Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Новий спалах масових політичних розправ і арештів інакомислячих, що розрісся до масштабів тотального погрому українства, розпочався в 1972 р. з приходом на посаду першого секретаря ЦК КП України Щербицького. За його володарювання особливою лютістю в боротьбі з українськими дисидентами, "носіями націоналізму", відзначалися ідеолог-каратель, секретар ЦК КП України В. Ю. Маланчук і голова КДБ України В. В. Федорчук. Вони діяли так само, як і їхні попередники за часів сталінщини. Заарештовували невгодних, засуджували, а згодом повторно ув'язнювали тих, хто відбув покарання, або застосовували проти них адміністративні заходи.

Як правило, більшість із засуджених в Україні направлялася до таборів суворого чи особливого режиму в Мордовію або на Урал.

Дуже сумної слави зажив концтабір у с. Кучино Чусовського району Пермської області, де тримали політв'язнів, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, й де загинуло багато вірних синів України.

Проте навіть за колючим дротом вони продовжували відстоювати свої переконання, здійснювали правозахисні акції, гуртувалися, влаштовували політичні акції — страйки, відмовлялися од роботи, збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію та написані ними матеріали своїм однодумцям на волю й далі за кордон, щоб усі люди світу знали про порушення прав людини у Радянському Союзі, про табірну дійсність. Вони вірили в неминучість розпаду цієї імперії - й своєю діяльністю наближали час її краху.

І ті, хто відбував строк ув'язнення, і ті, хто жив по цей бік тюремної огорожі, зверталися до вищого керівництва країни, до громадської думки України і Союзу, до Організації Об'єднаних Націй, лідерів західних держав. Так, у 1976 р. письменник О. Бердник написав відкритого листа Брежнєву, в якому заявляв, що КДБ узурпувала конституційні прерогативи влади, що багато людей потерпають через злочинну жорстокість і бандитизм бюрократії, яка руйнує країну, свідомість народу, його майбутнє. Напрочуд пророче він завбачив, що майбутні роки будуть роками страшних катастроф, з якими не впорається жоден з'їзд партії, жодне надзвичайне становище.

Відомий український журналіст, політв'язень В. Чорновіл у 1975 р. звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що проголошення політики розрядки в міжнародних відносинах керівники КПРС прямо пов'язали з придушенням усілякої критичної думки всередині країни. Це виявилося в тому, що, починаю* чи з 1972 р., в ряді республік СРСР (зокрема і в Україні) прокотилася найпотужніша за післясталінські часи хвиля політичних арештів та жорстоких вироків на неконституційних процесах — переважно закритих. Усе це, радив В. Чорновіл, слід враховувати під час діалогу між Заходом і Сходом з питань політики розрядки міжнародної напруженості.

Нелегкі життєві випробування випали на долю М. Руденка — талановитого поета, прозаїка, публіциста" дослідника. Він із когорти тих мужніх людей, які першими прилучилися до нового мислення, з того покоління української інтелігенції, в якого давно почала пробуджуватися національна свідомість, що її вони прагнули донести до своїх співгромадян. Народився Микола Данилович у с. Юр'ївці на Луганщині у 1920 р. в родині шахтаря. Ще в дитинстві почав віршувати, друкуватись у газетах. У 1939 р. закінчив середню школу й поступив на філологічний факультет КДУ, але через місяць був призваний в армію. До Великої Вітчизняної війни служив у охороні Кремля, потім пішов на фронт, після перемоги повернувся інвалідом, Був членом КПРС.

XX з'їзд парті? кардинально змінив його світогляд. У своїх художніх творах, публіцистичних та наукових трактатах він відтворював реальність навколишнього життя, критикував діяльність КПРС у справі побудови комунізму, застерігав від сліпої віри в Марксові економічні догми, полемізував з Марксом, вважав за необхідне впроваджувати радикальну економічну реформу й поступово переходити до ринкових відносин. За всі ці "ідеологічні збочення" у 1974 р. М. Руденко був виключений з КПРС, наступного року — зі Спілки письменників.

Проте і після цього продовжував суспільно-політичну, правозахисну діяльність. У 1976 р. очолив утворену в Києві групу сприяння виконання Хельсинських угод (УХГ) — першу відкриту організацію в українському визвольному русі. її фундаторами були письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи Л. Лук'яненко та І. Кандиба, інженер М. Маринович, вчителі О. Мешко і О. Тихий, біолог Н. Строката, студент М. Матусевич. Організація такої групи викликалася розумінням того, що проголошені Хельсинським актом права і свободи людей за умов радянської дійсності не могли бути здійснені повністю. Отже, вкрай необхідною виявлялася участь громадськості в контролі за виконанням рішень цієї міжнародної конференції.

