило групу "Союз української молоді Галичини", яка, сповідуючи ідеологію ОУН, виступала за вихід України зі складу СРСР. Більшість з тих, хто належав до неї, була засуджена до тривалих термінів ув'язнення.

У березні 1973 р. КДБ заарештувало 14 студентів Львівського університету, звинувативши їх в "українському буржуазному націоналізмі", поширенні антирадянських листівок і виданні позацензурного журналу "Поступ".

У 1979 р. в Івано-Франківській області КДБ розкрило ще один "Український національний фронт" у складі 40 осіб, який поширював самвидавну літературу націоналістичного змісту, почав видавати "Український вісник" та літературний альманах "Прозріння".

У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 60-х — початку 70-х років помітними були праці В. Мороза ("Репортаж із заповідника імені Берії", "Серед снігів", "Хроніка опору", "Мойсей і Датан"), який перебував на позиціях українського націоналізму, а його твори перегукувалися з творчістю одного з ідеологів інтегрального націоналізму Д. Донцова. Згодом він надовго став в'язнем радянських концтаборів.

Помітною в опозиційному русі була релігійна течія. Так, на 1968 р. із 230 засуджених учасників руху опору в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. На 1 січня 1980 р. із 78 засуджених борців за свободу совісті в Україні 33 були баптисти, 14 греко-католики, 12 п'ятидесятники, 11 адвентисти, 6 єговісти, 2 православні. Головне завдання для себе вони вбачали у боротьбі за свободу здійснення релігійних обрядів, релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру. Виступали вони й проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, закриття храмів.

Серед релігійних течій своєю активністю виділялися греко-католики. Формально будучи ліквідованою, греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій, кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а в 1963 р. емігрував до Ватикану.

Найпоширенішою формою протесту робітничих мас проти соціальної несправедливості, самоуправства адміністрації, беззаконня були звернення, листи до партійних і радянських органів. Як правило, вищі інстанції повертали їх на місця з лицемірним приписом "розібратися". Після цього розпочиналися переслідування їх авторів. При цьому місцеві можновладці не обтяжували себе дотриманням елементарних норм законності. Радянська преса, що висвітлювала лише вершечок боротьби трудящих за елементарні права, переповнена фактами диких розправ місцевих керівників з поборниками соціальної справедливості.

Особливо люто влада переслідувала ініціаторів колективних скарг і протестів. Так, у 1969 р. 600 робітників Київської ГЕС поскаржилися в ЦК КПРС на тяжкі умови життя і побуту, зловживання адміністрації. Одразу ж розпочалися репресії. Ініціатора листа І. Грещука заарештували і відправили до спецпсихлікарні. Кількох найактивніших робітників звинуватили у поширенні нелегальної літератури, заарештували і судили.

Офіційні профспілки, що перебували під контролем партапарату, не здатні були по-справжньому захищати права трудящих. Тому, починаючи з 70-х років, робилися спроби створити незалежні профспілки в Україні. У 1978 р. в Макіївці Донецької області таку спробу зробив інженер В. Клебанов, створивши "Асоціацію вільної профспілки захисту трудівників", яка налічувала до 200 осіб. Та негайно втрутилося КДБ. В. Клебанов і двоє його помічників були заарештовані, профспілку розгромили. На початку 80-х років на Донеччині з'явилося "Вільне між професійне об'єднання трудящих", що згуртувало теж до 200 осіб. Об'єднання мало інформаційний самвидавний бюлетень. У 1983 р. воно теж було розгромлене КДБ.

Стихійні страйки на виробництві придушувалися репресивними органами в зародку, їх ініціаторів негайно карали. В другій половині 60-х — першій половині 80-х років стихійні акції протесту робітників на Донеччині, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Львові були спрямовані проти самовільного зниження розцінок в оплаті пращ, незадовільних житлово-побутових умов тощо. Інформацію про них ретельно засекречували, адже, згідно з офіційною ідеологією, робітничий клас вважався "провідною силою" радянського суспільства, а страйки засвідчували протилежне.

