Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Червень 1674 року. До правого берега Інгулу наближається якась дивна процесія: кілька возів, — на них сидять у колодках 15 козаків, - а довкола гарцює гурт татарських вершників. Узрівши таке, козаки з розвідувального підрозділу Івана Сірка подумали були, що це мурза відсилає до Криму своїх бранців. Але, по-перше, жодної орди о цій порі в Україні не було, а по-друге... обіч рухається ще один невеличкий загін - ніби якийсь шляхтич їде в колі своєї особистої охорони...

Бій був коротким. Частина татар загинула, частина кинулася в річку. Козаків-бранців звільнили, а шляхтича з його охороною взяли в полон. Що ж з'ясувалося? Шляхтичем був командир сотні особистої охорони правобережного гетьмана П. Дорошенка ротмістр Іван Мазепа. (До речі, шведський дослідник Альфред Єнсен, автор нарису "Мазепа", датує цю подію 1673 роком).

Коли на Січі, куди привели І. Мазепу, дізналися, що то він із наказу гетьмана Дорошенка переправляв таким способом полонених козаків, своїх-таки земляків із Лівобережжя, підданих гетьмана Самойловича, в дарунок ханові, — товариство так розгнівалося, що ладне було розшматувати спійманого пана на місці. І таки б пошматувало, якби шляхтич не запросив кошового Івана Сірка на кілька слів віч-на-віч. Про що говорили майбутній гетьман України Іван Мазепа зі славетним полководцем Іваном Сірком, цього вже не знатиме ніхто. Але недарма Сірка вважали віщуном, ясновидцем, характерником. Розуміючи, що виправдання Мазепі не існує, - та шляхтич, здається, не дуже його й шукав, - кошовий звернувся до розлючених, готових до розправи козаків із досить дивним словом: "Панове-браття! Прошу вас уклінно: не вбиваймо цього чоловіка. Може, він нам і Вітчизні нашій колись у пригоді стане*. А потім запросив до мови і самого Мазепу.

Важко сказати, що тут уплинуло: чи то Сірка вразила вченість молодого Мазепи, чи, може, оступило притаманне йому осяяння, на яке козаки вже звикли покладатися... Але саме Сіркові Україна завдячує тим, що віка майбутньому гетьманові тоді не вкоротили. Щоправда, Сіркові все ж довелося закути полоненця в кайдани і взяти під варту. Але що вдієш? Не пускати ж його до хана!

І тут сталося дещо набагато цікавіше. Знов-таки, ніби передчуваючи, що Росії ще довго доведеться мати справу з Мазепою, князь Григорій Ромодановський, який був тоді воєводою бєлгородським, наказав Сіркові віддати бранця йому. Кошовий не зрозумів, з якого б то дива він віддавав правобережного козака російському князеві! Ромодановський пояснив свої домагання брутальним шантажем: наказав заарештувати дружину Сірка і його зятя.

Щоб урятувати рідних, Сірко мусив таки Мазепу віддати. Але переправив його не до росіянина, а до гетьмана Самойловича, листовно попрохавши його не карати полоненця, а, розпитавши, звільнити. І вмотивував своє прохання тим, що життя Мазепі дарувало січове товариство, волю якого, як відомо, треба чинити.

Чи міг Самойлович своєю владою звільнити Мазепу? Звичайно ж, міг. Але дуже вже кортіло цьому служаці приподобитися князеві Ромодановському, і він передав арештанта чужинцеві. Не зваживши при цьому на прохання Сірка і волю січовиків.

Перш ніж повести далі оповідь про пригоди Дорошенкового посла, спробуймо хоч побіжно оглянути його попередній життєвий шлях.

Серед польської шляхти, особливо великопанської, з якої потім брала приклад і шляхта дрібніша, існувала традиція: якщо король котромусь із її представників — за бойові чи інші заслуги - наділяв новий маєток, шляхтич або змінював собі прізвище за назвою подарованого села чи хутора, або додавав цю назву до свого колишнього прізвища. Так ось, Іван Мазепа народився на хуторі Мазепинцях, поблизу Білої Церкви, і цей хутір був даровизною одному з предків майбутнього гетьмана. Звідси й прізвище.

Що ж до дат, то з ними, як відомо, завжди бувають проблеми. Одні дослідники, наприклад, твердять, що народився Іван Мазепа 1639 року, другі, як-от Ілько Борщак і Рене Мартель, автори історичної розвідки "Іван Мазепа", обстоюють 1640-й рік.

