Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Семен Височан... Він явився пригнобленому народу Галичини, як являються месії - сповнений віри, мужності, з провідницькою переконаністю у святості свого шляху і своєї справи.

Образ цього велета духу карпатського зароджувався навіть не з плоті людської, а з прадавніх легенд, з містичного чекання ватага-визволителя; з мольфарівського віщування правди і волі, котрі неминуче мають запанувати над блакитним маревом гірських долин, над селянськими обійстями і православними церквами; з віри в надлюдську силу і вселенську невмирущість Того, хто прийде, аби визволити і мудро запанувати...

* * *

Національно-визвольна боротьба, розпочата напровесні 1648 року Богданом Хмельницьким на пониззі Дніпра; перші, але гучні та вражаючі перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами і Корсунем бойовим закликом відлунювали в душах десятків тисяч патріотів Галичини, Закарпаття, Буковини, тектонічно концентруючи біль і гнів народний по гірських та передгірних районах Карпат, де вічним клекотом нуртував бунтарський дух легендами й піснями оспіваних гайдуків, незримих, але всюдисутніх "опришків " чи лемківських "збійників".

Уже влітку 1648 року в різних регіонах Прикарпаття, зокрема, на Покутті, в Галицькому Підкарпатті, Обертинщині, виникають невеликі, але заповзяті повстанські загони, що називалися тут "купами". Певний час ці загони - маючи кожен свого отамана, ватага - обмежувалися нападами на маєтки місцевих шляхтичів та витісненням із сіл польської адміністрації. На значніші бойові операції ні озброєння, ні досвіду, ні достатніх сил у них не було. Крім того, потрібен був хтось, хто взяв би на себе координацію дій цих "куп", об'єднав, організував у більш-менш пристойне військо, яке могло б протистояти не лише надвірним охоронцям місцевих магнатів, але й добре вишколеним підрозділам війська Речі Посполитої.

І до середини літа 1648 року такий організатор, такий авторитетний ватажок з'явився. Ним став хоробрий, талановитий ватаг Семен Височан, якого поляки-сучасники згодом почали називати "мали Хмельніцкі землі галіцкей", тобто "малий Хмельницький галицької землі". І слід погодитись, що Семен Височан справді заслуговував цього визначення, цього порівняння.

Але зауважу, що, можливо, саме воно вплинуло на формування версії щодо походження цього козацького ватага -, його появи на Галичині в розпал повстання. Відомо, що в своїй праці "Народні рухи в Галицькій Русі 1648року ", опублікованій у наукових записках Шевченківського товариства (Львів) у 1898 році, дослідник Степан Томашівський дотримувався думки, що Височан з'явився на Покутті лише восени 1648 року, в ранзі полковника Визвольної армії Богдана Хмельницького, на чолі козацького війська.

У нього негайно знайшлися послідовники, але знайшлися й опоненти, які доводили, що Височан походив з Галичини, що коріння його слід дошукуватися саме тут, і повстання, яке ввійшло в історію під назвою "повстання Високана" у зароджувалося під його проводом, а не на вістрях шабель війська Богдана Хмельницького.

Така ж полеміка точиться і з приводу того: був Семен Височан селянського походження, чи, може, належав до "нобілітованих", тобто тих, кого наділено було шляхетством, або й до "бене нашу с посесіонатус", тобто шля-хетнонароджених. А саме таким, "нобілітованим", постає перед нами Семен Височан, наприклад, в історичній повісті Теодора Микитина "Полковник Семен Височан", з якої випливає, що майбутній підгірський полководець здобував освіту у Львівській братській школі, і був першим її учнем, вихідцем із села Вікторова.

Що стосується версії про те, що Височан зі своїм козацьким загоном з'явився на Покутті лише восени 1648 року, то певним чином вона була спровокована самим повстанським полководцем, який усіляко вкорінював та підсилював у війську козацький устрій, козацькі традиції, козацьке походження своїх загонів і свого повстання, на чому ми ще зупинятимемося докладніше.

Крім того, Височан, який, справді, мав контакти з Богданом Хмельницьким, чи принаймні з його близьким оточенням, не приховував спорідненості свого війська з Визвольною армією гетьмана, називав себе козацьким полковником, і не виключено, що після появи армії Хмельницького в Галичині, військо Височана, дійсно, було підсилене якимось, нехай навіть незначним, загоном досвідчених, загартованих в боях козаків.

Ось так і творилась легенда про те, що Височан - полковник війська Хмельницького, посланий гетьманом на Покуття, щоб підняти повстання, а згодом поєднати свої загони з полками козацько-селянської армії.

Щоправда, дехто з давніх і сьогочасних істориків аж занадто покладається на цю легенду, посилаючись при цьому на твердження польського історика А. Прохаски, інших дослідників, які стверджують, що саме агітаційне підґрунтя повстання Височана закладали емісари Богдана Хмельницького, які діяли тут, на Підкарпатті, ще з кінця 1646 року.

От тільки історики не завдають собі труду з'ясувати просту річ: щоб розсилати по таких далеких краях своїх емісарів, Хмельницький, уже десь на середину 1646 року, повинен був мати свій повстанський штаб, табір, військову та фінансову потугу. Але ж цілком очевидно, що нічого цього він тоді ще не мав! Крім того, реакція на заклики до повстання проти шляхти, проти польської влади була б з боку польського уряду адекватною, тобто навряд чи в такому разі Хмельницькому вдалося б добути на волі до початку розвою власного повстання, котре, як відомо, розпочалося лише напровесні 1648 року.

Та й давайте бути реалістами: в 1646 році Хмельницький ще не мав ні відповідної слави, ні повстанського імені, щоб його заклики до збройного бунту знаходили відгук по таких далеких від центрів Козаччини краях, як Покуття, Лемківщина, Галичина. Коротше кажучи, на той час Хмельницький ще абсолютно не відповідав ролі, яку йому вперто прагнуть приписувати окремі дослідники "повстання Семена Височана".

Водночас, обставини, за яких мужнів воїнський дух самого селянського полководця; умови, в яких він зростав як воїн, політичний діяч та особистість, переконують нас, що він був постаттю самодостатньою, і першим "емісаром*, котрий підводив його до думки про могутнє антипольське повстання в краї, був не якийсь там посланець від, тоді ще - в 1646 році — міфічного повстанського вождя Хмельницького, а його власний батько Ігнат Височан - людина рішуча, у поглядах на своє місце в суспільстві неординарна та самобутня, і, звичайно ж, по своєму, по-бунтарському, талановита.

