Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Криштоф Косинський (р.н. невід. - 1593) увійшов до історії не лише козацтва, а й України та Польщі, як гетьман та ватажок повстанців, що став ініціатором першої козацько-польської війни. Саме після його збройного виступу такі війни почали вибухати одна за одною. І тривало це протягом двох з лишком століть...

Відомо, що Косинський походив зі знаної польської шляхти. За однією з версій, він одержав від короля земельний наділ - як нагороду за військову доблесть, - але землю цю нібито відібрав князь Януш Острозький, син уже відомого нам Василя-Костянтина Острозького. Не подарувавши такої кривди, Косинський подався на Січ і незабаром ввійшов до старшини, тобто став одним з козацьких офіцерів.

"...1592-го обрано гетьманом із осавулів генеральних, - читаємо в "Історії русів" - заслуженого у війську малоросійському природного шляхтича польського Федора (так в оригіналі - Б.С.) Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, польського і руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана*.

За даними, що їх наводить у своїй "Історії запорізьких козаків" Д. Яворницький, уперше ім'я Косинського згадується ще 1586 року, в листі гетьмана Богдана Микошинського. Як видно з цього послання, Косинський командував сторожовим загоном, що базувався поблизу татарських улусів, бо гонець від нього повідомив гетьманові, що хан рушає ордою на козаків.

Докладних відомостей про те, як протистояв тоді татарам Косинський, немає. Але можна вважати, що воював він хоробро: боягуз постати на чолі козацтва не зміг би. Зате добре відомо, що повстання розпочалось не на Січі, а поблизу Білої Церкви, де 1591 року козаки зимували. Білоцерківським старостою тоді був запеклий ворог Косинського Януш Острозький, і саме на околицях міста лежали його маєтки. З їх погрому й почав роздмухувати майбутній гетьман полум'я війни.

Одразу можна сказати, що тогочасна ситуація в Україні антипольському повстанню не сприяла. Україна була затісно пов'язана з Польщею, щоб отак собі, з доброго дива, розпочати громадянську війну. А що головними ворогами Косинського, його особистими ворогами були не польські, а українські аристократичні роди Острозьких, Ружинських, Вишневецьких... То вони й почали збирати військові сили та об'єднуватися з польськими гарнізонами міст.

У першому ж бою з українсько-польським ополченням військо Косинського, як ми вже знаємо, зазнало нищівної поразки. Сталося це 2 лютого 1593 року поблизу містечка П'ятки на Волині. Втративши мало не 3 тисячі вбитими і всю артилерію, К. Косинський ще якийсь час тримав оборону в місцевому замку, проте 10 лютого вийшов з нього і припав до ніг князя Василя-Костянтина Острозького, благаючи помилування. Коли йшлося про керівників повстань, то в цих випадках ніхто нікого не милував. Одначе В.-К. Острозький відступив від правила і відпустив Криштофа Косинського на Січ, поставивши тільки вимогу, щоб він зрікся булави гетьмана та письмово заприсягся, що припинить бунтувати народ. За цей вияв високої шляхетності Острозькому та іншим командуючим військового ополчення незабаром довелося розплачуватись...

Значна частина повстанців не повернулася на Січ, а рушила до Києва. Вони захопили місто, укріпилися і, грабуючи його, заявили, що мають намір залишитися там назавжди. При цьому вони сподівалися на швидкий прихід Косинського, який, щойно опинившись на волі, почав збирати нове військо — поблизу Черкас. Щоправда, охочих іти до нього було небагато - якихось чотири сотні вершників. Та це лиш на першому етапі. Далі ж - після здобичних нападів на маєтності шляхтичів - до нього почали приставати селяни, міщани, деякі мандрівні козаки, що опинилися поза Січчю та на безхліб'ї, і навіть збідніла польська шляхта. Згодом у Косинського завелася артилерія. Не бракувало й грошей. Хто допомагав? Російський цар Федір Іванович!

Почалося з того, що, пішовши на Січ цей польський шляхтич не зрікся булави, як заприсягнувся князеві Острозькому, а звернувся до російського царя з пропозицією прийняти Україну під свою високу царську руку. Цареві така ідея вельми сподобалася. Він негайно надіслав до табору, поблизу Черкас, повстанців, значну суму грошей, чимало всіляких припасів та спорядження. Як твердять польські джерела, Косинський за це віддав цареві сто миль прикордонних земель, і цар дістав змогу "підписуватися царем... запорізьким, черкаським і низовим". Наскільки ця інформація відповідає дійсності, сказати важко, але що перетрактації між Косинським і царем були досить активними - істина незаперечна. В одному з листів коронний гетьман Станіслав Жолкевський повідомляв уряд, що Косинський зі своїм військом присягав великому князю Московському.

Крім того, гетьман повстанців почав переговори з кримським ханом, спонукуючи його до спільної боротьби з Польщею. Проте хан лише чекав нагоди, щоб напасти на Січ та Україну, і допомоги Косинського не потребував. І, як побачимо згодом, дочекався. Напав одразу після загибелі вождя повстанців і дощенту зруйнував Січ. Та це, повторюю, сталося згодом. А поки що...

Зібравши двотисячне військо, Косинський кілька разів нападав на маєтки навколо Черкас, а влітку 1593 року двома загонами - один на човнах, по Дніпру, другий - кінний, берегом - підійшов до самого міста. Під час облоги до повстанців почали приєднуватись місцеві селяни й міщани. Можливо, невдовзі військо Косинського знову зросло б до грізного. Але взяти штурмом черкаської фортеці йому не судилося. За однією версією, Косинський загинув од рук найманих вбивць - слуг старости черкаського князя Олександра Вишневецького - в корчмі на околиці Черкас, де гетьман з невеличким гуртом соратників відзначав вдалий початок повстання. За розповідями ж самого князя Вишневецького, якому аж ніяк не хотілося зажити репутації вбивці, Косинський поліг у бою під Черкасами.

Деякі наші дослідники, особливо радянські, трактують мету повстання Косинського так, що нібито гетьман обставав за православну віру. Але Д. Яворницький таке пояснення відкидає. "Про релігійне гноблення українського народу поляками в той час не може бути й мови, - заявляє він, — оскільки це питання хоч і встигло вже назріти, але постало з усією силою лише після смерті Косинського ". Важко повірити також у те, що воно було антипольським чи спрямованим проти аристократії. Криштоф Косинський сам був поляком та аристократом, про що свідчить, зокрема, і його ставлення до України та її народу, особливо те, як легко віддавав він Україну під царську руку сусіда. В обмін, ясна річ, на булаву.

Та що б ми з цього приводу не думали, повстання К. Косинського мало місце. Й ім'я гетьмана в історії України зосталося.