Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Особливий інтерес до гетьмана Петра Дорошенка (1627-1698) може виникнути вже хоч би з того, що йдеться про внука уславленого гетьмана і полководця Михайла Дорошенка. Він ніколи не забував цього, як не забували і його прибічники, і що дуже важливо, намагався діяти з таким самим розмахом, як свого часу діяв його дід.

Народився майбутній гетьман у Чигирині. Його рід віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він - на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана. Відзначився. Настільки, що Хмельницький номінував його писарем артилерійських військ, тобто надав офіцерського чину.

Мабуть, нащадок гетьмана справді показав себе добрим воїном, оскільки незабаром став полковником і учасником походу до Молдови (1650), що його очолював сам гетьман

Хмельницький. Повернувшись в Україну, він дістав призначення ще й адміністративне: став полковником прилуцьким. Відтоді й починається поступове сходження до гетьманського "трону".

До речі, в листопаді-грудні згаданого року майбутній гетьман дебютував і як дипломат: став одним з послів від козацтва при польському сеймі. Питання, що їх висувало посольство, мали величезне значення для долі України. Найпершою була вимога вивести з України всі польські війська, поновити українські школи, ліквідувати церковну унію. І не винен Дорошенко в тому, що польські сенатори не тільки не пристали на ці вимоги, а навпаки, вирішили збройно придушити повстання в Україні, сформувавши 54 тисячі польсько-литовського війська.

По смерті Хмельницького, Петро Дорошенко мав усі підстави й собі претендувати на булаву. Та він цього не зробив, вважаючи, що його час іще не настав. А поки що визначив свою позицію чітко: підтримувати в усьому Івана Виговського. Бо тільки його програма державного будівництва імпонувала цьому, вже досить досвідченому політикові. Тож коли постала потреба збройно виступити проти заколоту Пушкаря та його російських підбурювачів, Петро Дорошенко негайно повів свій полк на поле бою.

Згодом він бере участь у поході Юрія Хмельницького проти військ гетьмана Лівобережної України Якима Сомка. Похід, як відомо, не вдався. Не пощастило Дорошенкові й у наступному, і він визнав за краще перейти зі своїми козаками на бік Сомка: був певен, що знайде з ним спільну мову, адже добре знав його ще з часів, коли служив Б. Хмельницькому, а Сомкова сестра Ганна була першою дружиною гетьмана.

Та Сомко не захотів мати Дорошенка за спільника. Позбавив його навіть чину полковника прилуцького. На перший погляд, нібито за те, що підтримував його суперників. Але схоже, що він ще й побоювався самого Дорошенка - постаті сильної і впливової.

І все ж 1660 року майбутній гетьман знову стає полковником - цього разу чигиринським. І знову підтримує Юрія Хмельницького. У складі його війська бере участь у битві під Чудновим, де було спільне з росіянами протистояння польсько-татарським військам" а незабаром виконує і кілька дипломатичних доручень. Зокрема, очолює гетьманове посольство на переговорах з поляками під Чудновим; їде з делегацією й до Москви, щоб спонукати росіян переглянути окремі статті Переяславської угоди. (В дужках зазначимо: не спонукав).

Досить упевнено почувається П. Дорошенко й за часів недовгого гетьманування Павла Тетері: дістав 1663 року чин генерального осавула. На сучасну мірку міряючи, можна сказати, що він став генералом — з функціями міністра при гетьманові. Шкода лишень, що П. Тетеря невдовзі перестав бути гетьманом.

Натомість вигулькнув сотник медведівський Степан Опара. Узявши собі одного разу в тяму, що нема потреби пробиватися до гетьманської булави таким довгим шляхом, як це роблять Дорошенко та інші, цей чолов'яга зібрав більш-менш чисельний козацько-селянський гурт і сам проголосив себе гетьманом. Та оскільки ще побоювавсь Івана Брюховецького, що теж мав себе за гетьмана, то вдався до кримського хана: допоможи, мовляв, - матимеш вірного союзника. Хан справді послав йому на допомогу загін ординців. Але тут у ситуацію втрутився Петро Дорошенко. Мені хочеться особливо наголосити на цьому втручанні, оскільки воно було, по суті, першим самостійним кроком полковника Дорошенка як політика і полководця на шляху до гетьманства. Кроком, що мав, якщо можна так висловитись, забезпечення з тилу.