Знову ж таки, серед дослідників досі точиться полеміка з приводу походження Ігната Височана, оскільки від цього залежить і походження самого селянського вождя. І погляди теж полярні. Відомий український історик В. Липинський беззастережно стверджував, що Ігнат Височан — "типовий шляхтич" осадник, побережник, перший з того легіону найзаслуженіших піонерів колонізації наших (галицьких) земель, за якими щойно пішли державці, економи, старости".

Це твердження шанованого історика викликає щонайменше подив, але не стільки з огляду на "шляхетство" Ігната Височана, скільки через прагнення зарахувати даного галичанина, що досить скромно проявив себе навіть у справі економічної розбудови власних маєтностей, і то вже мало не в середині XVII століття, до "піонерів колонізації галицьких земель", які були достатньо колонізовані щонайменше за вісім-дев'ять століть до нього.

Ну а що на наділених йому землях він спорудив собі корчму та гураленьку і найняв на роботу десяток-другий робітників, то це звичайний розвій нового маєтку, а не "колонізація галицьких земель", що сприймається мало не як колонізація "Дикого Заходу" в Штатах.

Сучасний дослідник походження роду Височанів та "ви-сочинського" повстання Володимир Грабовецький, старанно опрацьовуючи як нові архівні дані, так і пошуки численних попередників, у висновках своїх конкретніший, а головне - реалістичніший.

"Про походження Ігната і Семена Височанів, — пише він у брошурі "Семен Височан. На допомогу вчителю історії, студенту і краєзнавцю" - ясно свідчать джерела. Ігнат Височан, батько Семена, родом з наддністрянського села Вікторова, що було в складі Галицького староства, і, безсумнівно, походив з селянського середовища. На це вказують тогочасні повідомлення. Декілька шляхтичів в одній із скарг протестують проти робітничого Ігната Височана - батька, і Сема - його сина, підданих його королівської милості з с. Вікторова. Шляхта обурюється тим, що Височан заснував в с. Боднарові бровар і корчму, чого плебеям забороняють "коронні права".

Без сумніву, Ігнат Височан належав до заможних селян. Він, осадчий, за допомогою селян засновує на "сирому корені" село Слободу Височанську. Можливо, він був ще й солтисом, як припускають К. Дракохуст і М. Горн.

„Проте у заснованій ним Слободі Височанській Ігнат Височан залишається недовго. Незабаром він, за свідченням джерел, з певних причин, зі злості і гніву на галицького старосту, умисно селянам наказав розійтись, а сам переходить на околиці Боднарова. Докладніші причини цього переходу невідомі. В. Лозинський, а за ним інші дослідники, пояснюють це загостренням відносин між Височаном і галицьким старостою, який не давав йому жити "абсолютно так, як той хотів". Приблизно така туманна аргументація і в джерелах".

Що ж стосується самого Лозинського, на якого посилається В. Грабовецький, то той висловлювався ще конкретніше, і предметніше: "Височан був спочатку осадчим, належав, отже, до численного на той час класу підприємливих селян, які, за привілеями дідичів або старост, трудилися спеціально над утворенням нових осель на сирому корені, приваблюючи селян з густіших населених околиць, обіцяючи свободи і вільності кільканадцятирічно "кочуючим" селянам, тобто полегшуючи їм утечу з-під іншого підданства".

А ще цьому ж досліднику належить фраза, над якою особливо варто замислитися. Говорячи про Ігната Височана, він стверджує, що той - "...селянин багатий і гордий, який живе, мов шляхтич, сміється зі старостинської влади і, як малий королик, тримає цілу околицю в залежності і страху".

На мій погляд, саме В.Лозинський виявився найближчим до істинності походження Ігната Височана, який, власне, стверджує: суть не в тому, що Височан був шляхтичем, а в тому, що зумів так поставити себе, що ніхто не наважувався засумніватись: він дійсно шляхтич, який не лише в своєму маєтку, але й у всій окрузі поводиться "як малий королик".

Оскільки нас більше цікавить не свавільний владний чолов'яга Ігнат Височан, який, зрештою, так ніколи й не піднявся до височіні вождя селянського повстання, а його син, якому це сходження вдалося, годилося б утриматись від подальшої полеміки щодо їх походження, а краще уявити собі, в яких умовах зростав майбутній селянський полководець.

Але для цього, знову ж таки, слід повернутися до постаті його батька - Ігната Височана.

"Осівши під Боднаровим, Ігнат Височин, всупереч тодішнім шляхетським правам (адже він був селянином), самовільно побудував бровар, корчму, а за селом, "за рікою межи лісом" - простий двір величиною на "кілька пострілів з лука", - підсумовує здобуту з усіляких джерел інформатику В. Грабовецький. - Використовуючи великі військові дружини, які, очевидно, організував з різних селян-втікачів, визволених бранців, він не підкорявся нікому й управляв своїм маєтком за власним розсудом. Незабаром шляхта скаржилась, що Ігнат Височан "жодної зверхності над собою не хоче мати і взагалі, вільності собі навіть більші, ніж шляхетські, присвоїв". Завдяки наполегливій праці в маєтках та багатій татарській здобичі, Височан забагатів. Його двір стає ніби військовою фортецею, де зосереджуються добрі дружини і, як записано в актах, "багато людей на то приспособлених"... Ігнат Височан має зв'язки з галицькими опришками, адже не випадково шляхта підозрює його в тім, що він побудував двір на стороні від людей в підозрілому місці, щоб там вільно тримати зв'язки з розбійниками та опришками".

А тепер давайте забудемо про суху документалістику джерел, і спробуємо уявити собі ситуацію. В умовах владарювання на Галичина Речі Посполитої, законами якої було чітко визначено, що дозволено шляхтичу, а що дозволено селянинові, чи плебеєві, раптом знаходиться селянин, який починає поводитись так, як міг дозволити собі поводитись лише висо-кородний магнат, котрий, до того ж, цілковито зневажає і королівську владу, і думку кола рівних собі.

Ефективне враження стрілою досягається при пострілі на сто метрів, поняття "політ стріли" охоплювало відстань до 250 метрів. Тобто важко сказати, яку саме мірку мав на увазі хроніст, що визначав величину двору І. Височана "на кілька пострілів з лука", але цілком очевидно, що той збудував досить значний в периметрі форт, для захисту якого, в разі потреби, до невеличкого загону надвірної міліції, або надвірних козаків, прилучались робітники його броварні та інших маєтностей.