Група збирала матеріали, виступала на захист політв'язнів, підтримувала зв'язок із московськими правозахисниками, зокрема А. Д. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Крім того, вона захищала невід'ємні права українського народу, засуджувала геноцид проти нього, допомагала колишнім репресованим та родинам політв'язнів. Члени групи насмілилися діяти легально, що було не-чуваним зухвальством за всі роки радянської влади. У 1976—1985 рр. до групи вступило 36 осіб. Всі вони в різні роки були заарештовані, більшість із них — засуджена. У неволі загинули О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко та В. Стус. Нові 10 років (після 15 відбутих) знов одержав Л. Лук'яненко. У мордовські концтабори загнано М. Руденка. Опинившись у різних таборах та на засланні, члени групи продовжували відстоювати право людини на свободу слова, виступали за право України на незалежність.

Свідченням того, що національно-визвольний рух набував дедалі більшої організованості, що радикальнішими ставали політичні погляди його учасників, може бути також документ "Позиція українських політичних в'язнів", який за підписом О. Тихого і о. Василя Рома-нюка став поширюватися у самвидаві в Україні з 1977 р. В ньому йшлося про необхідність здобуття Україною незалежності та її місце в колі великих демократичних країн світу. В 1979 р. в зверненні 18 українських політв'язнів мордовських таборів пролунав заклик до "виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави".

Тим часом офіційні власті вдавалися до нових кампаній репресій. Та "перевиховати" учасників національно-визвольного руху з допомогою гулагівських катівень, як правило, не вдавалося. Дехто змушений був каятися або відходити від активної правозахисної діяльності. І все ж національно-визвольний рух тривав. До його лав — на місця заарештованих — приходили нові справжні патріоти України. Організованішою ставала боротьба ув'язнених у тюрмах і таборах.

З 1973 р. після арешту редакції видання "Український вісник", над його поновленням починає працювати С. Хмара. Одночасно він перекладає українською мовою ряд публіцистичних творів А. Д. Сахарова та інших авторів. За цю діяльність, яка в 1980 р. кваліфіковувалася судом як антирадянська агітація й пропаганда, він був на 7 років позбавлений волі у таборах суворого режиму. Така ж доля — і також на 7 років — спіткала й О. Шевченка. Того ж року було знов ув'язнено В. Стуса, В. Чорновола та ін. Ці арешти тривали впродовж усіх наступних років — аж до початку перебудовних процесів у другій половині 80-х рр.

Поряд із карними заходами офіційні власті посилювали й ідеологічний наступ на.людей, пропагандистську обробку їхньої свідомості. У національній сфері головними процесами Москва визначила розквіт націй, їхнє зближення та злиття в нову історичну спільність людей — радянський народ. Пріоритетне становище відводилося російській мові. Таке ігнорування національних особливостей народів країни було звичайнісіньким русифікаторством і викликало все впертіше неприйняття дисидентським рухом.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х рр, з певними перепадами, викликаними активізацією репресивних заходів, відбувалося наростання національно-визвольного руху в Україні, хоча широкої підтримки у громадян республіки він і не набув. Це пояснюється як жорстокістю репресивних заходів, так і тим, що дисиденти, правозахисники, інакомислячі у своїй діяльності незрідка порушували ті проблеми, які не дуже хвилювали переважну більшість населення України.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

і. Визначіть, що спричинило зародження й розширення за часів брежнєвщини дисидентського руху в Україні — нового стану а боротьбі за національні, політичні і культурні права? 2. На основі тексту параграфа та відомих вам публікацій розкажіть про такі методи боротьби, як підпільне видання заборонених творів, організація страйків, петиції, протести. 3. Що свідчило про зростання організованості національно-визвольного руху в Україні у 70-ті — на початку 80-х рр.? А. Підготуйте повідомлення на тему: "Українська Хельсінська група, ТТ керівники та діяльність". 5. Назвіть відомих вам керівників національно-визвольного руху в Україні у 60-ті — на початку 80-х рр. З яких джерел ви дізналися про життя і діяльність цих людей? 6. Поміркуйте, яке місце посідає дисидентство в історії українського національно-визвольного руху.