Що ж це було за "забезпечення"?

Дорошенкові одного разу випало перейняти загін татар, що йшов набігом на нашу землю. Міг, звичайно, його розбити - сили не бракувало, але не розбив. Почав переговори з мурзою. Загін виявився не з кримських, а з так званих білгородських татар, що таборилися в Буджаку, і теж мали хана, султанового васала, залежного ще й від Криму. Хан мало що тямив в українських подіях, бо в цьому вже не дуже розбиралися й самі українці. Йому було байдуже, хто там стане гетьманом. Але Дорошенка підтримав. І сталося дивне диво: татари, підступом полонивши та спродавши Дорошенкові самопроголошеного правобережного гетьмана Степана Опару, зажадали від козацької старшини гукнути наказним гетьманом П. Дорошенка. І старшина послухалась. Розбрат, як бачимо, довів до того, що Україні почали вже диктувати й татари... І то не кримські - що ще мало б якесь пояснення і виправдання, адже українці самі не раз закликали кримського хана втручатися в їх справи; а буджацьких.

Та проголосити себе гетьманом значно легше, ніж потім довести іншим, що ти такого звання справді вартий. Щодо Петра Дорошенка, то він мусив доводити це негайно: битись із загонами Брюховецького, виступати проти росіян.

Слід віддати гетьманові належне: вже з перших днів свого врядування він узяв курс на об'єднання двох частин -Правобережної та Лівобережної України. Зокрема, звернувся до лівобережного козацтва із закликом приєднуватися до нього. На жаль, мало хто відгукнувся. Розбрат роз'їдав душі й далі. У свідомості українців по обидва боки Дніпра вже пускала коріння лиха думка про те, що Дніпро їх справді поділив на дві різні держави.

Як це не дивно, але в політичному плані Дорошенкові дуже допомогли поляки та росіяни. Уклавши в січні 1667 року Андрусівський мир, за яким Україна вже офіційно поділялася на Лівобережну та Правобережну, при цьому Лівобережна входила до складу Росії, а Правобережна до складу Польщі, - вони дали Дорошенкові моральне право розпочинати боротьбу за єднання зі зброєю в руках. Та оскільки воювати одразу проти двох імперій він не міг, то для початку прикинувся союзником поляків, щоб з їхньою допомогою... Не вийшло. Тоді він почав визволяти Правобережжя вже від поляків... з допомогою татар. А далі - новий поворот. У червні 1668 року в одному з антиросійських заколотів загинув Брюховецький, і Дорошенко проголошує себе "гетьманом по обидва боки Дніпра".

Цей титул теж нелегко було відстоювати. Але були вже певні воєнні надбання. Зокрема, те, що П. Дорошенко виграв кілька дуже важливих битв із поляками.

Почалося з того, що в Україну зайшло велике польське військо під командою генерала Маховського. Поляки тепер - по Андрусівському мирові - вважали, що Правобережжя належить уже їм навіки, отже, час щонайретельніше почистити його від усього українського, щоб і згадки про нього не стало. Інакше кажучи, зайшла армія карателів і винищувачів.

Дорошенко не мав сили протистояти нашестю. Зате знайшов союзника — кримських татар. З їхньою допомогою він спочатку виграв кілька дрібніших сутичок, а потім поблизу Браїлова на Вінниччині дав Маховському генеральний бій. І не тільки розбив польське військо, а й полонив його командувача, якого з легким серцем віддав татарському мурзі - роби з ним, що хочеш.

Одначе згодом татари відчули, що Дорошенко - союзник ненадійний. Він триматиметься їх лише доти, поки не збігається з інтересами України. А варто їй трохи оговтатись... Одне слово, татари почали підтримувати нового претендента на булаву - Петра Суховія, який без жодних вагань визнавав зверхність Кримського ханства над Україною і прагнув стати гетьманом як не всієї України, то хоч Лівобережної. Зарадив справі славетний Іван Сірко. Він дуже вчасно перейшов на бік Дорошенка, і спільними зусиллями вони розбили війська Суховієнка вщент.