Втім, цілком очевидно, що з часом Ігнату Височану вже йшлося не лише про захист власного маєтку-форту, але й про напади на окремі підрозділи татарської орди, котра досить регулярно накочувалася на Підгір'я. Причому тактика в нього була досить вивіреною: він очікував, коли татарські чамбули, обтяжені здобиччю та полоном, починали повертатися до місця збору орди, щоб вирушати у зворотну путь, і нападав на них, діючи за принципом "грабуй награбоване".

На той час у Карпатах та галицькому передгір'ї активно діяли десятки більш-менш значних загонів опришків, отож польська шляхта намагалась зосереджувати свої штаб-квартири" по містечках, аби перебувати під захистом не лише власної надвірної міліції, але й місцевого гарнізону. І цілком зрозуміло, що Ігнат Височан не зміг би не лише вижити, але й зберегти свої маєтності, якби, оселившись в цій глушині, не налагодив взаємини з керівниками місцевих опришків, що контролювали дану територію.

Залучав він загони опришків і для нападу на татарські чамбули. Не виключено, що якісь загони опришків, чи принаймні їхні керівники, використовували форт Височана як свою базу, де вони могли переховуватися під час зимових морозів, підліковуватися, поповнювати запаси продовольства. Особливо став помітним цей зв'язок, коли Ігнат Височан та його син Семен, що вже в двадцяті роки, очевидно, очолював "двірцеву гвардію" свого батька, перестали обмежуватися нападами на татарські загони і розпочали планомірні збройні наїзди на навколишні маєтки польських шляхтичів. І я не став би одразу записувати ці наїзди на рахунок визвольної боротьби Височанів, як це намагаються робити деякі наші заангажовані революційністю дослідники. Адже цілком зрозуміло, що подібними наїздами, як і нападами опришківських ватаг, у визвольній боротьбі нічого не досягнеш.

Крім того, не слід забувати, що збройні наїзди на маєтності один одного були в традиціях феодалів всієї Європи, і Польща винятку не становила. Отож Ігнат Височан поводився, як людина, яка, відчувши збройну потугу і маючи надійне прикриття з боку опришків, силою сили утверджується в районі Боднарова, вважаючи, що з часом примусить поважати себе і свої здобутки не лише старосту галицького, але й коронного гетьмана, канцлера, а, можливо, й самого короля.

Документальних відомостей про діяльність в ті часи самого Семена Височана віднайдено не багато. Про його причетність до організовуваних батьком нападів свідчить датована 1626 роком скарга шляхтичів Сулятицьких та Боднаровських. "Вони пишуть, - зазначає В. Грабовецький, - що Ігнат Височан голосом дзвону підняв підданих у Боднарові, а коли ті зійшлися, наказав своєму синові Сему вбити шляхтича Сулятицького. За батьківським наказом Сем, або Семен, дійсно кинувся на шляхтича, але його стримала власна жінка... В наступних роках звістки про Ігната Височана зникають, а Семен з початком Визвольної війни 1648 р. очолює народний рух на Галицькій землі".

Підсумовуючи життєвий шлях Ігната Височана, слідів діяльності чи смерті якого десь із другої половини двадцятих років дослідникам віднайти не вдалося, Теодор Микитин у вже згадуваній повісті "Полковник Семен Височан" пише про нього так: "Цей колишній хлоп уже понад 20 років керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на Галицьку землю і вторгалися аж на Підгір'я" Височанці, які називали себе "побратимами", визволили з татарського ясиру тисячі галичан, і тисячі ординців знайшли од їх шабель могилу на українській землі".

Проте, досить докладно зупиняючись на постаті Ігната Височана, я не захопився і не відволікся від основної постаті, котра повинна привертати нашу з вами увагу — полковника Семена Височана. Бо лише з'ясувавши в яких умовах формувалися і мужніли характер та світогляд селянського полководця, ми починаємо розуміти, чому, він так швидко зумів здобути незаперечний авторитет серед повстанських загонів, і чому так беззастережно визнали його зверхність інші селянські ватажки, загони яких подеколи сягали кількох тисяч шабель, і котрі й самі могли претендувати на роль командуючого повстанською армією. Височана вже знали, він володів військовим досвідом та громадським статусом шанованої серед селян та опришків людини, а його садиба-форт стала початковим табором, навколо якого формувалися загони повстанців і в якому вели переговори та узгоджували свої дії їхні ватажки — ясна річ, на першому, початковому етапі цього руху.

Якщо до 1648 року повстанський дух у Галицькому Підгір'ї мав стихійний характер і загони повстанців діяли кожен в своєму регіоні, то після перших перемог Б. Хмельницького, коли в Галичині справді з'явилися емісари гетьмана, загони почали об'єднуватися під більш-менш усталеним командуванням Височана. Втім, окремі загони підпорядковувалися йому лише номінально, продовжуючи діяти самостійно та контролюючи здебільшого ті райони, з яких походила основна маса повстанців. Так, наприклад, діяв великий загін, що народився в районі міста Калуша й якого очолив Іван, священик з села Грабівки, котрий такі й увійшов в історію повстання Височана під іменем Івана Грабівського. Наприкінці 1648 року його корпус сягав уже 5 тисяч шабель, він мав на своєму озброєнні кілька великих гармат і фальконетів, і це дозволяє декому з дослідників називати його військо "армією Грабівського".

Такими ж центрами дій місцевих загонів стали Товмач, де на чолі загону виявився здібний ватаг, повстансько-козацький полковник Ярема Попович; Делятин, де місцеву "купу" очолив священик Андрій Заболотів; а ще - Долина, Калуш, десятки інших містечок і селищ.

На його честь, Височан не захоплювався дрібними наскоками на маєтки шляхти і, водночас, розсудливо уникав відкритих боїв з польськими гарнізонами. Йому потрібна була не фольклорна гайдуцька слава, а сильне дисципліноване військо, яке могло б суттєво вплинути на перебіг визвольної боротьби в Галичині і з часом стати складовою частиною армії В. Хмельницького.

Скориставшись із того, що основні військові сили Речі Посполитої були націлені на опір військам Хмельницького, який у цей час розпочав похід в Галичину, Височан провів переговори з ватагами основних, найчисельніших куп і, заклавши свій базовий табір в районі містечка Отинії Коломийського повіту, на Покутті, поступово перетворив його на центр повстання, центр формування та військової підготовки справжньої повстанської армії. Саме така тактика допомогла йому завоювати авторитет і довіру багатьох ватагів; саме вона спонукала сотні й сотні прикарпатських селян подаватися до польової повстанської фортеці і приєднуватися до війська отамана Височана.

