Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 1
• Іван Виговський — гетьман і дипломат, його зовнішня політика
• Гадяцький договір 1658 року — перспективна українська національна програма
• Дипломатія періоду «Руїни»
Іван Виговський — гетьман і дипломат, його зовнішня політика.
Зі смертю Богдана Хмельницького скінчилася ціла історична епоха в житті України, та й не лише України, а й багатьох сусідніх і віддалених європейських країн. Адже в ту епоху будь-які досягнення чи до¬мовленості пов'язувалися передусім з певною особою. Ав¬торитет Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дію всіх об'єктивних законів, не відбитися на всьому майбутті України. Можна ди¬скутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію на ту пору, непослідовність політики, яку проводив ненаситний протектор, але факт залишається фактом — смерть Хмельницького пов'язується з почат¬ком великого лиха, що насунулося на Україну й не¬даремно дістало таку страшну назву — «Руїна», яка була визнана й ученим світом як наукове визначення.
Уже згадувалося про вибори у квітні 1657 року геть-маном України Юрія Хмельницького. Про цю подію ще сам Богдан офіційно, як і годилося провідникові незалежної зовнішньої політики, сповістив усі сусідні держави: Московію, Польщу, Туреччину, Швецію, Се-мигород, Крим, Молдову, Волощину. Магічність прізвища Хмельницького настільки тоді багато важила, що всі оповіщені країни визнали Юрія, мабуть, не звернувши особливої уваги на те, що монархові такої великої дер¬жави минуло лише 16 років.
Поступово практична діяльність Юрія на такій ви¬сокій і відповідальній посаді спонукала козацьку раду на перегляд свого рішення. 25 жовтня того ж 1657 року гетьманом був обраний Іван Виговський — генеральний писар за Богдана Хмельницького. Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, ви¬явивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України.
Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих її змін свідчить те, що на вибори Вигов-ського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Во¬лощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західно¬українських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кри¬мом. З Польщею було укладене перемир'я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ста¬вили до відома про обрання нового гетьмана.
Проте Швеція, зайнята власними справами та війною З Данією, не виконала обіцянок. До замирення України з Польщею закликав Україну курфюрст Бранденбур-зький. А Польща, зі свого боку, зі шкіри лізла, аби повернути собі Україну, якій обіцяла якнайширшу ав-тономію, майже самостійність при мінімальному, прак¬тично номінальному зв'язку України з Польщею.
На цей час царським агентам вдалося вбити клин між гетьманом і запорожцями. До Москви зі взаємними скаргами прибували то запорізькі, то гетьманські посли, а цар від задоволення потирав руки. Він навіть пого¬дився стати арбітром, налагоджуючи порозуміння між гетьманом і Запоріжжям. Москва нав'язала козакам но¬ву раду для виборів гетьмана й відрядила на неї свого представника. Але рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду на по-садження московських воєвод у стратегічно важливих містах України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А найголовніше — зобов'язався при¬пинити зносини зі Швецією.
В історії повстання проти Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового Якова Барабаша настільки чітко було видно московську підтримку, що Виговський вкотре задумався над пошуками іншого зовнішньополітичного партнера або іншого протектора.
І українське суспільство розкололося. Старшина й сам Виговський знову звернули свої погляди до Польщі. Польща, на той час знесилена та ослаблена безперерв¬ними війнами, мала повну шляхетську свободу, що так імпонувало старшині, й високий рівень розвитку політичного життя. Передові діячі того часу не могли не помічати, що з Москви йде зовсім інше. Вони бачили, що московська політика спрямована на повільне обме¬ження всіх державних прав України, на перетворення її на звичайну провінцію Московського царства. Як зазначає Д. Дорошенко, українська старшина зі страхом придивлялася до суворого московського абсолютизму, до грубих і жорстоких московських звичаїв, до мос¬ковської нетерпимості й релігійного фанатизму. Чи бути вільним, незалежним шляхтичем, одне слово якого бло¬кувало прийняття рішення в сеймі, чи називатися й насправді бути царським «холопом», як іменували себе навіть найродовитіші піддані царя, — для української верхівки було далеко не байдуже.
Але по-іншому ставилися до цих процесів звичайні козаки й селяни. Вони боялися, що разом із союзом з Польщею повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Тому повернення до державної злуки з Польщею в широких верствах українського народу було дуже непопулярним. З докорінних розбіжностей в інте¬ресах різних прошарків суспільства і розпочалася справжня трагедія України, поглибивши прірву між масою козаків та селян і старшиною, що врешті-решт і призвело до «руїни».