Але що робити далі, як протистояти Польщі та Росії? Дорошенко бачив вихід у союзі з Туреччиною. Почалися переговори. Туреччина погодилася взяти Україну під свій протекторат, не вимагаючи при цьому податі і надаючи їй досить широку автономію.

Дорошенка це влаштовувало. Ви запитаєте: та як же він міг повірити одвічним ворогам України - туркам?! Міг. І мав для цього серйозні підстави. От хоч би й ту, що на умовах такого самого протекторату вже віддавна існували Валахія з Молдовою. І нічого, не скаржилися. Мали право навіть на свою власну зовнішню політику, якого не давала Україні Росія. То чого б, міркував гетьман, мали скаржитися його щиросерді українці? Тим паче, що податі платити не доведеться і волі матимуть більше, ніж на це дозволяють Польща з Росією, що намагається перетворити українців на кріпаків.

Задумано - зроблено. 1669 року Дорошенко скликав велику козацьку раду на річці Росаві поблизу Корсуня. І тут сталося те, що потім дало підставу багатьом нашим історикам відносити П. Дорошенка до зрадників національних інтересів. А саме: коли його проголосили гетьманом України, представники султана вручили йому від імені володаря Високої Порти булаву та інші атрибути гетьманської влади.

Тут, ясна річ, і Дорошенко і турки припустилися політичної помилки. Не треба було дратувати " чернь" козацьку таким врученням. Хоча, з іншого боку, хіба іншим гетьманам не вручали булаву поляки, московіти, навіть кримські татари?

Для випробування свого союзу дорошенківці разом із турками розгромили війська поляків та відданого їм уманського полковника Ханенка, який теж мріяв про булаву гетьмана України. І Петро Дорошенко оголосив (1672 р.) Україну незалежною державою під протекторатом Туреччини.

Чи мають рацію дослідники, закидаючи Дорошенкові намір "віддати українців у рабство туркам " ? На мій погляд, ні. Докази? Прошу. Щойно поляки вклали з Туреччиною Бучацький договір (за назвою містечка Бучач, нині Тернопільської області), за яким Поділля підлягало контролеві турецьких військ, - Дорошенко починає налагоджувати тісні стосунки з російським царем. Для чого? Та для того, щоб протистояти польсько-турецькому союзові. Тобто, річ очевидна: не маючи достатньої військової сили для того, щоб власноруч домогтися незалежності, П. Дорошенко маневрує - згоден: часом досить ризиковано, — поміж трьома імперіями, намагаючись нацьковувати їх одна на одну, і таким чином послаблювати, а позиції України зміцнювати. Це давня, як світ, тактика володарів слабших країн. Нею з успіхом користується багато державних лідерів і сьогодні, на початку XXI століття.

З цього погляду будь-які звинувачення П. Дорошенка в зраді національних інтересів здаються просто недоречними.

У зв'язку зі сказаним, варто повернутися трохи назад. Зокрема, до такої історії. У червні 1668 року Дорошенко привів свої війська на Лівобережжя, щоб остаточно утвердитися в праві "гетьмана по обидва боки Дніпра". Хто йому протистояв тут? Звичайно ж, лівобережний гетьман Іван Брюховецький. Але він так дошкулив багатьом зі своїх підлеглих, що ті зажадали від нього по-доброму, власною охотою, зректися булави на користь Дорошенка. Таку саму вимогу поставив і Дорошенко. Тобто, не квапився до бою, а намагався поладнати справу без зброї. Йому це вдалося. Все скінчилося на тому, що лівобережна старшина сама взяла під варту свого гетьмана та переправила до табору Дорошенка.

Далі, щоправда, сталася прикрість. Дорошенко наказав прикувати Брюховецького до гармати і так тримати, поки не проголосить свого вироку суд. Звинувачення: Брюховецький зрадив козацькі традиції, залюбки прийняв титул російського боярина, сприяв росіянам у їхній політиці поневолення України. Але ті офіцери, що привели свого гетьмана на суд, рішення цього суду чекати не захотіли: забили прикутого. До смерті. Й виправдовувалися потім тим, що Дорошенко, даючи наказ прикувати Брюховецького, нібито махнув рукою. Вони сприйняли це, як вимогу стратити свого полководця.