Породжувало повагу й те, що з перших днів Височан почав запроваджувати у своєму війську, котре на осінь 1648 року, на час активних бойових дій, становило понад п'ятнадцять тисяч вояків, - козацький устрій, козацькі звичаї, козацький спосіб життя. Це одразу ж перетворило корпус Височана на спадкоємця давньої козацької слави, створило для нього ідейне підґрунтя. Та й сам Височан (якого я з цілковитим правом можу назвати "гетьманом Галичини", незважаючи на те, що ніхто його в цьому званні не проголошував і сам себе він так ніколи не величав, але ж, по суті, так воно й було: він постає перед нами у владі і величі гетьмана) вважав своє військо невід'ємною складовою частиною Визвольної козацько-селянської армії Богдана Хмельницького, в ставці якого, напевне ж, мав своїх представників.

Спроба класово заангажованих радянських дослідників довести, що повстання Семена Височана було соціальним, спрямованим проти шляхти, на захист інтересів найбідніших селянських верств підтвердження свого не знаходить. Так, основна маса повстанців, дійсно належала до селянської бідноти, але цілком очевидно, що керівниками майже всіх повстанських загонів ставали місцеві українські православні шляхтичі та священики. Відтак і повстання поступово набувало характеру національно-визвольної боротьби, спрямованої проти польських магнатів, польської адміністрації; проти національного, соціального та релігійного гноблення. І має рацію В. Грабовецький, підкреслюючи значну роль в повстанні дрібної української шляхти:

"В цей час (тобто на осінь 1648 року - B.C.) Височан, "поводир повсталої черні", виступає на чолі значного загону повстанців. У першу чергу до Семена Височана приєднувалася дрібна українська шляхта, яка в народному русі відігравала значну роль. Це, зокрема, шляхтичі з Ісакова Матвій Книгицький, Богдан Грабовецький з синами, Петро Be-резовський, Дмитро Татомир, а також Андрій Грабовецький-Рошкович, Олександр Голинський-Кагар, Роман Голинський-Гусак, Олександр Голинський-Макогін, Гриць Грабовецький-Дідича, Григорий Угерницький, Лесь Березовський та багато інших Березовських, Грабовецьких і Журавських.

Всі вони прибули до табору Височана з групами повстанців, з якими і до того часу боролися проти шляхти. Після вступу в табір, вони ставали сотниками, полковниками, а деякі з них були найближчими сотниками і помічниками Семена, входили до його штабу. Так, дрібний шляхтич Лесь Березовський став головним ад'ютантом і шефом штабу" Височана. Сюди примкнули і деякі сільські священики, які мали великий вплив на повсталі маси і які зайняли старшинські посади".

Зрештою нічого виняткового в тому, що до повстання Семена Височана прилучилося чимало шляхтичів, нема. Бо згадаймо, скільки шляхтичів, і то не лише дрібної, з когорти так званої, "загонової шляхти*, брало участь у повстанні під проводом самого Богдана Хмельницького, в армії якого теж майже всі старшинські, тобто офіцерські, посади обіймали аристократи.

Височан не став чекати приходу армії Хмельницького, аби виступити спільно з нею, а, сказати б, активно готував цей прихід, прагнучи ще до появи гетьмана України, взяти під свій контроль значні території Підгір'я. Проте здійснити це можна було, лише здолавши опір гарнізонів кількох місцевих замків, що стали опорними пунктами польської шляхти і польського воїнства. Одним із перших упав під ударами повстанців укріплений замок аристократа Мартіяна Селецького в містечку Обертині. При штурмі його, повстанці скористалися досить примітивною тактикою "навали", в якій, як стверджують дослідники, брали участь навіть жінки й діти. Але саме цей, раптовий, навальний напад на замок призвів до того, що магнат Селецький ледве зумів, під охороною надвірної міліції, утекти, а гарнізон замку здався і був винищений.

Тоді ж, восени 1648 року, повстанці зуміли заволодіти добре укріпленими замками в Заболотові та Городенці. Сильний опір війську Височана виявив гарнізон замку одного з відомих польських аристократів Станіслава Потоцького в Печеніжені. Здобувши його в запеклому бою, повстанці знищили всіх, хто в ньому уцілів, а сам замок зруйнували так, що надалі Потоцькі вже навіть не пробували відновлювати його.

Проте Семен Височан розумів, що ні про який контроль над Підгір'ям не може бути й мови, поки стоїть наймогутніший замок цього краю - Пнівський. Ще й зараз, у наші дні, на узвишші, що зеленавіє на околиці міста Надвірної, марять минувшиною руїни веж цього укріпленого, колись досить могутнього замку, справжнього європейського бургу. Товсті стіни, величні каземати, чітко зорієнтовані та припасовані до оборони бійниці; залишки обвідного рову, що відгороджував замок від рівнинної частини пагорба; системи таємних ходів та підземелля, в яких зберігалися значні запаси зброї і продовольства, - все це дозволяло володарям замку магнатам Куропатвам почуватися у своїй твердині досить впевнено, гонорово відбиваючи напади дрібних повстанських загонів.

Штурм Пнівського замку ще й тому мав для Семена Височана принципове значення, що за стінами його переховувалися всі найвизначніші аристократи краю, яким вдалося уникнути загибелі у власних замках та маєтках. Вони прибували до Пнів'я з загонами озброєних слуг, з усіма тими скарбами, які вдавалося врятувати... Отож повстанці самі спонукали свого ватага до наступу на Пнів'я, до штурму замку.

Судячи з усього, гарнізон Пнівського замку для цього нападу був готовий. Маючи гармати і достатньо набоїв, він упевнено відбив перший, навальний штурм полків Височана, даючи зрозуміти, що надалі здобувати його слід за всіма правилами військової науки. І Височану не залишилося нічого іншого, як взяти замок у тривалу облогу. Шляхту це влаштовувало, оскільки вона розраховувала на допомогу королівського війська. Та виявилося, що польському уряду зараз було не до якоїсь купки магнатів, що тримала оборону в далекому карпатському замку. Щоправда, на допомогу їм хотів прийти польський загін з Болехова, але, щойно з'ясувавши, що в облозі Пніва бере участь чи не вся армія Височана, командири його вирішили не ризикувати.

Відтак Пнівський замок виявився приреченим. По трьох тижнях облоги Семен Височан здобуває його штурмом. Весь гарнізон замку було знищено, а сам замок спалено і майже до щенту зруйновано. Відлуння цієї події віднаходимо в "Літописі Самовидця". Втім, дехто з сучасних дослідників - посилаючись на польські джерела - доводить, що облога була, але здобути замок повстанцям не вдалося.

