Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Як ви вже помітили, козацтво виплекало кілька відомих гетьманських династій - Ружинських, Хмельницьких, Вишневецьких... Належить до них і рід Дорошенків. Якщо вже бути точним, то Куруківську угоду підписував не Жмайло, а Михайло Дорошенко - дід отого славетного" оспіваного в піснях гетьмана Петра Дорошенка, до часів якого ми з вами ще маємо в цих есе дожити. Підписання її відбулося 6 листопада 1625 року. А перед днем до цього козаки, які вже знали, що криє в собі згаданий документ, на бурхливій раді позбавили булави гетьмана Жмайла і передали її М. Дорошенку.

Передати передали, проте змінити пунктів Куруківської угоди новий гетьман не міг. Як не наважився він і перенести термін підписання угоди, щоб виграти час і спробувати виторгувати якісь поступки. Можна навіть припустити, що зміна гетьмана - це суто тактичний хід дипломатично настроєної козацької старшини, яка розуміла, що мати справу з новим гетьманом - не з тим, хто розпочинав війну — головнокомандувачеві польських військ Станіславу Конецпольському, урядові й сеймові Польщі, не кажучи вже про короля, буде значно легше. Як легше було й М. Дорошенкові складати присягу на вірність польській короні. А що вдієш? Треба було й присягати. До часу.

Перше, до чого вдався гетьман Дорошенко, це склав список реєстрового козацтва. Скажете: марудна канцелярська справа? Згода. Але за нею ще й політика і тисячі воїнів. Та й поки складався реєстр, полякам стало непереливки: вони відчули, що в боротьбі зі шведами без козаків не обійтися, і потрібно їх буде набагато більше, ніж передбачає угода мало не таку саму кількість польський уряд найняв собі на королівську службу ще й поза реєстром. Отже, головна, найболючіша вимога Куруківської угоди, що викликала таку бурхливу реакцію козацтва, звелась не більше, як до голої декларації.

Ну, а щодо морських походів, то вже за кілька тижнів ціла ескадра чайок вийшла з Дніпра і подалася до турецьких берегів. Щоправда, не дуже щасливо. Частину чайок туркам вдалося потопити, частину - разом з екіпажами взяти в полон. Що ж, на війні, як на війні. Одначе гетьман Дорошенко зумів удати, що особисто він нічого спільного з організацією цього походу не має, отже, порушення угоди не сталося. Гадаю, що від невдалого походу будь-кому з гетьманів відхрещуватись вигідніше, тож співчувати Дорошенкові не будемо.

Інша річ, що турки поставилися до цього походу з власних позицій. Вони спровокували кримських татар на похід в Україну - ніби на помсту за морський рейд українців. Орда зібралася чималенька. І наміри мала дуже серйозні, якщо зважити, що принц Нуреддін-султан не обмежився тільки пограбуванням українського прикордоння, а дістався аж Білої Церкви, тобто, по суті, націлився на Київ. І тут виникає питання: як же воно сталося, що татари безборонно пройшли повз Січ? А вони повз неї і не йшли. Рушили не від Перекопа, як робили завжди, а від Буджака, об'єднавшись із військами Буджацької орди. І протистояти їм на тому напрямку не було кому, оскільки майже всі городові козаки, як і польські гарнізони, були вже на той час у Прибалтиці, воювали зі шведами.

Щойно дізнавшись про напад, гетьман Дорошенко вирушив у бік Білої Церкви, щоб перестріти орду на підступах до столиці.

Тут зробимо коротенький відступ, щоб пояснити ситуацію. Кілька місяців тому Україна пережила напад з боку кримського хана Мухаммед-Гірея. Скориставшись українсько-польською війною, він навесні 1626 року, майже не зустрічаючи серйозного опору, пройшов усе Поділля і пограбував його аж до галицьких містечок. Пограбував, по суті, безкарно. І саме ця обставина надихнула принца Нуреддінсултана на ще повальніший грабунок. А крім того - чом би й не дійти до Києва та подивитися, що там діється? Адже українці й поляки знову захопилися війною. Та повернімось до Дорошенка.

Козаків-запорожців із ним було небагато, але, йдучи на бій з ордою, гетьман закликав під свої прапори всіх, хто міг тримати зброю в руках. Крім того, зібрав кілька полків і київський воєвода Степан Хмелецький. Об'єднавшись, ці два війська вже становили досить грізну силу.

Перед нападом на табір татар (хан надумав добре укріпити свій табір, розбити коло нього козаків, а вже потім іти далі) гетьман Дорошенко послав кілька загонів у засідки, щоб вони перетяли татарам шляхи до відступу. І хроністи засвідчують, що такого розгрому, який стався під Білою Церквою, татари не зазнавали вже давно. Бурею налетівши на табір, козаки вирубали майже одинадцять тисяч ординців. А велику частину притиснули до річки Рось, поставали по обидва її боки і просто топили татар, не дозволяючи їм переправлятися.

