Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Гетьманування славного лицаря Андрія Діденка тривало недовго. Але сама поява його в ролі гетьмана має цікаву історію, що була і є фактом загальної історії козацтва, історії України.

Готуючись до війни з Росією, новообраний король Польщі Владислав IV вирішив якнайширше залучити до участі в ній українське козацтво. Тож якщо досі польський уряд дивився на зростання його численності з острахом, то тепер сам кликав українців у козаки, обіцяючи їм навіть платню чи якусь іншу винагороду.

Оскільки козацтво почало поповнюватись новачками, що годилися служити короні, а частина "старих" козаків не мала охоти воювати на боці польського короля, то створилася ситуація, що потребувала розгляду на загальній козацькій раді. Польський уряд не заперечував, бо теж хотів ясності. І 25 грудня 1632 року така рада відбулася в урочищі Черняхівська Діброва поблизу Канева.

Особливістю її було те, що зібралося не лише козацтво, а й прибуло чимало поближніх селян і міщан. І, звичайно ж, великий вплив на її перебіг справила поява православних священників на чолі з митрополитом Київським Ісаєю Копинським. Відомо, що рада ця проходила надзвичайно бурхливо. Тодішній гетьман Кулага-Петражицький переконував шановне лицарство, що треба допомогти полякам в їх натискові на росіян і таким чином послабити російську експансію в українські землі (вона вже тоді давала про себе знати). Його підтримувала значна частина старшини та реєстрового козацтва.

Тобто й цього разу перед старшиною і всім козацтвом з усією гостротою постало питання стратегічного ставлення, передусім, до Польщі: або козацтво визнає Україну в складі Речі Посполитої, і тоді воно зобов'язане коритися волі короля та сейму, або ж воно розпочинає акції непокори, ведучи справу до громадянської війни.

Козацької сіроми, на Раді, як завжди, виявилось більше. І вона схильна була бачити ворогів у польських панах, які визискували її тут, в Україні, До того ж, одверто проросійську позицію зайняли православні священики, які побоювалися посилення католицизму в Україні. Одне слово, після бурхливого обговорення, рада вирішила позбавити булави Кулагу-Петражицького, а натомість передати її Андрієві Діденку. Як доповідав потім у Москву котрийсь із російських агентів, що перебував на цій раді, "...а выбрали де иного гетмана Ондрея Диденка й полковников иных же из чорных людей, которые де преж сево бились с поляками".

Оскільки в цьому донесенні є натяк на те, що новообрані офіцери і сам гетьман воювали з поляками 1630 року під Переяславом, можна дійти висновку: А. Діденко був активним учасником повстання під проводом Тараса Трясила. Битва під Переяславом мала велике значення для повстанців. Тут вони завдали нищівної поразки полякам, якими командували коронний гетьман С. Конецпольський і польний гетьман М. Потоцький. Перемогу цю, як ми знаємо, оспівано в поезії Т. Шевченка "Тарасова ніч".

Як би Діденко не ставився до ідеї поляків іти війною на Москву, проте гроші, що надійшли від уряду на сплату винагороди козакам, він прийняв і поділив не тільки між реєстровиками, але й поміж певною частиною "випищиків", тобто тих, хто перебував колись у реєстрі, а тепер опинився поза ним. Така щедрість зміцнила його позиції, але не надовго. Новий гетьман узагалі втрапив у неабияку скруту, бо значна частина козацького офіцерства не підтримувала його. До того ж він не виказував ані найменшого наміру виконувати накази короля. Отже, мав перед собою тільки один вихід: розпочинати антипольське повстання, сподіваючись при цьому на підтримку Росії.

Проте Діденко чи не розумів цього до пуття, чи просто вагався. А може, відчував, що не має достатнього авторитету серед козацтва та в народі, щоб зважуватися на щось остаточне. Одне слово, з вагань і нерішучості скористалися поляки. Оскільки формально Діденко все ще, як висловилися б сьогодні, обіймав посаду гетьмана реєстрового козацтва (він навіть не подбав про те, щоб виписатися з реєстру), то мусив слухатися наказів коронного гетьмана Конецпольського. І він це розумів. Як розуміли й козацькі офіцери та зорієнтована на Польщу частина рядових реєстровиків. Тому коли коронний гетьман позбавив Діденка булави, офіцерство не заперечило, і Діденка від влади усунули.

Що ж, ця історія ще раз підтверджує: частенько виникає ситуація, за якої значно легше здобути владу, аніж потім втриматися на її висотах. Та справа не лише в цьому. Діденко добре розумів, що випрошувати в Польщі гроші на утримання козацтва, ігноруючи при цьому її владні структури, її безпеку та державні інтереси - не можна. Водночас він бачив, що, уражене соціальним бунтарством, українське селянство до якихось державницьких кроків не готове. Як не готова була до них і січова еліта, та й сам гетьман. На той час у козацтва ще не існувало - а Діденко не породив їх - ні державницьких традицій, ні державницького мислення та ідеології.

Хто ж став наступником Діденка?