Битва за Пнівський замок мала значний громадський резонанс. Після неї уже ніщо не заважало Височану утверджуватися в краї, створювати повстанську адміністрацію, а головне, формувати козацько-повстанську армію. Але саме в цей час він роздробив своє 15-тисячне повстанське військо на загони, які наприкінці 1648 та початку 1649 року змушені були діяти кожен зокрема, підпорядковуючись власним ватагам, тобто затративши стільки сил та енергії на формування більш-менш сталого війська, Височан своїм же наказом змушений був розформувати його, перетворивши на дрібні повстанські загони.

Звичайно, це його рішення можна досить легко аргументувати: утримувати велике військо важко. Дрібні загони набувають маневреності, їм легше утримувати самих себе, легше перезимувати. Крім того, слід було утверджувати повстансько-козацький устрій на окремих звільнених від поляків територіях. Все це так. Але в аналогічній ситуації Богдан Хмельницький до подібного дроблення не вдавався. Тобто окремі його полководці теж діяли самостійно, але розпочинали вони свої рейди лише тоді, коли набували організаційного гарту і ставали досить чисельними: згадаймо хоча б корпуси Максима Кривоноса, Івана Богу на, Йосипа Глуха.

На мій погляд, Височан занадто поспішив з розпорошенням сил. Відмовившись від формування армії, він знову віддав свої найбоєздатніші підрозділи повстанській стихії. Цим одразу ж скористалися поляки, котрі, формуючи шляхетське ополчення, один за одним громили занадто здрібніли повстанські загони. Одначе основною причиною поразки повстання Височана стали не дії поляків, а... дії гетьмана Богдана Хмельницького.

- Як і полковники армії самого Хмельницького, Семен Височан розраховував на те, що гетьман збройно підтримає повстання галицького козацтва, а головне, що вдасться до подальшого наступу на дуже поріділе польське військо, на Польщу. Не слід забувати, що на той час, коли полки Хмельницького виявилися під Львовом, тобто майже на кордонах власне Польщі, Річ Посполита вже втратила майже весь цвіт свого воїнства, майже всіх більш-менш визначних полководців своїх; король Владислав IV помер, а часи "міжкоролів'я" були позначені в країні гострою політичною боротьбою, шляхетською міжусобицею.

Та замість того, щоб утверджувати українську державність, Богдан Хмельницький послав свою делегацію на вибори (у листопаді 1648) польського короля, Яна-Казимира, засвідчивши перед усім світом, що він є підданим польського короля, а Україна - невід'ємною частиною Речі Посполитої. Він усіляко зволікав з ^натиском на Варшаву", вражаючи цим власних полководців, які бачили, що шлях на польську столицю відкритий і що про зручніший момент годі й мріяти. Дочекавшись обрання нового короля, посприявши цьому обранню - український гетьман уклав з ним мирну угоду і наказав своїм військам залишити Галичину, покинувши місцевих повстанців і, зокрема, військо Семена Височана, напризволяще. Ці дії Хмельницького докорінно ускладнили становище корпусу Височана, який, як уже мовилося, мав на той час контакти зі штабом Хмельницького а, можливо, і з самим гетьманом, і вважав своє військо складовою частиною Визвольної армії.

Марне Височан сподівався на допомогу Богдана Хмельницького. Перебуваючи під Замостям, на чолі могутньої козацько-повстанської армії, яка на той час зазнала стільки блискучих перемог і зуміла визволити майже всю Україну, гетьман веде переговори з новообраним польським королем про укладення миру, при цьому виставляє настільки ганебні для переможної козацької армії, для козацтва умови, під якими інший полководець посоромився б підписуватись, навіть опинившись у вкрай тяжкому стані, в обложеному таборі, без набоїв і продовольства.

Прийнявши у себе послів польського короля і провівши з ними переговори, він 5-го (орієнтовно) листопада послав до Варшави власне посольство на чолі з полковником Захарієм Хмельницьким та ксьондзом Андрієм Мокрським. Які ж вимоги він, переможець під Жовтими Водами, Корсунем та в інших битвах, висунув перед знесиленою переляканою розвоєм козацько-селянського визвольного руху в Україні Річчю Посполитою? Ось основні пункти його умов:

1. Щоб завжди козаків було 12 тисяч і щоб чинним був той привілей, який одержали від світлої пам'яті короля з підписом чотирьох сенаторів".6

Хмельницький навіть не з'ясовує про яких саме козаків ідеться: реєстрових, чи взагалі, людей, які називаються козаками, тобто прийняли козацький спосіб життя або є спадковими козаками. А це мало принципове значення. Адже козак - означало "вільний". Він не був підвладний панові, його не можна було карати за те, що залишив панський маєток, не можна було повертати під панську владу.

Але, незалежно від того, які козаки малися на увазі: звичаєві, чи лише реєстрові, тобто ті, що підлягали королівському реєстру і перебували на державному утриманні, — чисельність ця для такої великої держави, якою поставала на той час Україна, була просто-таки мізерною. Особливо якщо врахувати, що на той час усі воїни Визвольної армії вважали себе козаками. А ще ж існувала Запорізька Січ. Саме лише Військо Запорізьке Низове налічувало тоді понад ЗО тисяч шабель. Для порівняння скажу, що, зазнавши поразки у битві поблизу Курукового озера, знемагаючи в обложеному таборі, гетьман Михайло Дорошенко домігся (в 1625 році) від поляків, щоб у реєстрі залишалося 6 тисяч козаків.

А ось що мовилося в двох інших пунктах підписаної Хмельницьким під Замостям угоди. "Щоб кварцяного війська не було, а вони самі оборонятимуть Річ Посполиту".

"Щоб Хмельницькому було дано в Україні староство, яке він собі вподобає, а до цього староства 20 миль землі".

Тобто, як бачимо, першим із цих пунктів Україна визнавалася невід'ємною частиною Речі Посполитої, і навіть сама називалась нею, отож ні про яку державність українську, про яку стільки говорять наші дослідники і будівничим якої подають Б. Хмельницького, тут навіть не йшлося. Відтак і сам Хмельницький просить у короля наділити його староством, визнаючи себе у такій спосіб вірнопідданим польської корони. Староствами в Польщі наділяв сам король.

Цікавий четвертий пункт угоди, в якому говориться: "Щоб пани не карали своїх підданих і все простили цим заколотникам". Зверніть увагу, що, говорячи про підданих панів, Хмельницький, власне, має на увазі воїнів своєї козацько-селянської армії, оті десятки тисяч селян, які, полишивши панські маєтки, приєдналися до його війська зі зброєю в руках, по суті, здобули незалежність України. Так ось, зневажуючи ці здобутки, навіть не згадуючи про можливість існування незалежної Української держави, Хмельницький уже одверто називає їх "заколотниками" і просить помилування для них саме як для "заколотників".

