Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Час від часу козацько-повстанська стихія породжувала справжніх велетів, талановитих вождів і полководців, яким тільки не дуже щаслива доля та несприятлива політична обстановка не дали змоги піднестися до вершин визнання в народі й на міжнародній арені, яких сягали П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Мазепа. Одним з таких велетів народного духу й постає перед нами Семен Палій (Гурко).

Народився він, як припускають, у містечку Борзні, на Чернігівщині, приблизно 1640 року. Походив з родини незаможного козака і на все життя зостався поборником соціальної справедливості, намагаючись досягнути отієї примарної рівності всіх з усіма і в усьому, домогтися якої ще нікому на білому світі не вдавалося і ніколи не вдасться.

Ще юнаком він прибув на Січ. Брав участь у кількох походах проти татар і турків, уславився своєю надзвичайною хоробрістю та прагненням верховодити. Проте вибитись в отамани на Січі не спромігся: високі старшинські посади там здебільшого обіймали вихідці зі шляхетських та славнозвісних козацьких родів, які здобули непогану освіту. І тоді він удався до неординарного вчинку: сформував власну ватагу, до якої, крім запорожців, увійшло чимало українців, що походили з Подністров'я, молдаван і волохів, та й отаборився з ними на околицях Фастова.

У короткому есе ми не маємо змоги торкнутися всіх аспектів його вростання у фастівське поспільство, але можемо зазначити, що соціально-політична ситуація, яка складалася тоді на правобережній та лівобережній частинах України, сприяла тому, що незабаром Палій став і полковником фастівським, і захисником та надією всього правобережного, а почасти й лівобережного козацтва. З надією поглядали на нього і на Запоріжжі.

Річ у тім, що польський король Ян Собеський, під владою якого перебувало Правобережжя, вирішив не перешкоджати відродженню там традиційного городового козацтва. Дізнавшись про це, з Лівобережжя, де вже пускало коріння гартоване на московсько-поміщицькому самодурстві українське кріпосництво, почали втікати не тільки незаможні козаки, а й селянство, дрібне ремісництво, всі, хто не бажав гинути в нескінченних походах російських військ та на примусових роботах. Переважна більшість із них негайно вливалася в лави реєстрових козацьких полків, дозвіл на формування яких Палій та інші полковники мали від самого короля. Цей процес став ще активнішим, коли своїм спеціальним указом король дозволив козакам осідати на всьому незаселеному просторі від пониззя Дніпра до пониззя Дністра. Поляки, звичайно, мали тут свій інтерес: намагалися таким способом захистити південні рубежі королівства від татарсько-турецької експансії, а водночас здобути собі десятки тисяч надійних шабель.

Слід сказати, що і Самойлович, і Мазепа спостерігали за цим козацьким ренесансом з цілком зрозумілим занепокоєнням. Адже це нове козацтво не тільки саме не корилося їм, а й провокувало на непослух маси, у яких з'явився вибір: або служити під гетьманськими булавами, або ж іти до Палія. А Палій, відчуваючи, що йому не знайти спільної мови ні з поляками, ні з мусульманським силами, звертає свої погляди на Росію. І навіть пише листа російському цареві з проханням прийняти в своє підданство.

Московія, можливо, з радістю прийняла б його з козаками, але це призвело б до порушення угод, які існували на той час із Польщею та Туреччиною. Єдине, що на разі могли запропонувати Палієві росіяни, то це перейти з усім військом на лівий берег. Цю ідею підтримав і Мазепа, сподіваючись, що тут йому швидко вдасться усунути Палія від влади, чи принаймні нейтралізувати його, а козаків приєднати до власного війська. Передбачаючи такий варіант, Палій уперто відмовляється і коритися гетьману, і приєднуватися до січовиків.

Тим часом, його проросійські настрої почали турбувати польське командування, і з 1689 року між полками Палія та польськими військами розгорілася справжня війна. На подив поляків, Палій виявився талановитим полководцем, про що свідчили його рішучі перемоги у битвах під Немировом і Білою Церквою та успішні сутички із загонами кримських і буджацьких татар. А невдовзі склалося так, що під його владою опинилася значна територія Правобережжя -майже самостійна держава, яку, до речі, можна було б і проголосити державою, аби лишень Семен Палій розумів значення такого акту, а не прагнув будь-що добутися " під високу царську руку" російського монарха.

Принагідне зауважимо, що й більшість інших козацьких вождів чомусь була певна: монархи, Великі князі й Господарі - це тільки десь, а в Україні спадкова влада чомусь неможлива. Що далі заглиблюєшся в історію України, то все дивовижнішим видається цей факт. Палієві, наприклад, не стало фантазії навіть на те, щоб скликати раду і проголосити себе хоча б гетьманом Правобережжя, тобто хоч якимось способом закріпити свої воєнні успіхи політичне та створити державне утворення.

Така невизначеність полковника та підконтрольної йому території дала змогу гетьманові Мазепі досить швидко розправитися з ними.

1704 року він переходить з військами на Правобережжя і розпочинає боротьбу за витіснення звідти поляків та за об'єднання обох частин України під своєю булавою. Чи мав він право на такі дії? Так. Це право надав йому цар Петро І, який воював тоді зі шведами, а на бік шведів перейшло чимало поляків.

Польським загонам Мазепа дав раду без особливого напруження. Набагато складніше було діяти проти загонів Палія. І не лише тому, що вони були численними та завзятими, а тому, що тут українець мав іти на українця.

Але Мазепа втрапив упоратися з рухом Палія давнім і геть неоригінальним способом: запросив ватажка на бенкет до своєї ставки, добряче напоїв, зв'язав і відправив до Батурина, а звідти, з відповідним листом на ім'я царя, - до Москви. В чому ж Мазепа міг звинуватити С. Палія, полковника, який стільки разів просив царя взяти його під свою руку? У тому, що він... налагоджує відносини зі шведами, ворогами Росії. Можливо, Палій і справді мав якісь стосунки з таємними шведськими агентами, бо в Москві дуже швидко повірили цій версії гетьмана, і Палія заслали до Сибіру. Мовляв, хотів бути під царською рукою? Будь ласка, жодних проблем!

До речі, з таким же успіхом його могли звинуватити і в зносинах з татарами. Відомо, що рідна сестра С. Палія, Варвара, потрапивши в полон до буджацьких татар, стала дружиною буджацького мурзи. Відомо, що її син Чора-мурза навіть навідувався у Фастів, у гості до полковника Палія.

Якимось дивом літній отаман у Сибіру вижив. І коли на початку 1709 року Петро І побачив, що союзником Карла ХП є Мазепа, він наказав повернути С. Палія в Україну. Як вважають дослідники, з ним проханням до царя звернулися новий гетьман І. Скоропадський і князь Долгорукий. Ну, Долгорукий, ясна річ, клопотався, бо до нього апелював гетьман. А чому це раптом Скоропадському забаглося бачити коло себе Палія? Бо той тримався проросійської орієнтації. А понад те, він і досі мав неабиякий авторитет серед козацтва, особливо запорозького, тож гетьман сподівався через Палія посилити власні позиції.

Але значного впливу на перебіг подій колишній вождь повстанців справити вже не міг. Повернувшись із Сибіру, він став полковником Білоцерківським. До нього знову потяглися ватаги голоти та всілякого навколокозацького люду, але дати всьому цьому якийсь лад полковникові вже було несила: надломлений Сибіром організм не дозволив. На початку 1710 року С. Палій помер. Поховали його на цвинтарі Києво-Межигірського монастиря, що слід вважати за знак поваги і до його діянь, і до його слави.