Гадяцький договір 1658 року — перспективна українська національна програма.
В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі (нині районний центр Полтавської області). Це програмний документ стратегічної важливості. Багато істориків, на жаль, недооцінюють його через те, що він, мовляв, не був реалізований. Але погляньмо на рівень політичного мислення, на підходи до вирішення вузлових питань того часу. Це своєрідний шедевр політичної думки. (До речі, Гадяцький трактат повністю надрукований у книзі О. Я. Єфименко «Історія України та її народу». — Київ, 1992. С. 231—241.)
А тепер повернімося до самого документа. Гадяцький договір проголошував унію України з Польщею та Лит¬вою. Нове утворення мало бути федерацією трьох са¬мостійних держав. Україна в межах Київського, Черні¬гівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Король обирався один на всі три держави. На перший погляд здається неможливим, але за трак¬татом, коли б Московія дійшла згоди з Польщею, то могла б бути прийнята четвертим членом слов'янської федерації.
Найвища законодавча влада в майбутній державі мала належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх земель. Виконавча влада у Великому князівстві Руському належала гетьманові, який обирався довічно й затверджувався королем. Гетьман входив до поль¬ського сейму, звичайно ж, з правом вирішального го¬лосу. Нова українська держава діставала найвищий судовий трибунал з діловодством українською мовою, свої фінанси, свою монету й власну армію (ЗО тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська). Щороку 100 ко¬заків від кожного полку могли отримувати шляхетство. При цьому польським військам заборонялося проникати в Наддніпрянщину.
Важливою була стаття щодо релігії. Унія мала бути скасована в усіх трьох державах. Православна ж віра зрівнювалася в правах з римо-католицькою.
Плани в галузі освіти сягали заснування в Україні двох університетів. Київська академія діставала рівні права з відомою Краківською. Трактат давав змогу ство¬рювати в Україні колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, різні школи й друкарні. Вводилася повна свобода слова й друку.
Такий унікальний на той час документ був прий¬нятий після тривалих дебатів. Українські делегати до магалися, аби до трактату було включене положення про входження до Великого князівства Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького, Волинсько¬го й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли. Довелося погодитися з поміркованішими умовами.
У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Ми¬хайлович звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву. В маніфесті зазначалося, що задля оборони святої церкви й прадідівської свободи «ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Ґуставом, і всім їм до¬держували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя мо¬сковського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим».
Далі в маніфесті говорилося, що московський цар не виконав своїх обіцянок. Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав переговори з Польщею попри інтереси України (безпосередній наслідок Віленської угоди 1656 ро¬ку), розв'язав війну із союзницею України Швецією, поставив гарнізон у Києві, задумав зовсім знищити Білорусь та Україну, почав сіяти чвари, підтримувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну озбро¬єною силою.
А сила ця, 100-тисячна московська армія, весною 1659 ро¬ку розпочала наступ на Україну. Виговський, скори¬ставшись правом мати наймане військо (за Гадяцьким договором), почав брати до себе на службу поляків, німців, волохів. Тисячами вступали до української армії серби. Прийшли на допомогу татари, корпус польського війська. Ці досвідчені воїни влітку того ж 1659 року в кривавому бою під Конотопом вщент розгромили бли¬скуче російське військо. Москва залишилася без при¬криття, і цар навіть виношував плани втечі за Волгу. На прохання командування московського війська при-миритися гетьман відповів згодою.
Тим часом сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький трактат. Найбільшу дискусію викликало питання про скасування унії. Довго сперечалися довкола нього й прийняли розумне рішення про загальну свободу віри. Всі члени сейму й делегати від української сторони взаємно присягнули на Гадяцьку унію. Здавалося б, відкривається нова ера в житті народів Східної Європи. Але не так сталося, як бажалося.
Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського.
Відбулися дві козачі ради, на яких зви¬нувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Делегатів на сейм у Варшаві, Сулиму й Ве¬рещаку, не давши сказати й слова, зарубали на місці. На другій раді Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.
Микола Костомаров з цього приводу констатував: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».
За Юрія Хмельницького започаткувалася сумна тра¬диція: при приході гетьмана до влади складати з мо¬сковським царем спеціальні статті. Вони мали характер міжнародних угод, міждержавних документів. Під на¬тиском московського війська 17 жовтня 1659 року в тому ж Переяславі Ю. Хмельницький змушений був підписати нову Переяславську угоду, яка мала визна¬чити принципи відносин України й Московської держави.