Й нарешті чотири останні пункти:

"5. Щоб можна було виходити в море, коли захочуть і в будь-якому числі.

6. Щоб судилися козаки правом литовських татар, а литовські татари судяться таким правом, як шляхта.

7. Щоб те, що сталося, було забуте.

8. Щоб не були під владою пп. коронних гетьманів, а тільки під владою самого короля й милості мали свого гетьмана, обраного з козаків".

Ось і всі вимоги гетьмана, вождя могутньої козацько-повстанської армії, на якого козаки, повстанці, селянство, вся Україна молилися, як на визволителя, і від якого вони чекали рішень і дій, гідних творця Української державності. Так, тут ідеться про вільний вихід в море. Цей пункт був необхідний, от тільки реального права на вихід в море слід було домагатися не від польського короля, який і сам не мав виходу в Чорне море, а від кримського хана і турецького султана.

Лише як образу своєї гідності могли сприймати горді старшини, все вільне козацтво той факт, що вождь переможної армії випрошує в польського короля судове право, порівнюючи їх не з польським шляхетством, а... з литовськими татарами - національною меншиною Литви! Я глибоко переконаний, що й сам польський король ніколи не наважився б прирівнювати козаків у їхніх правах до... литовських татар, оскільки побоювався б, що викличе цим невдоволення й образу з боку козацтва. Та йому, мабуть, і на думку таке не спало б.

Крім того, не забуваймо, що сам гетьман Хмельницький уже визначив: козаків буде лише 12 тисяч, тобто цілковито мізерне число. І це право стосуватиметься тільки їх, а не всього козацтва, а тим паче - всього народу. До речі, останнім пунктом Б.Хмельницький беззастережно визнає Україну територією безпосередньо підвладною польському королю. При цьому спроби більшості наших істориків тлумачити визнання королем цього пункту, як здобуття Хмельницьким і його прибічниками певної автономії для України, не має під собою жодного підґрунтя.

Якби Хмельницький хоча б пробував домовлятися про якусь автономію для України, він окреслив би територію, про яку йдеться, визначив би, що саме мається на увазі під поняттям України як державного утворення: чи належить включати до цього поняття, скажімо, Волинь або Галичину, про яку Богдан Хмельницький навіть не згадав. Як не згадав він і про галицьких повстанців, яким потрапити до отих 12 тисяч козаків, права для яких ницо виторговував Хмельницький, звичайно ж, не судилося.

Як бачимо, в умовах цієї мирної угоди окреслена лише одна-єдина територія - 20 миль землі, якої Хмельницький вимагав для себе особисто. Ясна річ, з тисячами й тисячами селян, які працювали б на ній.

В угоді, укладеній з королівськими комісарами вже 24 лютого 1649 року, яку Богдан Хмельницький підписав від імені всього Війська Запорізького, визначається, що до Зелених свят, коли має бути складений реєстр козацького війська, тобто реєстр отого загону в 12 тисяч козаків, рубежами перемир'я визначаються ріки Горинь та Прип'ять. " Тому що комісія тепер не може бути успішно укладена, має бути збережений мир з коронними військами і військами Великого Литовського князівства, які не повинні вступати з жодного боку в Київське воєводство по ріки Горинь і Прип'ять, а від Подільського і Брацлавського воєводств по Кам'янець-Подільський. Військо Запорізьке теж повинно залишатися на своїх позиціях і через ці місця і ріки не переходити і ніякого з обох сторін не мають робити під'їзду, наїзду і чат. А якщо коронні війська і війська Великого Литовського князівства перейдуть на описані місця, то знову ж таки, повинні назад повернутися".

Як бачимо, ні про яке державне утворення тут не йдеться, а гетьман оперує поняттям "воєводство", тобто вся звільнена військами територія визнається територіями воєводств Речі Посполитої. А щоб ні в кого не залишалось сумніву, що це саме так, першим же пунктом Богдан Хмельницький проголосив:

"Маючи корогву і булаву від Величності високої польської королівської милості і Речі Посполитої, пан гетьман і все Військо Запорізьке залишаються вірнопідданими, про що заявляють у своєму листі*.8 Ось такі Чітко і недвозначно, перед усім військом, перед народом своїм і перед усім світом стоячи...

І можна тільки дивуватися, що не лише у працях давніших, таких як Д. Яворницький, М. Грушевський, І. Крип'якевич, але і в сучасних дослідників натрапляєш на нічим не вмотивовані пасажі з приводу того, як під Замостям, наприкінці 1648, та в Переяславі, на початку 1649 року, Богдан Хмельницький здобував незалежність України та розбудовував її державність. Ось приклад:

"Після розгрому польських військ, - читаємо у виданій під егідою Українського вільного університету в Мюнхені монографії Петра Гоя, - листопадового перемир'я 1648 року та тріумфального повернення з-під Замостя у Київ наприкінці 1648 року, Хмельницький вважав Україну за звільнену з-під польської державності, державної влади: "Ми волею Божою тим від них стали свобідні".

Україна стала в центрі нових плянів і політичних комбінацій. Перед молодою українською державою внутрішня і зовнішня ситуації висівали кілька можливих союзів чи, в сьогоднішньому розумінні, орієнтацій. Тому вся енергія, сконцентрованість і широка дипломатична діяльність українського уряду йшла під кутом доцільності вибору союзників з-поміж довколишніх держав*.

Але цілком зрозуміло: якщо Богдан Хмельницький і міг виставляти себе творцем Української державності та її оборонцем, то лише перед тим широким загалом української людності, яка просто не знала, і не могла знати, про що ж там насправді мовилося у висунутих ним поляками умовах миру. Оскільки йдеться про міжнародний імідж України часів Б. Хмельницького, доречно пригадати, як за значно складніших військово-політичних умов повівся керівник болгарських повстанців - до речі, селянин, свинопас, син і внук свинопаса - Івайло (р лі. невід. - помер 1280). Очоливши селянське повстання, він в 1277 році зумів розбити орду ногайських татар, що окупували країну, і визволити частину Болгарії. Невеличку поки що територію невеличкої Болгарії. Гадаєте, що, подібно Б. Хмельницькому він почав схилятися "до ніг його милості царя"! Або писав листи, в яких величав себе вірнопідданим підніжком непереможного хана? Помиляєтесь! Того ж року, ще навіть не здобувши столиці, м. Тирново, він зібрав на Раду всіх своїх командирів, представників повстанських загонів та земель, всіх священиків але не для того, щоб подібно Б. Хмельницькому, примусити їх обирати собі "покровителя" з числа сусідніх володарів, як це вчинив наш достославний гетьман під час так званої Переяславської Ради в січні 1648 року, а щоб урочисто проголосити перед усім світом, що Болгарія є незалежною державою - Царством Болгарським! А самого його, Івайла, висвячено на царя!

