Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Беручи участь у змові проти Дем'яна многогрішного, генеральний суддя Іван Самойлович навряд чи міг припустити, що мине лише кілька років, і його так само заарештують і спровадять до Сибіру, як оце щойно спровадили туди - не без допомоги самого судді - гетьмана Многогрішного. Але саме так воно й сталося.

Відомо, що походив Іван Самойлович (р. в. невід. - помер 1690) з родини священика і замолоду навчався у Києво-Могилянській колегії. За часів Многогрішного зробив блискучу кар'єру: спочатку став полковником Чернігівським, а згодом (1669) генеральним суддею Лівобережної України. Одначе вдячним за ці призначення Многогрішному не був. Навпаки, зрадою видав свого патрона росіянам. Після цього йому, ясна річ, не лишалося нічого іншого, як до кінця служити російському цареві.

З перших днів свого гетьманування Самойлович дав зрозуміти всім - і козакам, і росіянам, - що про ідею незалежності України забуто, і розпочав переговори з Москвою. Про що? Та про те, що Росія за його підтримки повинна не тільки остаточно поглинути Лівобережжя, а й усю Правобережну Україну.

Що ж заважало здійсненню цього плану, такого любого Москві та цареві? Опір з боку Правобережного гетьмана Дорошенка, небажання значної маси українського населення й далі терпіти наругу від московської адміністрації, яка після арешту Многогрішного посунула в Україну сараною.

Доля Самойловича є чудовим зразком того, як Російська імперія спритно використовувала амбіції окремих козацьких ватажків України, в тому числі й гетьманів, а потім, коли вони виконували свою місію, жорстоко розправлялася з ними. Підтримавши бажання І. Самойловича приєднати до Росії ще й Правобережну Україну, росіяни посилають в Україну великий корпус боярина Ромодановського і велять Самойловичу вирушати з ним проти Дорошенка. І Самойлович іде на Правобережжя, щоб здобувати його для Росії.

Тут йому дуже пощастило: альтернативний, як сказали б ми сьогодні, правобережний гетьман М. Ханенко, лютий ворог Дорошенка, склав перед Самойловичем свої повноваження і перейшов із військом на його бік. Отже, П. Дорошенко опинивсь у надзвичайно складному становищі. Він, ясна річ, міг би ще боротися, ще певну силу мав, але, відчуваючи, що це лише подовжить агонію його влади та поглибить руїну по обидва боки Дніпра, урадив собі за краще скласти свої клейноди і визнати Самойловича гетьманом України.

Цікавою була соціальна політика Самойловича. Основи її він, очевидно, перейняв від свого попередника Дем'яна Многогрішного. Принаймні, демонстративно відмовлявся передавати важливі справи на розсуд козацької Ради - його більше влаштовувала рада старшини, де офіцери й урядовці мали змогу ухвалювати рішення без зайвих емоцій, у спокійній, діловій атмосфері, тверезо беручи до уваги міжнародні та внутрішньополітичні аспекти. Так само наполегливо підтримував він і формування з козацької верхівки панівної верстви, що дало змогу деяким історикам твердити, ніби "в соціальних питаннях Самойлович проводив лінію старшинського класу, надаючи державі аристократичного характеру" (за І.Крип'якевичем).

Такі дії Самойловича, а також його нехіть іще раз вирушити проти турків та припинити їхні грабунки, розгнівили запорожців. У вересні 1678 року Сірко написав листа Самойловичу, в якому відверто звинувачував його та російські війська в небажанні рятувати Правобережжя, в зраді інтересів України. Докоряв Самойловичу, що, захопившись боротьбою з Дорошенком за булаву, він геть забув про рідну землю і козацтво, а це може обернутися лихом для самого гетьмана.

Та лихо підстерегло Самойловича не з боку запорожців. Його кар'єра скінчилася цілковитою несподіванкою як для нього самого, так і для багатьох його прихильників.

А було так.

Навесні 1687 року російський цар звелів Самойловичу рушати в похід на Крим, підтримавши 100-тисячне російське військо під командою князя Голіцина. Самойлович послухався й зібрав близько 50 тисяч українського воїнства. Але татарська розвідка довідалась про ці наміри. Спеціальні загони татар - ще до початку походу - подалися в степи і заходилися випалювати їх, перетворюючи на пекло. Нестало паші для коней, бракувало питної води... Військо, що прийшло сюди, не витримало спеки та спраги і повернуло назад. А купка старшини, серед якої був і генеральний осавул І. Мазепа, потай поширила чутку, що то не татари попалили степи, а... самі козаки. Це зродило в росіян підозру: Самойлович не хоче йти в похід, тому всіляко йому заважає. Підтримали цю підозру й доноси російському командуванню, в яких цитовано висловлювання Самойловича з приводу безглуздості всього заходу.

Але найдивніше сталося згодом, коли війська, повертаючись назад, підійшли до притоку Дніпра Самари. Там було дванадцять мостів, залишених ще з попередньої переправи. Так ось, українські війська перейшли цілком спокійно, всіма мостами, а коли настала черга росіян, то десять мостів перед ними мало не водночас спалахнули й згоріли. Не викликає сумніву, що підпалила їх ота група змовників, яка вже давно інтригувала проти Самойловича. Але довести цього гетьман не зміг, бо його й слухати ніхто не збирався. Діставши ще одного доноса, в якому писалося, що мости спалено з наказу гетьмана, Голіцин узяв Самойловича під варту.

Певен, що далекою дорогою до російської столиці в ролі арештанта, Самойлович не раз ізгадував, як з його особистою допомогою туди ж таки спроваджено гетьмана Многогрішного. А ще він не міг не пригадати, скільки разів сам компонував доноси на Івана Сірка. Зокрема, того з них, у якому, сповіщаючи, що полтавський полковник Федір Жу-ченко заарештував Сірка, делікатно запитував царя, що має далі чинити із "зрадником" - нібито сам на знав, як Москва розправляється з тими, кого правдою чи неправдою названо цим лихим словом. Отож, не без його, Самойловича, допомоги Сірко опинивсь у Сибіру.

Ну, а як склалася доля самого Самойловича? В Москві його визнали винним у зраді й заслали 1687 року до Тобольська. "Князь Голіцин, - оповідає трагедію родини Самойловичів "Історія русів", - був тоді саме в силі при дворі царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам гетьманським, полковнику Стародубському Семенові та полковнику Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти бєлгородських татар, відрубали обом голови в місті Путівлі... Самого гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всеношної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено в Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвим". З інших джерел відомо, що помер він по трьох літах заслання.