Спроби національної аристократії відновити Українську державу.

Дивись також:

Україна втратила державність, але прагнення народу до державного самовизначення не зникло. Форми боротьби залишились ті самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити вільнолюбні прагнення українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVI ст. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Московську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князеві Казимиру: "Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає". Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика московського уряду. Територіальні претензії московських правителів виявилися й у привласненні титулу князів "усієї Русі". В експансіоністській Московщині частина української знаті сподівалася знайти захист від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити державність.

На усунення від влади українські феодали відповіли організацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволодіти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники передбачали

"відсісти" від Литви й приєднати до Московського князівства "руські" землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. У 1481 р. змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — схоплено й страчено в Києві, Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, а його приклад наслідували й інші аристократи.

Дії українських князів загострили й без того напружені стосунки між Литвою і Московією. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина — Олександра — великим князем литовським, а іншого — Яна Ольбрехта — польським королем московські війська почали наступати на прикордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони зробили й в 1493— 1494 рр. У ході воєнних дій на бік московського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверських князів Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських та ін. За мирним трактатом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана III Оленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші "руські" землі, мотивуючи свої дії необхідністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1600 р. до Москви відійшли нащадки московських втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемячич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні надбання Московщина закріпила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовським військам під Дорогобужем. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнавала за Московією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Московити майже вийшли до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилися і в 1507 р. почали війну проти Великого князівства Литовського за нові руські землі.

З початком воєнних дій активізувався визвольний рух української знаті, його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії,

Іспанії. На початку XVI ст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи це становище, Глинський значно розширив свої маєтки, домігся для одного брата місця київського воєводи, для іншого — намісника Берестейщини. Але новому литовському князеві Сигізмундові І Старому (1606—1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київське князівство. Глинського було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам.

Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом — троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, в тому числі містами Турів і Мо-зир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір, одружившись із вдовою князя Семена Михайловича Анастасією, законно претендувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На українських землях активно діяв Василь Глинський, який закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомирщині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Українські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого князівства Литовського, завоювали певні позиції й не збиралися ними ризикувати заради ідеї незалежної Київської держави на чолі з Глинським. Найвпливовіші з них самі претендували на благодатні київські землі й не хотіли ні з ким ділитися ними.

Глинський не одержав належної допомоги іззовні: кримський хан обмежився обіцянками, а московський князь прислав Глинському нечисленний загін воїнів, який взяв участь у воєнних діях повстанців на території Білої Русі. У квітні 1608 р. польсько-литовські війська почали наступати на зайняті повстанцями райони. Під їхнім тиском Глинський мусив зняти облогу Менська й відступити до Борисова, Друцька й далі за Дніпро під захист московських військ. У липні 1508 р. повстання української знаті на чолі з Глинським було придушено. Так закінчилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність, а собі місце в її уряді. Надалі вона обстоювала вже лише власні інтереси в складі Литви й Польщі.

До слідства у справі повстання власті притягнули таких відомих у Великому князівстві осіб, як новгородський воєвода Ольбрехт Гаштовт, великокнязівський конюший Мартин Хребтович, маршалок Олександр Ходкевич та ін. Це свідчить про те, що ідеї Глинського про утворення Київської держави поділяла й частина знаті з найближчого оточення князя. Сам Глинський з деякими найближчими прихильниками від'їхав до Москви, де був радо прийнятий князем Василем Івановичем і брав активну участь у політичному житті Московського князівства.