Через три роки, в 1280-му, Івайло загинув в битві з візантійцями та іншим царем - претендентом на трон Костянтином Тихом. Але болгари й досі вдячні йому як цареві, главі Держави Болгарської, який не просто зумів розбити військо чужоземців, але й відродити болгарську державність, перед усім світом, правовим актом висвячення на царя, утвердити цю державність і незалежність повсталого народу.

То що заважало Б. Хмельницькому, який мав під своїм командуванням війська в десятки разів більше, ніж цар Івайло, (який мав козацьку, одну з кращих армій світу!) і цілковиту звільнену територію країни в десять разів більшу, ніж мав на момент проголошення незалежності Івайло, проголосити незалежність України. Проголосити й" в Києві, древній столиці України, куди він в'їхав на білому коні і де його урочисто зустрічало все вище православне духовенство України на чолі з патріархом Паісієм, всі його полководці, керівники адміністративних полків і сотень, тисячі представників громадськості. Вони теж вважали, сподівалися, що то в столицю в'їжджає глава незалежної держави, а виявилося, що то лише черговий "вірнопідданий його королівської милості", черговий "підніжок трону його величності", який випрошує собі в польського короля староство та 20 миль землиці. Такою була історична реальність, і нікуди від неї не дінешся.

Між іншим, зауважу, що навіть польські історики, старожитні і сьогоденні, визнавали - як наприклад, Збігнев Вуйцік11, визнавали і визнають, що в 1650-1651 роках фактичної незалежності України було досягнуто. Фактичної — додам від себе - так. Але в політиці державотворення цього замало. Потрібні були державницькі міжнародно-правові акти, які б цю фактичну державність юридично закріпили.

З відходом армії Хмельницького на Поділля та Правобережну Україну, повстанський рух на Прикарпатті почав згасати. Дії Хмельницького викликали розчарування і серед значної частини його власного війська, і серед повстанців Семена Височана. І там, і там почали відкрито говорити про зраду гетьмана.

Не встиг Хмельницький відійти, як поляки негайно розгорнули антиповстанський рух. Одним із перших упав Калуш, здобувши який, поляки жорстоко розправилися з керівниками місцевого козацтва. Серед останніх значних операцій Височана на Галичині була спроба затримати польській загін, що переправлявся в цей край через Дністро. Але вражає те, що для битви він задіяв лише незначний загін місцевих повстанців, в той час, коли тут, на час переправи, повинен був розгорнути увесь свій корпус і дати полякам рішучий бій. Ну а далі почалася розправа над повстанцями. Армія Височана на той час уже, по суті, розпалася. Частина повстанців розійшлася по домівках, частина загинула в боях та сутичках. Тих, що все ще залишалися в основному загоні, Семен Височан теж поділив на дрібні купи", звелівши діяти самостійно.

Прагнучи остаточно пригасити вогнище повстання, поляки перекинули на Прикарпаття кілька полків кварцяного війська, що вивільнилося після перемир'я з Хмельницьким, та оголосило місцеве "посполитерушення", аби сформувати ополчення підкарпатської шляхти, і розпочати великі каральні операції. Щоб урятувати рештки свого воїнства від цілковитого винищення, Височан, з ядром його, пройшов тилами польських військ й, уникаючи значних сутичок, пробився на Поділля, на територію Брацлавського воєводства. При цьому кілька окремих загонів, які вже втратили зв'язок з Височаном, знайшли порятунок на території Молдови.

Один з епізодів діяльності Височана можна відродити за повідомленням В. Грабовецького, який, посилаючись на давніші джерела, у стислому розділі "Перехід Семена Височана на гетьманську Україну (1649-1666 рр.)" пише:

"1659 року Семен Височан перейшов на Лівобережну Україну і під час панування гетьмана Брюховецького, будучи на його боці, заслужено став, як повідомляють джерела, "гетьманським полковником", відіграючи значну роль у боротьбі лівобережних гетьманів з польською шляхтою на Правобережжі. Так в 1661 р„ коли проти польського панування і гетьмана Тетері на Правобережжі вибухнуло повстання, яке охопило територію від Бугу до Дністра, він спішить, за наказом гетьмана Брюховецького, на виручку повсталим. Допомагає запорозькому кошовому Івану Сірку, який прибув сюди з козаками, громити шляхту. В результаті цього походу були визволені від польської шляхти Лисянка, Ставище й інші міста, аж до Чигирина. Мабуть, за ці заслуги Височан дістав звання лисянського полковника і зберігав його до 1665р.".

Важко сказати, наскільки важливою і відчутною була роль Семена Височана в "боротьбі лівобережних гетьманів з польською шляхтою на... Правобережжі", як це мовиться в краєзнавця, але що тут, на Великій Україні, гетьмани та всілякі підгетьманичі вперто втягували його в міжусобну боротьбу, то це очевидно. Бо лівобережні гетьмани не стільки боролися проти засилля польської шляхти на Правобережжі, скільки дбали про запровадження московітської адміністрації та своєму ж таки Лівобережжі.

В черговий раз постать непогамовного повстанця-козака з Покуття Семена Височана зринає на кону Історії вже під час козацького повстання 1664-1665 років. Витоки цього бунту слід шукати в подіях польсько-російської війни 1663-1664 років.

Заохочуваний гетьманом Павлом Тетерею, польський король Ян-Казимир заповзявся розгромити козаків та російські залоги на Лівобережжі України і повернути його під польську корону. Одначе похід, до якого він вдався спільно з правобережними козаками гетьмана Тетері, виявився вкрай невдалим. Ні, певних успіхів поляки все ж таки домоглися. Але всі спроби здобути такі значні міста, як Переяслав, Батурин, Ніжин, незмінно завершувалися їхньою поразкою.

