Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Хоч в Україні вже розгортався великий повстанський рух, далеко не всі козаки воліли приєднуватися до нього та роздмухувати полум'я війни з Польщею, а отже, по суті, війни громадянської. Не слід забувати, що частина козацтва, виходячи з ідеї засновника Січі князя Д. Вишневецького, все ще ставилася до запорізької вольниці, як до своєрідного степового лицарського Ордену. А життя будь-якого лицаря віддавна і скрізь підлягало одним законам: захищати скривджених, визволяти поневолених, боронити надбання попередників, здобувати власну бойову славу та шукати нових звитяг на честь усього лицарства.

Загін саме таких лицарів - близько 4 тисяч шабель - і згуртував навколо себе на початку 1637 року досвідчений полковник, отаман Михайло Татаринов. Яка ж ідея живила це славне товариство? Така сама, як і деяких його попередників: вирушити в далеку Персію, щоб там, у спілці з військами шаха, повести далі - вже, так би мовити, з тилу, з другого боку — боротьбу з Туреччиною. Ніяких свідчень стосовно того, що Татаринов вів попередні переговори з представниками шаха чи командування перською армією, нема. Не було, підказує логіка дальших подій, перського представника (хоч у постаті поводиря) й у загоні полковника.

Судячи з усього, козаки міркували так, як і мали міркувати: "Перси оно турка б'ють-б'ють, та все ніяк не доб'ють. То чого б не піти та не допомогти? У гурті з персом і турка бити легше. А шах - що? Побачить перед собою таких хлопців, як ми, - з радістю прийме".

Відстань до Персії нікого не лякала. Те, що на шляху до неї не раз доведеться битися з ногайцями і з тими ж таки турками, а може, ще й кавказцями, - бо хтозна, як воно там поведеться, — теж.

Тому - пішли. Тільки легко сказати: "пішли". Йти треба було через території, підконтрольні татарським та ногайським мурзам. Де ще та Персія, а татари вже ось вони. І доводилося українським хлопцям шаблюками пояснювати їм щоразу, хто такі козаки та куди націлилися.

Отак, з боями та сутичками, дійшовши до донських степів, загін Татаринова несподівано натрапив на дончаків, серед яких, як завжди, було чимало українців, що починали козакувати на Січі. І було їх теж немало - зо три тисячі шабель. На щастя, Чорноморського флоту - такого, як сьогодні, - тоді ще не існувало, тож ділити хлопцям було нічого, крім хіба що хліба-солі та горілки. Але з цим розібралися швидко й по-братньому. Татаринов на вдачу був, як кажуть, зі своїх, не бундючних. Тож одразу й узявсь приохочувати стрічних: мовляв, приєднуйтеся, вас три тисячі та нас чотири, а це вже військо!

Донці чухали потилиці. Персія, казали, воно ніби штука добра. Але ж далеченько. Та й чого йти бити турка аж туди, як він ось отут, під боком, в Азові. Місто багате, добра та турків нікому не забракне.

Запорожці й собі заходились чухати потилиці: а чом би й не так? Азов і справді тутечки, на Дону. То чого ж не побити турка спершу на місці, а вже по тому - в Персії? Куди вона, в біса, дінеться?

Одне слово, скликали козацьке коло, урадили собі, що та як" і вже наприкінці квітня 1637 року стояли під стінами Азова. Гарнізон міста, мабуть, дивувався: адже підійшло якихось п'ять тисяч козаків - не більше (не всі донці погодились на участь у штурмі). Кого ж вони збираються атакувати? Нас? Та нас тут самого війська близько 4 тисяч. А ще жителів озброїмо, та за могутніми мурами...

Нікому з прибулих запорожців мурів Азова досі бачити не доводилось. А коли стіни постали перед козаками зблизька, ті зрозуміли: з їхніми чотирма легкими гарматками (фальконетами) під такою фортецею навіть салютувати соромно. Але що вдієш? Як уже підійшли, то не відступати ж на сміх туркам! Проте й на стіни - нема дурних - теж не полізеш, переб'ють. І поки турки, хизуючись міццю, палили з важкої артилерії, козаки заривались у землю: нишком робили підкопи, й оскільки люди вони були працьовиті, то однієї з ночей яничари раптом завважили, що козаки вже в місті. Напад був рішучим, а бій просто лютим. Частина гарнізону, що встигла замкнутись у міській цитаделі, ще якось трималася. Всі інші лягли трупом.

Стріляти по міцнющій цитаделі з фальконетів - однаково, як з рогаток. Та побачивши, що козаки знову, мов кроти, починають зариватись у землю, смертельно нажахані турки визнали за краще здатися. Полковник Татаринов і сам, мабуть, не сподівався, що фортеця, яка досі мала славу неприступної, складе зброю так легко і перед такою жменькою вояків. У Стамбулі, в палаці султана, теж, напевне, не могли отямитись від шоку. А переможці тим часом тріумфували. Місто справді виявилося багатющим, військових трофеїв і здобичі набралося гори. Погуляли там хлопці кілька тижнів, перепочили, поскладали здобуте на десятки возів. І знову почали чухати потилиці. Воно ж ніби наладналися в Персію. Але ж куди в біса із такими хурами підеш? Та й хіба турки не скрізь однакові? Турок - він і є турок. Бити його можна й тут, якщо тільки добре бити!

Донським козакам узагалі йти не було рації. Бо й навіщо? Щоб турки знову над околицею запанували? Отож, діставши підкріплення та благословення від царя московського, в Азові й залишилися. А запорожці з усім добром і трофеями повернулися на Січ - дивувати шановне лицарство та ще зелених новаків балачками про майже неймовірні пригоди під турецьким містом Азовом...

Як склалася подальша доля отамана Михайла Татаринова, ніхто сказати не може. Але й того факту, що він, командуючи об'єднаним загоном запорізьких і донських козаків, зумів майже блискавично взяти штурмом таку фортецю, як Азов, уже досить, щоб його ім'я навіки зосталося в пам'яті нащадків. Знову ж таки: ми пам'ятаємо, що російський полководець Суворов брав Ізмаїл, якого, щоправда, потім довелося повернути туркам. То чому ж не повинні пам'ятати, що український полководець брав Азов, якого теж потім... Але то вже інша історія.