Умови, нав'язані московськими урядовцями, були га¬небні. Тепер уже йшлося не про протекторат Москви над Україною при практичній рівності сторін, а про підданство України московському цареві. Заборонялося обирати гетьмана без дозволу царя, вести самостійні воєнні дії. Московські гарнізони мали знаходитися у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані, утримувати їх повинне було місцеве населення.
Українські війська виводилися з Білорусі. Москві поверталися всі трофеї, взяті під Конотопом, здійснювався обмін полоненими, усувалися зі своїх посад полковники, яким вдалося розбити московське військо. Запровад¬жувалася смертна кара особам, які виступали проти Москви. Цим громадяни України позбавлялися судового імунітету і прирівнювалися до царських підданих. Ро¬дина Виговського (сам він утік до Польщі) мала бути видана цареві.
Козацьке керівництво спробувало пом'якшити умови такої немилосердної капітуляції. Але місія полковника Петра Дорошенка до Москви успіху не мала. Проте за спиною гетьмана були роздані царські грамоти й милості, особливо Ніжину.
Москва намагалася будь-що зірвати Гадяцьку унію й заради цього влітку 1660 року навіть пішла на війну з Польщею. Вона вже мала всі ознаки громадянської війни, бо на боці Московії виступав Юрій Хмельницький з козаками, а на боці Польщі — Іван Виговський теж з козаками. Поляки перемагали, Хмельницький мляво боронився. Умови укладеного на полі бою Чуднівського мирного договору повторювали в головних рисах Га-дяцький трактат, але вже не йшлося про окреме Велике князівство Руське. Україна одержувала лише автономію з гетьманом на чолі. Залишені напризволяще московити зазнали страшної поразки. Навіть їхній командир Василь Борисович Шереметєв потрапив у полон до татар, де пробув 20 років (викуплений московським урядом з полону в листопаді 1681 року).
Дипломатія періоду «Руїни».
Внаслідок цих подій Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша — Польщі. А коли обидві частини України одер¬жали окремих гетьманів, ця розділеність набула нібито офіційного статусу. Десь з 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року.
Дуже добре охарактеризував цей період М. Косто¬маров. Він писав: «Українська справа явно гинула. Не¬вдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху,до порятунку. Все, Що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпе¬чити себе самого, погубивши інших.., Так бувало скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особи¬стої наживи й самолюбства». Чи не нагадує вам це якийсь інший період нашої історії?
Серед цієї історичної пітьми проступає світлий образ правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не ви¬падкова постать на козацькому небосхилі: його дід Ми¬хайло був гетьманом, ми про нього вже згадували. На початку свого гетьманування Петро Дорошенко мусив кланятися полякам, бо на його території в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших містах стояли польські гарнізони, а в нього самого була заледве якась тисяча козаків. Тому він сидів на двох стільцях — визнавав над собою владу польського короля й одночасно про¬текторат кримського хана.
Тим часом його лівобережний візаві Брюховецький 1665 року здійснив на чолі посольства з 500 чоловік візит до Москви. Від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо дальшого покріпачення України, які з радістю зустріли в Москві. Чи не найпершим проханням Брго-ховецького було: одружити його з якоюсь московською дівкою. Йому відразу ж запропонували свого роду ди¬настичний шлюб з дочкою князя Долгорукого, що й було пишно відсвятковано. Далі гетьман просив надати йому маєтність поближче до московського кордону, йому й дарували на вічне користування Шептаківську во-лость на північній Чернігівщині.
Вже перший пункт Московських статей визнавав ук¬раїнські землі володінням царів. Брюховецький запро¬понував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України.
Але особливо небезпечним для України було про¬хання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах — Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новго-род-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджу¬валося містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.
Сам гетьман отримував титул боярина, тобто царського «холопа». Все це було викладене в письмових статтях і підтверджувалося царською грамотою від 11 грудня
1665 року.
Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом вій¬ськову коаліцію, а з Портою — укласти угоду про політичний протекторат над Україною.
Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с. Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома держа¬вами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.
Дорошенко з допомогою кримського хана розпочав бойові дії проти поляків. Кампанія загалом складалася на його користь, але в цей час Іван Сірко, який не визнавав Дорошенка гетьманом, напав на північний Крим. Після цього татари занервували й уклали сепа¬ратну угоду з поляками, примусивши те ж саме зробити й Дорошенка. Основною умовою миру було зобов'язан¬ня гетьмана разом з усім Військом Запорізьким визнати підданство польського короля й не шукати ніяких інших протекцій.