Переконавшись, що здобути Лівобережжя полякам не вдасться і що збройні сили їхні розпорошуються, козацькі ватажки Правобережжя вирішили організувати анти польське повстання. Керівником його став полковник Кальницький Василь Варениця, але один із центрів визначився в Лисянці, де сформував свій повстанський козацький полк Семен Височан. Він не лише зумів завдати поразки полякам під Лисянкою, але й досить успішно рейдував між Лисянкою і Ставищем, гарнізон якого понад три місяці витримував облогу значного корпусу поляків. Відтак, до початку 1665 року повстання охопило Брацлавський, Уманський та Могилівський полки, і його підтримали запорозькі козаки на чолі Іваном Сірком.

Одначе сили все ж таки були занадто нерівними. Повстанці зверталися до козаків Лівобережжя та до російського уряду з проханням прийти їм на допомогу, посприяти об'єднанню Правобережної України з Лівобережною. Але й самі росіяни, мабуть, теж побоювалися такого об'єднання, розуміючи, що після цього козацтво захоче визволити Україну не лише з-під Польщі, але й з-під Росії.

Не знайшли вони підтримки і в гетьмана Правобережної України Павла Тетері, який займав одверто пропольську орієнтацію та був захоплений міжусобною боротьбою за владу. Врешті-решт, того ж таки 1665 року Тетеря змушений був зректися гетьманської булави і втекти до Польщі. Але й повстання теж зазнало поразки. У битві під Кальником загинув його вождь Василь Варениця. Потрапив у полон до поляків і був страчений ще один керівник - Сулимко. Відтак змушений був припинити активні бойові дії і Семен Височан.

Здавалося б, участь Височана в антипольському повстанні повинна була зміцнити довіру до нього, але сталося навпаки.

Саме участь у цьому повстанні послужила декому а козацьких старшин приводом для інтриг проти нього. В 1665 році Семен Височан (за однією з версій) був призначений гетьманом Брюховецьким полковником Корсунським. Це один із провідних адмінполків, від позицій якого залежала доля всього Лівобережжя. Уже як полковник, що перебуває на службі в гетьмана Брюховецького, який дотримувався проросійської орієнтації, "мали Хмєльніцкі землі галіцкей" прийняв присягу на вірність російському цареві. Але це йому не допомогло. Хтось із козацьких старшин, або й кілька їх, уже встигли написати доноса царю-батюшці, в якому Височана звинувачено в тому, що свого часу він намагався здати полкове місто своє Лисянку... полякам, тобто виступав проти росіян.

Ось як цю ситуацію відтворює в своєму дослідженні В. Грабовецький: "У 1665 р. Височина несправедливо обвинувачено в тому, нібито він намагається віддати полякам Лисянку. Це спростовує лист гетьмана Брюховецького до царя від 28 січня 1665 року, де говориться, що Семен Височан, будучи корсунським полковником і живучи в Лисянці, прибув зі всіма своїми сотниками, лисянськими міщанами і війтом до Канева і нарівні з іншими склав присягу на вірність і навічне невідступне підданство Росії. Після цього Височан з міщанами повідомили, що якийсь митрополит Варнянський та із Греції Даниїл підмовляли їх відступити від Росії і піддатись Речі Посполитій. Однак полковник не лише не зламав присяги, але й мужньо боронив Лисянку перед наступом шляхетських військ Чарнецького та їх гетьмана Павла Тетері".

Інформація ця, яку краєзнавець подає без будь-яких коментарів та без аналізу, потребує певного осмислення. Можна не сумніватися в тому, що якісь-там контакти з гетьманом П. Тетерею у Височана справді були. Галицький ватаг-полковник дійсно брав активну участь в антипольському повстанні, але нема достатніх підстав вважати, що нібито він був посланий гетьманом Брюховецьким для участі в цьому повстанні з метою його підтримки.

Як і деякі інші полковники, Височан сам приєднався до повстанців, розраховуючи, що перемога над військами Речі

Посполитої допоможе розповсюдити полум'я цього повстання і на Галичину. Отож, разом з іншими керівниками повстання, Височан сподівався, що гетьман Тетеря, незважаючи на його явно пропольську орієнтацію, все ж таки знайде в собі мужність підтримати козацтво.

Одначе в міжусобній боротьбі Тетеря зазнав поразки і на певний час - лише на певний, - на чолі держави козацької виявився І. Брюховецький, весь період правління якого позначений гострою боротьбою за гетьманську булаву, політичною нестабільністю, прагненням цього діяча насильно і навічно прив'язати залишки Української козацької держави до російського імперського воза. Недарма у листі до російського полковника Косагова (навіть не в листі до самого царя!) він по-холуйському називав себе "підніжком престола його царської величності". То й чого, яких зусиль по утвердженню державності, можна було чекати козакам від цього "підніжка*.

Височан усе ще мав авторитет серед козацтва, в його підпорядкуванні перебували досить боєздатні загони, і природно, що Брюховецький розраховував на його підтримку. Але щоб уціліти в цій кривавій веремії, Височану, разом з усіма старшинами його полку, довелося принизливо клястися в вірності Росії та російському цареві. Та, як уже мовилось, існувала певна група старшин, яка, прагнучи, з одного боку, відсторонити від полковницького пернача самого Височана, а з другого - похитнути владу Брюховецького, вперто інтригувала проти нього, переконуючи російських воєвод, котрі панували тоді в Україні, та російського царя, в тому, що присяга цього галичанина вимушена і нещира, і що насправді він тільки й мріє про те, як би перекинутися на бік поляків, щоб у такий спосіб здобути собі прощення польського уряду.

У цій ситуації логічно було б припустити, що Семен Височан або почне формувати власне повстанське військо, чи то на підтримку Брюховецького, чи задля здобуття булави; або ж повернеться в Галичину, щоб відроджувати козацький дух у Підгір'ї. Але ні до того, ні до того він не вдався. На Східній Україні він був людиною прийшлою, на Західній Україні слава його давно пригасла. Та й сили починати все спочатку, мабуть уже не було.

Подальша доля його документально не з'ясована. За однією з версій, котра видається досить правдоподібною, на початку 1666 року він нібито вдався до самогубства. Дізнавшись про те, що його мають заарештувати і вислати до Москви для допитів, Височан вирішив позбавити ворогів такої втіхи і піти з життя з гідністю, як і належить воїнові.

На вершину козацької слави Семен Височан сходив, як вождь антипольського повстання, як "Хмельницький землі Галицької", гетьман Галичини, а завершував це своє бурхливе сходження, "зрадником" російського царя-батюшки і "союзником польського короля". І в цьому - фарсовий парадокс долі Семена Височана, в котурнах якої, мов у гнівних нелукавих словесах Святого писання, відбивається увесь трагізм долі тогочасної, між кількома імперіями пошматованої, гетьманськими міжусобицями закривавленої Козацької України.