Отакий, не дуже приємний для Дорошенка, нюанс. Чи не підтверджує він думку деяких істориків про підступність і зрадливість нашого героя? Гадаю, що ні. Дорошенко був надто розумним політиком, щоб дозволити собі поставати перед козаками й нащадками, тобто нами, в подобі ницого, по-дріб'язковому, вбивці колеги. І знов-таки маю докази. Відоме його обурення з приводу загибелі Брюховецького. Відомо, що він покарав - правда, не дуже люто - кількох призвідців, а тіло гетьмана відвіз до містечка Гадяча й поховав під стінами церкви, яку Брюховецький колись збудував. Поховав шляхетно, з належними почестями. І лише після похорону проголосив себе "гетьманом по обидва боки Дніпра".

Здавалося б, усе гаразд. Та не дрімав розбрат. Що?! "По обидва боки Дніпра"! Хто? Дорошенко? Як посмів? Він же з татарами-турками водиться! Він...

Хвиля заздрісної ворожнечі знялася до такої висоти, що чимало полковників просто не наважувалося признаватись у приязні до Дорошенка. Навіть Іван Сірко, який так багато зробив для утвердження його на гетьманстві, визнав за краще перечекати...

Та особливу небезпеку для Дорошенка становив у той момент полковник уманський Михайло Ханенко, віддавна знаний прихильник поляків. І діяв цей полковник так само рішуче, як і підступно. Передусім заручився підтримкою запорозького козацтва, яку йому гарантувала дружба з кошовим отаманом Григорієм Пелехом (підтримка Січі на той час, як відомо, дуже багато важила!). Попросив того ж таки Пелеха поїхати до Варшави, для зустрічі з представниками короля та уряду. І передати листа, в якому Ханенко запевняв, що коли Варшава допоможе йому заволодіти булавою, то умови Гадяцького договору, за яким польські війська мають увійти на Правобережну Україну, набудуть, нарешті, виконання. Польським державцям це сподобалося. 22 грудня 1670 року король проголошує Ханенка гетьманом і через кошового отамана передає йому булаву та інші символи чину.

Дорошенко відчув, що він у пастці. З Лівобережжя на нього тисне ставленик росіян гетьман Многогрішний із російськими таки військами; на Правобережжі лютує Ханенко з поляками. А на півдні раптом виникли вороги в особі січового козацтва. Ну, і одвічні татари. Отож... лишається тільки Туреччина. Іншого виходу нема.

Деякі історики твердять, що саме з цього періоду й починається так звана "Велика руїна України". Та коли бути точним, то почалося все з того, що до військ польського коронного гетьмана Яна Собеського приєдналися війська Ханенка, полковника Сірка та кошового Пелеха. І вся ця сила посунула на Поділля - повертати магнатам маєтності та підкорювати робочу силу. Дорошенко виявився чоловіком мужнім. Покликавши на допомогу турків і татар, він подолав Ханенка, витіснив з України поляків, порозпорошував навіть загони Сірка. Здавалося б, перемога! Але переможцями почували себе також турки й татари, їхні загони розійшлися по всьому Правобережжю й заходилися, як завжди, грабувати населення, та хапати ясир, дарма що це було населення нібито ж союзної держави. Отоді вже й справді вся Україна зненавиділа Дорошенка. Тим паче, що, скориставшись із безвладдя, турки знову відновили свої позиції на пониззі Дніпра, повідбудовували давні фортеці, відрізали козакам шлях до моря.

Проте й у цій ситуації гетьман Петро Дорошенко знайшов у собі мужність вистояти. Маючи в своєму війську загін татар, він улітку 1672 року ще раз - тепер уже під Батогом - розгромив війська поляків та Ханенка. А звідти, разом із турецьким військом, пішов походом на Галичину. Новому польському королю Я нові Собеському не лишалося нічого іншого, як укласти в жовтні 1672 року з Туреччиною Бучацький мир, за яким турки примусили його зректися претензій на Україну. Щоправда, значну частину Поділля турки при цьому відкраяли собі, принаймні, там мали стояти турецькі гарнізони* Але ж у таких справах без втрат не обходиться.

Врятувавши таким чином Україну від цілковитого знищення, Дорошенко негайно звертається з листом до російського царя. Пропонує поновити союз на засадах Переяславської угоди, що її підписав ще Б. Хмельницький. І цим ще раз показує козакам і всьому народові, що турки й татари - то лише тактичні союзники. Так само, як тактичним союзником є для нього й Росія. Бо головна мета - непідлеглість України.

