Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Грудень 1637 року. Трагічний бій під Кумейками на Черкащині. Слабко озброєні повстанці мужньо стримують шалений натиск добірних польських військ. Табір з возів, улаштований просто на марші, ненадійний. Поляки легко вдерлися до нього. У страшній різанині, що тривала мало не цілий день, повстанці втратили близько 6 тисяч чоловік. Бачачи, що битву програно, гетьман Павло Павлюк бере загін кінного козацтва - найбоєздатнішого - і, вирвавшись із табору, відходить у бік містечка Боровиця.

А хто ж очолив тих, хто лишися спливати кров'ю під Кумейками? Літній, досвідчений полковник Гуня. Йому не забракло мужності, таланту й авторитету, щоб після відходу гетьмана (це, ясна річ викликало в таборі паніку) заспокоїти бунтарів, відбити напад поляків і, зміцнивши табір, триматися ще кілька годин. На світанку ж, перегрупувавши своє знесилене військо, Дмитро Гуня несподіваним ударом прорвав польську блокаду і почав відступати тим самим шляхом, яким повів свій загін гетьман Павлюк.

Щоправда, щоб збільшити маневреність свого війська і врятувати його, Гуні довелося залишити в містечку Мошни весь обоз із пораненими, яких того ж таки дня поляки вирубали. Але це виявилося тією трагічною жертвою, якої не можна було уникнути задля порятунку основної частини війська.

Друга дія повстанської драми гетьмана Павлюка відбувалася, як відомо, в таборі під Боровицею. Там сталося так, що повстанське військо виявилося розчленованим. Полки запорізьких козаків під командою полковників Скидана й Остряниці ще перед битвою відступили в район Чигирина, а в таборі, під орудою Павлюка й Гуні, зосталися тільки селянські загони. Після тяжкого бою, коли Гуня відчув, що повстанці ладні зрадити гетьмана й здати всю старшину полякам, він зібрав навколо себе загін відданих йому запорожців, вирвався з табору і, форсувавши Дніпро, рушив на Січ.

Отже, нічого дивного немає в тому, що полковник Дмитро Гуня став для козаків символом мудрості та надійності. Йому вірили, за ним ішли, иа його щасливу зірку покладалися. Ось чому січове товариство одразу наставило його кошовим отаманом. І він виправдав сподівання повсталого козацтва. Згадаймо, що коли навесні 1638 року гетьман реєстрових козаків Караїмович виступив, за наказом поляків, проти Січі, намагаючись узяти її під пильний нагляд, саме Гуня скликав Раду й від її імені зажадав: геть від Січі, бо інакше розпочнуться бойові дії. Рішучість кошового Гуні врятувала тоді козаків від братовбивчої війни між реєстровим та нереєстровим лицарством.

Можливо, якби повстання, що и далі розгорялося в Україні, очолив Дмитро Гуня, воно б мало більший успіх. Проте, як ми вже знаємо, у квітні 1638 року гетьманом обрали Остряницю, а Гуню оголосили "першим полковником", тобто заступником гетьмана. Й історія, по суті, повторилася. Трагедія повстанського табору під Жовнином. Гетьман Остряниця з невеличким загоном прибічників утікає, кинувши своє військо напризволяще. Що робити тим, що залишилися? Вони, звичайно ж, звернулися до старого досвідченого полковника Гуні: прийми булаву. І Гуня прийняв. Буквально за кілька годин, не припиняючи бою з поляками, вія зумів відновити дисципліну у війську, залатати проломи, знову зробити табір здатним до оборони.

До речі, там, під Жовнином, поляки вдалися до жахливої провокації: заходилися палити навколишні села, а людей з них, особливо жінок і дітей, пригнали до табору й перед очима повстанців почали катувати і страчувати. Навіщо це робилося? З одного боку М. ІІотоцький намагався залякати повстанців та посіяти ворожнечу між ними й населенням, яке, мовляв, терпить лихо через свавілля бунтарів. З другого - сподівався, що козаки, яких було значно менше, ніж поляків, не витримають і кинуться з табору рятувати приречених. Проте Гуня пригасив пристрасті і з табору не вийшов. Завдяки цьому він зберіг життя тисячам повстанців, які все одно катованим нічим не допомогли б.

Зрозумівши, що гетьман Гуня розгадав їхні наміри, поляки облишили тортури і пішли на штурм. Проте козаки відбили напад і зуміли відійти до Дніпра. Там, у гирлі Дніпрового протоку-стариці, вони заклали новий табір. Скориставшись перепочинком, повстанці настільки укріпили його, що він, по суті, став неприступним. І дав їм захист мало не на два місяці. Могли повстанці триматися тут і далі, але не ставало харчів, майже вичерпались набої для рушниць і пістолів.

Коли гетьман Остряниця ще тільки закладав табір під Жовнином, він відрядив полковника Филоненка на Січ із наказом привезти продовольство й набої, Филоненко наказ виконав. Та коли обоз під охороною загону запорожців наблизився до табору, поляки кинули на нього чи не все військо. Филоненко - не без підтримки повстанців, командувати якими Остряниця доручив Гуні, - до табору пробився. Але далеко не з усім, що віз. Отже, з харчами сутужно було ще під Жовнином, а в новому таборі не стало й набоїв...

Далі гетьманові Гуні важити не було вже на що. Відбивши ще кілька атак поляків, він вибрав момент, щоб рукопашним боєм прорвати оточення в найслабкішому місці, і відступив на територію Слобідської України, де поляки погнатися за ним не могли: територія підлягала контролеві Московії.

Так цей майстер оборони й маневру порятував іще раз -уже вкотре! - повстанське військо від цілковитого розгрому, а тисячі людей од загибелі.

Як склалася подальша доля талановитого командира, одвічного повстанця, невідомо. На той час він уже був досить літньою людиною, тож, треба думати, битва в гирлі Стариці була в гетьмана останньою. Але слід його в історії козацтва, історії визвольної боротьби українського народу залишився.