Кримськотатарський національний рух, будучи спричиненим депортацією татар із Криму в 1944 p., добивався повернення народу на історичну батьківщину, відновлення автономії. Організованих форм він набув у 1956 p., після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про звільнення кримських татар з-під адміністративного нагляду МВС. При цьому, однак, обумовлювалося, що вони не мають права повертатися в Крим, а постанова ЦК КПРС забороняла відновлення Кримської АРСР. Тому логіка подій об'єктивно диктувала кримським татарам нагальну потребу організаційного згуртування для боротьби за свої права. Конкретним кроком щодо цього стало створення кримськими татарами у Ташкенті в 1956 р. "ініціативної групи". Згодом такі групи, не зважаючи на переслідування КДБ, виникли в усіх місцях компактного проживання цього народу.

Ініціативні групи проводили регулярні збори співвітчизників для пояснення мети і завдань національно-визвольного руху, організовували звернення в партійні та державні органи влади, направляли делегації до Москви тощо. Наприкінці 70-х років вони об'єднували до 5 тис. активістів. З літа 1965 р. кримські татари постійно домагалися відповідей на петиції та звернення народу, зустрічі з керівниками уряду.

Тон звернень, особливо в перші роки, був лояльним, містив численні посилання на твори Леніна тощо. Під петиціями інколи збирали понад сто тисяч підписів. Влада звинуватила активістів кримськотатарського національно-визвольного руху в анти радянській агітації та пропаганді, розпочала переслідування та репресії. У відповідь кримськотатарський рух радикалізувався. Поступово зріло розуміння, що справедливе вирішення його проблем можливе тільки внаслідок зламу тоталітарної системи.

5 вересня 1967 р. під тиском справедливих вимог кримськотатарського народу і світової громадськості був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про громадян татарської національності, які проживали в Криму", який дозволяв їм проживати по всій території СРСР. Сотні кримськотатарських родин почали перебиратися у Крим. Але місцеві органи влади в Криму отримали відповідне "роз'яснення", що указ опублікований з метою нейтралізації "імперіалістичної пропаганди", а право проживати по всій території СРСР зовсім не означає права переселятися у Крим. Місцеві органи влади розпочали енергійні заходи з виселення прибулих на півострів татар. їм відмовляли в прописці, не працевлаштовували, притягували до кримінальної відповідальності за так зване "дармоїдство" і порушення паспортного режиму тощо. Однак спроби властей перешкодити поверненню татар на історичну Батьківщину наштовхувались на чимраз дужчий опір.

У другій половині 60-х — першій половині 80-х років в Україні помітним також був єврейський національний рух, представлений двома течіями - "еміграційників" та "культурників". Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства. У самвидаві висвітлювалися питання єврейства в Україні. Наприкінці 60-х років з'явилися нелегальні єврейські культурно-освітні центри ("ульпани") у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. КДБ розцінив появу ульпанів як небезпечні антирадянські прояви, тому до активних діячів єврейського національного руху було застосовано репресії.

Опозиційних рух у другій половині 60-х — першій половині 80-х років готував засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х — на початку 90-х років.

У 60—80-ті роки політичний курс радянського керівництва відзначався різко вираженим консерватизмом. Будь-які новації в суспільно-політичному, економічному та культурному житті відкидалися, опозиційний рух нещадно придушувався.

Водночас новий стан суспільства не давав змоги неосталіністам повернутися до відвертих форм терору. Проте загалом в країні зберігався тоталітарний режим, держава намагалася контролювати всіх і все, партійно-радянське керівництво України слухняно трималося у фарватері курсу, визначеного Москвою. В Україні небувалих розмірів набула русифікація, природні ресурси нещадно грабувалися, наростала загроза екологічної катастрофи, соціально-економічний розвиток УРСР був цілком підпорядкований інтересам центральних відомств. У народному господарстві поступово наростали кризові явища, комуністична ідеологія проявила повну неспроможність бути духовним орієнтиром у розвитку суспільства, правлячий режим розкладався. Економічна і політична криза доповнювалися моральною кризою радянського суспільства. Назріла потреба кардинальних соціально-економічних і політичних змін. Можливості тоталітарної системи були повністю вичерпані.