Можливо, Росія, не маючи на Лівобережжі ще одного ставленика типу Івана Брюховецького і Дем'яна Многогрішного (його за не таку активну, як хотілося б цареві, службу спроваджено до Сибіру) і погодилася б на союз, яким його бачив Хмельницький, і навіть додержувалася б усіх пунктів Переяславської угоди, але розбрат, що в цю лиху годину сягнув апогею, робив своє. І - знайшовся новий гетьман, Іван Самойлович. Він набагато рішучіше за свого попередника кинувся на Правобережжя і разом з російськими військами захопив кілька важливих стратегічних пунктів: Черкаси, Канів, цілу низку інших міст і містечок. Зрештою, дійшло-ся до того, що Дорошенкові довелося замкнутись у Чигирині, маючи при собі лише кілька тисяч козаків, яким уже не дуже й вірив.

А до Самойловича тим часом прилучалися інші полки й території. Навіть Ханенко прибув у березні до Переяслава, куди Самойлович скликав Велику Раду, і демонстративно передав свої клейноди, разом із десятком гармат, новообраному гетьманові України - Івану Самойловичу.

Дорошенкові теж не лишалося нічого іншого, як передати Самойловичу й свою булаву. Але сталося це не одразу. Гетьманування його на певний час подовжив полковник Іван Сірко. Саме тоді, коли, здавалося, цілий світ одвернувся від гетьмана Дорошенка, Сірко раптом знову прийшов йому на допомогу, тепер уже як кошовий отаман. Він виправив до

Дорошенка ціле посольство з проханням не віддавати булі ви Самойловичу та росіянам, а рятувати Неньку-Україну.

Підбадьорений цим листом і підтримкою січовиків, Дорошенко зібрав рештки свого воїнства і виступив проти Самойловича. Проте сили були надто вже нерівними, і він зазна поразки. Інший упав би в розпач, схилився. Але не Дорошенко. Він написав листа султанові. Змалював становище, запевнив у дружбі. І в серпні 1674 року турки з'явилися н Поділлі. Водночас султан наказав кримському ханові рушити на Лівобережну Україну, щоб відвернути на себе частин сил Самойловича і росіян.

Розрахунок виявився точним: Самойлович і Ромодановський мусили перекидати війська на лівий берег Дніпре Цього Дорошенкові й треба було. Він негайно розпочав щиросерді розмови-перемови з правобережними полковникам" підкреслюючи, що сподіватися чогось доброго від Самойловича з росіянами не можна.

Тобто, ми бачимо, що в Україні ніби відновилося статус вона знову поділилася на Правобережну і Лівобережну - кожна зі своїм батьком-гетьманом. Що ж завадило цьому процесові Передусім - непрогнозованість дій І. Сірка. Цей полковий знову змінив орієнтацію і зрікся Дорошенка. З якого дива? Т тому, що той, бачте, запросив допомоги в султана. А в кого зз іще можна було просити тоді допомоги? Сірко вдавав, ніби і гадки про таке не мав, коли радив Дорошенкові не віддавати булави Самойловичу. Втім, полковника Сірка можна зрозуміти: він сам претендував на булаву. В його інтересах лежало виснажити обох гетьманів. Довести їх до стану, коли обидва втратять підтримку своїх полків. І,,, - вгадали - змушені будуть звернутися до нього, Сірка: "Ходи, батьку, бери була ву, та дай лад Україні". Зауваживши позицію Сірка, мурз; Кага-Султан теж дійшов висновку, що йому в Дорошенка рс бити більше нема чого, і повернув свою орду на Крим. Але по вів її кривавою дорогою: випалюючи, грабуючи та хапаючи ясир. Щоправда, йому не пощастило. Десь там, на пониззі Дніпра, його перестрів зі своїми молодцями той-таки Іван Сірко Своїх учорашніх союзників полковник розгромив так нещадно, що від орди зосталася тільки згадка. Та ще - намет мурзи що його Сірко послав як дарунок... Ні, не Дорошенкові, а Самойловичу. Щоб довести, що це задля нього він розправився з татарами, а отже, виступає проти Дорошенка.