Кільком сотням татар невеликими загонами пощастило пробитися крізь оточення, але трохи далі на південь від цього побойовиська на них чекали гетьманові засідки. Мало кому з грабіжників не довелося попрощатися з білим світом навік. Битва під Білою Церквою склала гетьманові Михайлу Дорошенку славу видатного полководця. Про нього заговорила вся Україна. Він примусив з повагою ставитися до себе короля і сенаторів Польщі. Можна не сумніватися, що в особі цього гетьмана Україна мала б видатного вождя. Ще б одна така битва, як під Білою Церквою... Але вже з поляками...

Мухаммед-Гірей не зичив собі бачити й далі Крим залежним від Туреччини. Йому раптом забаглося самостійності. Був певен, що коли об'єднає Кримську орду з Буджацькою та Ногайською, зможе відродити велич Золотої орди. Можливо, він уже навіть уявляв себе другим Чингіс-ханом.

Одначе в Стамбулі поцінували його як зрадника. Тільки зрадника, і нікого більше. І зробили все можливе, щоб позбавити його трону, посадивши на нього Джанібек-Гірея. Готового хоч землю їсти перед Стамбулом, аби лишень допастися до влади в Криму. Що залишалося в цій ситуації Мухаммед-Гїрею? Тільки податися до своїх одвічних ворогів - українських козаків. Але цього разу - з уклінним проханням про підтримку. І Дорошенко пообіцяв йому допомогу. Не тому, що так уже поважав хана, а тому, що сподівався послабити турецький вплив на Крим.

Невдовзі перед цим турецький султан зумів відбудувати на Дніпрі фортецю Аслам-Кермень, озброїти її гарматами і залишити там досить сильний гарнізон. Який, на його задум, не пустить козаків у морські рейди. Але гетьман Дорошенко не збирався миритися з існуванням нової фортеці в такому місці. Один козацький корпус він посадив на чайки і скерував до Аслам-Керменя Дніпром, а другий повів степами сам. Обстрілявши місто з фальконетів, що були на човнах, та польової артилерії з боку степів, гетьман розпочав зусібіч. Битва тривала цілий день і цілу ніч, і, як мовиться в літописі, козаки вирубали залогу "до ноги", не беручи навіть полонених.

Перемога рішуче вивела українців на берег моря. Тепер треба було тільки закріпитися на ньому, створивши власну фортецю чи низку фортів. Звичайно ж, такий крок вимагав і політичного рішення, тобто суто воєнний успіх козацтво мусило утверджувати відповідним рішенням січового кола, зверненням до короля, султана та інших правителів. Але, як бачимо, Михайло Дорошенко не подбав про це так само, як не дбали про будь-які територіально-державницькі утвердження на нових визволених територіях його попередники і наступники. Замість того, щоб розвиваючи успіх, закладений під Аслам-Керменем, використати політичну нестабільність в ханстві, його ослабленість, гетьман, спокусившись кримською авантюрою, вирішив допомогти ханові. Мухаммед-Гірей навіть не сподівався, що Дорошенко подасть йому допомогу. І вже геть не важив на те, що гетьман приведе козаків особисто. Проте Дорошенко прийшов. Але привів до Криму лише чотири тисячі чоловік. Іти з таким військом углиб півострова було справжнісіньким божевіллям. І все ж Дорошенко зумів розпорошити під Кафою війська Джанібек-Гірея і вирятувати з облоги хана. Та коли він почав добивати рештки цього війська, чимало татар, що були прихильниками Мухаммед-Гірея, перейшло на бік претендента: впливові мурзи (до речі, в деяких джерелах говориться, що навпаки, козаки воювали на боці Шагін-Гірея проти Кантеміра) полякалися, що гетьман може й сам запанувати в Криму.

Хтозна, можливо, саме на такий кінець Кримської кампанії і важив войовничий гетьман запорожців. Але сталося те, що сталося. Союзники зрадили козаків, підступно напали на них, і в одному з боїв гетьмана було вбито, а голову його настромлено на списа і виставлено на вежі Кафи.

Проте загибель гетьмана не означала поразки. Козаки вистояли. Вони допомогли ханові зібрати військо і дати відсіч його ворогам.

Повернулися козаки на Січ з чималою здобиччю, привезли з собою і 12 польських гармат, що їх свого часу захопили татари. От тільки гетьмана Дорошенка з ними вже не було...

Взагалі, знайомлячись з історією козацтва, історією землі нашої, не можеш вийти з дива од того, наскільки часто Україні не щастило. Дуже багато її талановитих синів гинуло саме тоді, коли здавалося, що вони - за крок од перемоги, що тому чи тому ось-ось удасться зрушити народ і повести його на визволення рідної Батьківщини. Мали вони для цього все — і досвід, і талант, і добрий розум та гарт. Було в Україні і найголовніше - одна з кращих армій світу, козацьке лицарство. Не ставало тільки знаку долі.

Не стало такого знаку й гетьманові Михайлу Дорошенку...