Історія України: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб.

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з'їздах, зокрема у Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі представників від усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР, Однак проблема полягала в тому, що у той час Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волею місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним м. Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена в травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції у США проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною, яка зобов'язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехословаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О. Субтельного, до згаданих ' держав було те, що в економічній сфері чеський уряд вкладав у населені українцями території більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було також надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні.

Вагомішими були результати українців Закарпаття у суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто у розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехословаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то у 1930-х роках їх кількість, згідно з даними Я. Грицака, доходила до 500. Чехословаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вишам — Українському вільному університету та Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії у Подєбрадах. Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції, перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення "закарпатських русинів" була наявність у їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували у постійній боротьбі між собою, нерідко інспірованій владою. Якщо москвофіли розглядали слов'янське населення Закарпаття як частину єдиного російського народу, то поборники русинофільської течії стверджували, що воно становить окрему націю русинів-"карпаторосів". Проте найдинамічнішою була українофільська течія, яка захищала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов'язань. Ситуація змінилася після укладення Мюнхенської угоди, коли Чехословаччина, зазнавши дошкульного територіального удару, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів русинофілів А. Бродій. Однак уже 26 жовтня було призначено новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з А. Волошиним. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т.зв. Віденським арбітражем від 2 листопада, згідно з яким лідери Німеччини та Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. За цих умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка з 30 грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина вживав низку заходів спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздання продовольства тощо. Для захисту кордонів було створено власні кількатисячні збройні сили — Карпатську Січ. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та' дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайового Сойму, на яких переконливу перемогу здобуло Українське національне об'єднання, очолюване А. Волошиним.

Тим часом нацистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехословацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситуацію, уряд А. Волошина, який наївно сподівався на німецьку підтримку, 14 березня проголосив державну незалежність Карпатської України. Наступного дня Сойм затвердив проголошення державної незалежності та прийняв конституцію, що визначила державу як президентську республіку з державними українською мовою, синьо-жовтим стягом, гімном "Ще не вмерла Україна" та гербом, основними елементами якого були ведмідь і тризуб. Президентом держави було обрано А. Волошина.

Та незалежність тривала недовго — вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регулярній армії. Навіть після поразки до кінця травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл. 5000 закарпатців та кілька сотень галичан. У той час як чехи втратили свою державу без жодного пострілу, Карпатська Україна дала належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами.

Короткочасне існування незалежної Карпатської України та її героїчна оборона мали велике значення для загальноукраїнської історії: вони не тільки допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, а й стали прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.