Здобувши таку підтримку, Самойлович вирішив, що тепер він уже добре пояснить Дорошенкові, хто є хто. Гукнув на військо і напав на Чигирин. Його вмить підперли і росіяни. Здавалося б, справі кінець: Чигирин в облозі, Дорошенкове військо знесилене, ще день два і... Але саме в ці дні Аллах скерував сюди турків. Вони здобули кілька міст, дійшли до Чигирина й деблокували гетьмана.

І аж: тут Сірко, та й усе січове товариство, збагнули: Україна дійшла останньої межі. Треба щось діяти. Але що саме? Сірко формує полк запорожців і їде до Дорошенка в Чигирин. Свідки цієї події твердять, що Дорошенко стрів його як найпочеснішого гостя - ще на підході до міста. З усією належною гідністю. А ще кажуть, що кілька вечорів верховоди пили горілку та оплакували долю Неньки-України.

Але тут відбувається цікава річ. За келихом меду-горілочки раптом з'ясовується, що Сірко зі своїм загоном запорожців прибув зовсім не для того, щоб у черговий раз збройно виступити на боці Дорошенка й нарешті остаточно утвердити його на гетьманстві. Навпаки, він почав тиснути на Дорошенка, аби той зрікся булави на користь Самойловича. Зрозуміло, що Дорошенко був шокований цим ходом. Але що мусив робити: розпочинати війну з Сірком і з усім запорізьким козацтвом?

Зрештою, Сірко таки умовив гетьмана піддатись Самой-ловичу і скласти присягу російському цареві. Дорошенко це зробив. Але не перед російськими воєводами, а перед власним військом. І частину своїх клейнодів передав Сіркові. Не для того, звичайно, щоб вони опинились у Москві. А щоб зберігалися на Січі - на згадку про нього.

Про все це Сірко, через своїх гінців, повідомив Самойловичу із закликом у дусі: " Обіймітесь, брати мої". Але Самойлович собі обіймів не зичив. Навпаки, жадав крові і булави гетьмана всія України. Щоб домогтися цього, він, замість переговорів з Дорошенком, узявся компонувати на нього доноси. Запевняв: Дорошенко вже нібито й не гетьман, але його зречення і присяга цареві - не більше, як підступи. Від нього, мовляв, ще й не такого можна сподіватися. Цар Федір Олексійович зажадав, щоб Дорошенко прибув до Батурина - до ставки Самойловича. І щоб там склав присягу і йому, й гетьманові. Але Дорошенко здогадувався, що з Батурина йому простеляться лише два шляхи: в кращому разі - на той світ, у гіршому - до Сибіру. І сказав подумки цареві та Самойловичу, мабуть, таке: "Знаєте що, хлопці... А чи не піти вам разом з вашими присягами до дідька?!" І не прибув. Не присягав. Ще й написав листа запорозьким козакам, у якому звинувачував Самойловича в тому, що той, вочевидь, не хоче єдності та незалежності України.

Закінчилися всі ці демарші тим, що у вересні 1676 року росіяни з Самойловичем знову облягли багатостраждальний Чигирин. Облягли так густо, що Дорошенко, не бажаючи зайвого кровопролиття, сам, зі своєю особистою охороною, прийшов до табору Самойловича і віддав йому все те з клейнодів, що в нього ще залишалося. Тобто, остаточно зрікся гетьманської влади. Після чого його під вартою - ніби почесною - вивезли до Москви і кілька років тримали десь там у стані напіварештанта. Засилати його до Сибіру росіяни не зважилися тільки тому, що Сірко просив царя заступитися за Дорошенка, прозоро натякаючи при цьому, що якби Дорошенка заслали до Сибіру, де сам він, Сірко, уже побував, то це дуже засмутило б усе січове товариство. А воно, коли дуже засмучується, починає гніватися.

Щоб якось визначити долю колишнього гетьмана, цар призначив його воєводою міста В'ятки. Чи снилося колись гетьманові Дорошенку, борцеві за єдину незалежну Україну, що закінчуватиме він своє життя воєводою російського провінціального міста, а решту днів доживатиме в подарованому йому царем селі Ярополчому, поблизу Волоколамська?

Але, як бачимо, вивершувались деякі політичні кар'єри на нашій землі, ще й так - сумбурно і безнадійно...