Змінив свою тактику й Брюховецький, побачивши, що проти нього піднімається потужне повстання. На скликаній ним-козацькій раді було вирішено вигнати Царських воєвод і віддатися під протекторат турецького султана. До виступу проти Москви Брюховецький за-кликав і донських козаків. Московські гарнізони част¬ково були знищені, частково здалися. І тільки в Києві, Чернігові й Ніжині вони втрималися. Переговори з Пор¬тою завершились одержанням султанської грамоти з обіцянкою протекції.
Брюховецький розпочав бойові дії проти Москви. До¬рошенко не міг змиритися з тим, що лівобережний гетьман веде таку непослідовну політику стосовно мож¬ливого об'єднання України, й пішов проти нього. При зіткненні двох козацьких загонів колишні прихильники самі вбили Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом Правобережної і Лівобережної України.
Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він про¬демонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік XIV намагався через свого варшавського посла встановити контакти з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем.
Московський уряд не міг змиритися з таким зро¬станням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Доро¬шенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна — з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володими¬ром. Тому московські посли настирливо пропонували гетьманові дотримуватися умов Андрусівської угоди — залишатися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.
Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. За¬галом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися, Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо забо¬ронено возити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.
Реєстрових козаків мало бути ЗО тисяч. До них долу¬чався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліційними функціями — здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборо¬нялося підтримувати зносини з іншими державами.
Дорошенко не ворогував з Многогрішним, що не по¬добалося Москві. Між обома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко про¬довжував чітко орієнтуватися на Туреччину, Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький про¬текторат над Україною. Загалом Порта зустріла їх при¬хильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.
Тоді Дорошенко знову звернувся до Польщі, праг¬нучи домогтися повної автономії України в дусі Га-дяцького трактату 1658 року. Але поляки відбулися «самими лише компліментами». Вони воліли укласти набагато вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала геть¬маном Правобережної України, Для Дорошенка це оз¬начало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його престиж серед козаків, що похитнувся після пе¬реорієнтування на Туреччину.
Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі, За прикладом Хмельницького він послав листа до Бран-денбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Мно¬гогрішного, навіть до Степана Разіна. Допомогу ж по¬дали тільки Туреччина та Крим. І навесні 1672 року між Правобережною Україною, Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, й восени того ж року під Бучачем було укладено мир, За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетво-рювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобе¬режних фортець і щорічно мусила виплачувати солідну контрибуцію. Польські історики вважають Бучацький мир найганебнішою угодою того часу. Турецький про-текторат не викликав захоплення серед широких верств народу, але, як заявила козача рада, треба триматися Туреччини, бо «тепер, крім султана, нікуди дітися».
Туреччина весь час прагнула підкорити собі козацтво. Десь 1675 року султан Махмуд IV звернувся до запо¬рожців з пихатою заявою: «Я, султан, сьш Магомета, брат солнца и луньї, внук и наместник божий, владелец царств — Македонского, Вавилонского, Иерусалимского, Великого и Малого Египта, царь над царями, властелин над властелинами, необьїкновенньїй рьщарь, никем не победимьій, неотступньїй хранитель гроба Иисуса Хри-ста, попечитель самого Бога, надежда и утешение му¬сульман, смущение и великий защитник христиан, — повелеваю вам, запорожские казаки, сдаться мне до-бровольно и без всякого сопротивления и меня вашими нападениями не заставлять беспокоить. — Султан турецкий Махмуд IV».
Відповідь не забарилася. З властивими їм сарказмом і гумором козаки писали (згадаймо картину І. Рєпіна):
«Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, армянська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Не-вгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».
На цей час на Лівобережжі стався переворот. Старшина заарештувала Многогрішного й видала москови-там, які в кайданах відправили його до Москви, а потім слід його згубився в безмежному Сибіру. Стар¬шина ж послала до Москви делегацію, якій наказала домогтися того, щоби гетьманові остаточно було забо¬ронено підтримувати зносини з іншими державами. Ви¬сувалися й інші прохання, спрямовані на посилення влади старшини й реальне обмеження козацької авто-, номії. Гетьманом був обраний Іван Самойлович, який у 10 Конотопських статтях загалом доповнив відомі вже Глухівські. В цей час підступно захопили кошового Івана Сірка й відправили за спільною згодою старшини й Москви до Сибіру, хоча його історія на цьому не завершилася. Сірко — помітна постать на політичному небосхилі тих літ. Та й сьогодні про нього багато го-ворять і пишуть. Але хочеться звернути увагу на різку характеристику, яку дав Сіркові обережний в оцінках Д. Дорошенко: «Типовим представником Запоріжжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий воїн, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час стар¬шина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Брюховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну роль як кошовий отаман Запоріжжя. (Помер Сірко в 1680 р.)».
