Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

"Для будь-якого українця, що поважає себе. Запорізька Січ - то духовний храм, нації, в якому всі вожді і герої занесені в іконостас; мощі всіх полеглих у бою грішників визнані святими, а самі грішники спокутували свої провини на вівтарі Вітчизни... власними мощами".

Богдан Сушинський

Якщо про Матвія Саулу (в деяких джерелах - Шаулу) й згадують, то лише побіжно і лише у зв'язку з повстанням Наливайка. Звичайно, злет і занепад гетьмана пов'язані саме з цим повстанням, одначе варто б сказати про нього й окреме слово.

Як і про багатьох інших козацьких ватажків, відомостей про Саулу маємо обмаль. Вважають, що родом він з Київщини. Судячи з усього, не з аристократів, а мабуть, із козаків. Рік народження не з'ясовано. Коли сформувалося військо Григорія Лободи для походу проти турків і татар, що діяли в Молдові (восени 1594 р.), Матвій Саула командував одним з козацьких полків. З цим полком він і воював під Цецорою, Сучавою, брав штурмом столицю Молдови Ясси.

Восени 1596 року, коли гетьман Лобода обрав собі за резиденцію місто Овруч, гостро постало питання про забезпечення війська продовольством, зброєю та всім іншим. Певні загони займалися цим і на території України. Але їх зусиль виявилось замало. Тоді гетьман спорядив окремий посилений полк до сусідньої Білорусії. Його завданням було: пройти по польських гарнізонах міст Білої Русі, винищити в боях окремі польські загони і повернутися до Овруча з обозом

продовольства. Очолив цей бойовий та інтендантський похід Матвій Саула, що став на той час наказним кошовим отаманом.

Подробиць походу тепер вже не знає ніхто. Проте відомо, що діяв Саула в подніпровських районах Білорусії. Здобув там кілька визначних перемог над поляками. Штурмом узяв Могилів. "Інтендантський" наказ гетьмана Саула теж успішно виконав. У Бихові він завантажив основну частину здобутого провіанту на човни і, прикриваючи флотилію береговими загонами кінноти, попрямував до Києва. Там він і зустрівся з військом Григорія Лободи, що спеціально прибуло до стольного града, аби з'єднатися з корпусом отамана.

І тут сталася цікава річ. Досі гетьманом вважали Г. Лободу. Він виводив козаків із Січі, він виряджав Саулу в білоруський похід. Та після об'єднання двох військ постало питання про нового гетьмана. І козаки віддали перевагу Матвієві Саулі. Чому? По-перше, своїм білоруським походом Саула продемонстрував мудрість полководця, показав себе поміркованим, розсудливим керівником козацького товариства. По-друге, козаки знали, що між Лободою і Наливайком існує непорозуміння, яке щомиті може перерости в одверте протистояння. Отож, передаючи булаву Саулі, козаки сподівалися таким чином пригасити амбіції обох ватажків та врівноважити їх позиції. На жаль, як побачимо згодом, цього їм досягти не вдалося.

Ще перебуваючи в Києві, новий гетьман почав бойові дії проти поляків. Зокрема, він дав завдання полковникові Саську рухатись у напрямку Фастів - Біла Церква, винищуючи загони поляків, що діяли там під командуванням Кирика Ружинського, рідного брата колишнього гетьмана запорізького козацтва Михайла Ружинського. За гетьманування брата, князь Кирик теж був на Січі і водив у бій козацькі загони. Але тепер, під час повстання Наливайка, він був одним із командирів польського війська. Ось так учорашні спільники ставали ворогами.

Полковникові Саську не дуже пощастило. Та все ж він зупинив просування князя Ружинського в бік Києва. Щоб ще якось виграти час і дістати змогу сформувати нові загони повстанців та зайняти вигідні позиції, Саула звернувся з листом до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, в якому пропонував примирення. А князь К. Ружинський, теж діставши такого листа, здивувався ще й з того, що гетьман пропонує йому роль посередника в переговорах із Жолкевським. Хоч Саулу можна зрозуміти. Він звертався до князя як до колишнього козацького полковника, якого чимало запорожців добре знали і на слово якого могли покластися.

Одначе і Жолкевський, і Ружинський розуміли, що ці пропозиції - лише тактичний хід. І переговори не відбулися. Перша по-справжньому велика й запекла битва між військами Ружинського й Саули сталася під Білою Церквою. Містом і фортецею володіли поляки. І фортечний замок, і саме місто були добре укріпленими. Замок, що стояв на високій горі, взагалі мав славу неприступного. Проте козаки й не поспішали штурмувати його. Вони створили поблизу міста власний укріплений табір, і почалася боротьба нервів та дрібних загонів, що не давали спокою обом військам.

Хтозна, як довго це тривало б, якби Ружинський, нарешті, не зважився. Вночі він вивів із замка маже весь гарнізон і кинув його на штурм козацького табору. Проте через своїх розвідників козаки вже знали про наміри поляків. І в той час, коли Ружинський підкрадався до козацької "фортеці на колесах", Наливайко зі своїм загоном уже входив через задні ворота в місто.

Залогою козацького табору командував сам гетьман Саула. Людей у нього було обмаль. Та гетьман зумів так організувати оборону, що козаки не тільки вистояли, а навіть спромоглися відтіснити поляків. Скориставшись із цього, Наливайко зайшов полякам у тил, і вони опинились в оточенні. Тільки незначна частина їх змогла вирватися з цього пекла і повернутися в замок.

Перемога козаків була б цілковитою, якби в цей час не підійшов з великим загоном сам коронний гетьман Жолкевський. Сили були надто нерівними, тож козакам довелося без бою відходити в бік Трипілля. Але відступ тривав недовго. Нагледівши придатну місцину - в урочищі поблизу села Чорний Камінь - козаки знову отаборилися.

В оцінці битви, що невдовзі розпалилася там, джерела різко розходяться. Польські дослідники вважають, що перемога була за поляками. Українські - за козаками. Мені ж здається, що битва взагалі не виявила переможця. Після навального штурму поляків козаки все ж відтіснили їх, і ті так і не змогли вдертися до табору. Українці ж знялися й організовано відступили в бік Переяслава. То кого ж тут можна вважати переможцем? Інша річ, що штурмові передував сильний гарматний обстріл. І сталося так, що гетьманові Матвію Саулі одірвало руку. Тримався він при цьому мужньо, проте командувати, ясна річ, уже не міг. Поранення, тільки легше, дістав і Наливайко. Загинув ще один впливовий козацький командир - полковник Сасько. Отже, обставини склалися так, що гетьманську булаву знову мусив прийняти Г. Лобода.

Під час оборони в Солоницькому таборі поблизу Лубен, де проходила, можна сказати, остання дія повстанської драми, полковник Саула теж перебував серед повстанців. Але стан здоров'я його був таким, що після вбивства гетьмана Лободи прийняти булаву він уже не міг. Гетьманом став інший полковник - Стефан Кремпський. Що ж до Матвія Сау-ли, то повстанці (угодовська частина їх, як заведено уточнювати, витлумачуючи цей ганебний вчинок), видала його, тяжкопораненого, полякам, сподіваючись за таку ціну здобути собі порятунок. Видали і Наливайка. Страчено Саулу у Варшаві, але раніше за Наливайка. Кат спочатку відрубав йому вцілілу руку, потім ноги, і аж тоді - голову. Така люта кара мала залякати козаків. Але викликала протилежну реакцію, збудила ще більший гнів на поляків.

Так загинув один із славних козацьких лицарів, ім'я якого має право на окремий рядок у нашій вітчизняній історії.