Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебувала на грані війни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом низку вимог, від яких не збиралися відступатися, але поляки не збиралися їх виконувати. Ну, як король і сейм могли погодитися, скажімо, на скасування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди за козацькими звичаями, а не суди польські. Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...

Добре розуміючи, що всі ці вимоги - дипломатично замаскований ультиматум, король наказав головнокомандуючому польськими військами Станіславу Конецпольському пройти з вогнем та мечем по українських землях і примусити козаків підкорятися польським законам. Як у будь-якого з військових, у Конецпольського був сильний аргумент - близько ЗО тисяч солдатів. Коли він привів їх до Канева, місцеві козаки погодились на переговори, але з умовою: Конецпольський зачекає, поки прибуде гетьман Жмайло. Та польський головнокомандувач добре знав, що в таких випадках козацькі гетьмани самі не прибувають, вони приводять із собою кілька тисяч козаків. Тому на прихід Жмайла чекати відмовився. А козаки не мали стільки сил, щоб стати до бою, і відступили - спочатку до Черкас, потім до Крилова.

А гетьман Жмайло збирав тим часом військо. Про наміри Конецпольського він дізнався ще тоді, коли коронний гетьман тільки ладнався до маршу в Україну. Але сталося так, що частина козаків вийшла в море, щоб штурмувати Синоп і Трапезунд, частина розійшлася по навколишніх степах. Крім того, Жмайло повів переговори з кримським ханом, сподіваючись на його підтримку. Проте, як свідчать хроністи, польському послові в Бахчисараї вдалося золотом підкупити хана, щоб той не втручавсь у "внутрішні справи Польщі". Втім, хан і сам не дуже квапився. Досвід усіх його попередників переконував: варто українцям завести якісь незлагоди з Польщею - їхні землі негайно стають легкою здобиччю орди. І терпить від цього передусім Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Тож Мухаммед-Гірей вирішив тихенько собі почекати, поки польсько-українські пристрасті не переростуть у війну.

Скільки не скликав Жмайло своїх козаків, зібрати йому вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, ніж привів Конецпольський. До того ж, військо коронного гетьмана поповнювалося місцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козаків, здебільшого заможних, яким не хотілося втрачати своїх володінь. Отаборившись на березі річки Цибульник, козаки спробували знову стати до переговорів з Конецпольським, але той висунув такі вимоги, що козаки пристати на них не могли. Це засвідчила козацька рада, і її думку переказали коронному гетьманові 13 посланців, що прийшли до табору поляків.

Отже, нема переговорів - лишається тільки "хто кого". Війна.

Перший бій зав'язався, так би мовити, на місці - коло табору на Цибульнику, що його заклали козаки, коли ще відступали з Черкас. Досвідчений гетьман Жмайло одразу побачив, що місце невдале. Треба терміново закладати новий табір. Відбивши перші атаки поляків, Жмайло залишив у старому таборі лише полк козаків із кількома гарматами поблизу села Крюкового на правому березі Дніпра, навпроти сучасного Кременчука, а основні сили відвів уночі до Корукового (Курукового) озера.

Полк прикриття показав справжню доблесть і мужність. Не шкодуючи життя, він стримував поляків, щоб дати змогу Жмайлові закріпитися на нових позиціях. І відомо, що полякам так і не вдалося подолати до кінця цю залогу. Частині ЇЇ пощастило пробитися крізь оточення і приєднатись до основних козацьких сил.

Завваживши новий табір козаків, Конецпольський чомусь вирішив, що він не такий уже й надійний, і мало не на марші, не закладаючи власного табору, кинув військо в наступ. Козаки саме такого й сподівалися. Перші лави поляків вони просто поклали трупом чи порозганяли по навколишніх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а далі вдарили із засідок, про існування яких вороги навіть не здогадувалися.

Побачивши, що "бліцкріг" не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу. Та в цей час прибули гінці короля, який вимагав швидше закінчувати війну з козаками, оскільки потребують негайного з'ясування стосунки зі шведами. До того ж, у цьому з'ясовуванні, ой, як знадобляться козаки! То чи ж варто мати їх собі за ворогів у власній державі? Зрештою коронний гетьман і сам розумів, що затягувати війну з українцями нема рації. Тим більше, що діється все на Дніпрі, поблизу Січі, а звідти до Жмайла не сьогодні-завтра може прибути підмога - великий козацький загін от-от повернеться з походу на Дунай.

А що гетьман Жмайло? Він бачив, що військо його зазнало неабияких втрат. Продовольства, як кажуть, на денці. А коли саме надійде підмога з Січі та чи зуміє вона пробитися до його табору або відтіснити від нього поляків, хто міг про це знати точно?

Одне слово, самі обставини змусили польського командувача і козацького гетьмана поновити переговори. Конецпольський у цій ситуації повівся хитро. Він не хотів чекати, поки козаки надумають слати до нього парламентарів. Але й розпочинати переговорів першим теж не бажав - так можна втратити гідність. І послав до козаків представника з... пропозицією, щоб козаки самі склали умови перемир'я і запропонували їх. Тобто, по суті, коронний гетьман провокував Жмайла розпочати переговори першим. Оскільки умови мав виставляти він, Жмайло погодився. Отак і вийшло, що перемир'я запросили нібито самі козаки.

Інша річ, що умови січових лицарів для поляків прийнятними не були. І почалось тривале змагання умів - за кожен пункт і кожне окреме слово. Зрештою, погодились на тому, що реєстр має зменшитись до 6 тисяч козаків. Це дуже неприємно вразило все січове товариство, бо багато хто з нього та й поза ним позбавлявся козацького звання. Понад те, козакам заборонялося ходити в море й турбувати турків і татар, а свої чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів.

Після такої угоди козаки позбавили Марка Жмайла гетьманської булави. І вони, й згодом українські історики, докоряли Жмайлові за те, що він погодився на справді нестерпні умови Куруківського договору. Але прошу трішечки заспокоїтись і поглянути на ситуацію очима самого гетьмана Жмайла. Що він мав чинити за конкретних обставин? їсти козакам нічого, коні голодні, набої для гармат і рушниць майже вичерпано, а в таборі повно поранених. Що далі? Прориватися? Поляки переб'ють у степу - їх бо набагато більше. Тримати оборону? Ну, якийсь тиждень, може, й удасться...

А щодо звинувачень стосовно умов договору... Чи справді козаки спалили хоч одну чайку? Певно, що ні. Зате гетьманові пощастило зберегти понад десяток тисяч козаків - ось що головне. А коли вони живі-цілі повернулися на Січ, то який там король міг позбавити їх козацького звання? Хто, яка сила і яка влада спромоглася б перепинити козацькому війську дорогу в море? Реєстр невеликий? Але ж польський уряд і тих козаків, що були вже в ньому, не утримував. Платні здебільшого не видавав, про одяг та зброю не дбав. Або ж робив це час від часу, коли заходила нагальна потреба в козацькій, бойовій і часто непереможній, силі - для допомоги у війні проти Московії чи Швеції.

Отож ні в чому особливому ні перед козаками, ні перед історією України гетьман Марко Жмайло не завинив. Згадаймо ж його добрим словом.