У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ста¬вився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом.
Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Мо¬сква почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Доро¬шенко зайняв очікувальну позицію.
Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими со¬юзниками. Загальна зневіра й недовіра до нього осо¬бисто спонукали Дорошенка до надзвичайного акту. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки. А сам 1676 року пішов на почесне заслання до Москви, де ще 22 роки прожив у подарованому йому селі Ярополча Волоколамського повіту, що під Москвою. Так закінчив свою сторінку боротьби за об'єд¬нання України цей славетний патріот своєї Батьківщини, якого більшість істориків не картає за протурецьку позицію, вважаючи цей крок гетьмана лише способом вибороти державну самостійність України.
Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 року проголосила «князем малоросійської України». З цим не могла змиритися Москва. Розпоча¬лися затяжні бої, під час яких усі учасники — Московія, Польща, Туреччина, Крим — взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами миру з турками зреклася Поділля й Пра¬вобережної України, за винятком північної Київщини, особливо Білої Церкви й Паволочі. Московія з Польщею 1678 року уклали між собою Андрусівський договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі від¬ходила частина Вітебщини й вона ж отримувала викуп у сумі 200 тисяч карбованців. Московія з Кримом 1681 ро¬ку уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упро¬довж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну й середню Київщину. Цей регіон мав залишатися безлюдним і нейтральним. Знову угода укладалася за рахунок Ук¬раїни, бо безлюдна земля довго могла приходити в себе. Санкціонувалася пустеля в самісінькому серці багатого краю, де була колиска його історичного життя, де містився осередок держави Б. Хмельницького. Як з болем зазначає Д. Дорошенко, український народ «за¬лишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі». Або, як сказав Т. Шевченко,— «на нашій не своїй землі».
Турки не витримали неприхованої патології в по¬ведінці свого протеже Ю. Хмельницького й стратили його в Кам'янці 1681 року. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдовському гос¬подареві Івану Дуці. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками й поступово витіснила їх із Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля й Київщини. Діяльний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 року 5 тисяч козаків допомагали королеві визволяти від турецької облоги Відень. Але поляки дуже були заці¬кавлені в підписанні «вічного миру» з Москвою. Ще 1683 року вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусові. Цьому всіма силами опинався Са-мойлович. Він побоювався, що укладення миру надовго закріпить поділ України на дві частини, після чого об'єднати їх буде дуже важко. На першому етапі пе¬реговорів Самойловичу вдалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте все йшло до його ухвали. 1686 року «вічний мир» був підписаний у Москві.
Умови миру знову не враховували інтересів України. Польща назавжди зрікалася Лівобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою між Ірпінем і Стугною. Запоріжжя переходило під пов¬ний протекторат московського царя. Поляки зобов'яза¬лися поки що не заселяти середньої Київщини над Дніпром з містами Черкаси, Чигирин, Канів, Мошни, Трахтемирів, Ржищів. Був створений союз проти Ту¬реччини й Криму. Московія зобов'язувалася розпочати війну проти Криму, а в разі наступу турецько-крим¬ських військ на чиюсь територію — висилати на до-помогу свої частини.
Самойлович за роки свого тривалого гетьманування дещо розбестився. Йому дедалі більше ставали власти¬вими необмежене користолюбство й властолюбство, пи¬ха, намагання на всіх впливових посадах мати родичів (зокрема, троє його синів були полковниками). В останні роки свого правління він почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. Він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль і оточували б московські володіння.
І все ж, як підданий царя, мусив взяти участь у поході московських військ проти Криму 1687 року, який очолив фаворит царівни Софії красень Василь Голіцин. Похід був страшенно невдалий. Голіцин намагався зва¬лити на Самоиловича відповідальність за невдалий похід і виправдатися перед царівною. За поданням невдово-леної гетьманом, старшини його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру. В липні 1687 року рада в таборі над річкою Коломаком обрала гетьманом Івана Степановича Мазепу, з правлінням якого відкри¬вається нова сторінка української історії.