Ці ж таки автори кажуть, що хутір Мазепинці передав у дарунок предкові І. Мазепи король Сигізмунд-Август 1592 року, і був цим щасливим предком Михайло Колєдинський, тобто дід гетьмана. Який і почав з того року іменувати себе: Мазепа-Колєдинський.

Альфред Єнсен датує цю подію 1544 роком. Відтак виникає проблема і з уточненням часу виникнення імені.

Втім залишимо цю плутанину дослідникам. Оскільки я вже заговорив про традиції польської шляхти, то мушу зазначити, що, як правило, прізвище шляхтича, особливо гербового, - яким і був Іван Мазепа, мало закінчуватися на "ський", "цький". Отож, за логікою, гетьман мав би стати "Мазепинським". Але йому, як і його батькові, подобалось українське трактування. Тож і пішло: Мазепа.

Може, це й не має особливого значення, а проте зауважу, що нам, українцям якось не щастить на благозвучність прізвищ наших вождів та славетних воїнів: Мазепа, Бандера, Сірко, Махно, Скоропадський, Петлюра... Це досить нав'язливо використовувала згодом антиукраїнська пропаганда. , Але погодьмося, що було б добре, якби нам не щастило тільки на прізвища наших звитяжців...

Освіту Мазепа здобував спочатку в Київській братській школі, потім у єзуїтській колегії, а далі поглиблював знання у Європі. Знову ж таки, одні біографії гетьмана твердять, що це діялось у Голландії та Франції, другі - що в Італії та Німеччині. А треті називають усі чотири країни. Очевидно, слід припустити, що в котрійсь із них він справді навчався, а іншими лишень подорожував. Зате всі одностайні в тому, що пан Іван вільно володів кількома мовами, непогано знав західну літературу, сам пристойно віршував, цікавився артилерією і навіть заснував власну ливарню на гармати. Одне слово, перед нами - образ людини освіченої, з широким колом інтересів, професійно підготовленого воїна і політика.

Саме таким і бачив його король Ян-Казимир, наближаючи 1659 року в рангу камергера чи ад'ютанта до свого двору. Існують відомості, що Мазепа в постаті королівського посланця побував на Запорізькій Січі, та був учасником походу польських військ на Лівобережжя України. Але немає жодних підстав говорити, що інтереси польського короля Яна-Казимира аж надто збігалися в цьому поході з інтересами Івана Мазепи. Тому не дивно, що коли при владі на Правобережжі утвердився П. Дорошенко, Мазепа пристав до його війська і, маючи польський чин ротмістра, очолив сотню особистої охорони гетьмана. Саме тоді він і потрапив у полон до Сірка.

Звідси й підемо в нашій розповіді далі - до подій після Сіркового полону. Пов'язані вони з перебуванням Мазепи в Москві. На допиті, що мав місце 5 серпня 1674 року (матеріалами його й оперують дослідники), з'ясувалося, що Мазепа вже знався з Ромадановським, оскільки за дорученням Дорошенка привозив йому листа (в ньому гетьман намагався визначити, чи має він шанси стати гетьманом усієї України). А ще ми бачимо, що Мазепа повівся дуже розважливо, спритно використовуючи суперечності між Дорошенком та

Самойловичем, а також маніпулюючи всіма нюансами стосунків між Москвою, обома гетьманами та кошовим І. Сірком. Оце, мабуть, і врятувало його від незапланованої та довгої-предовгої подорожі до Сибіру. А можливо, ще й те, ще бояри, які допитували Мазепу, теж підпали під чари його освіченості, дотепності та, напевне, Й хитрості, що мала і їхніх очах чи не найвищу ціну.

Хай там як, а майбутній гетьман щасливо повернувся і Україну. Але не до Дорошенка. Самойлович залишив його при своєму штабі, очевидно, за рекомендацією Москви і почав довіряти так, як довіряв рідко кому іншому.

А чи не мав Мазепа наміру повернутися з Москви до Варшави, під крило польського короля? Може, й мріялося про столичні зваби, але шляху туди йому вже не було. Чому? Бо зайшов у серйозний конфлікт із придворним шляхтичем Пасеком. Поклавшись на свідчення Мазепи в якійсь там не дуже привабливій справі, король наказав заарештувати Пасека, але тому вдалося переконати суддів, що він не винен. Отже, винним - і то на все життя - залишивсь у нього "донощик Мазепа ". Якому він заприсягнув помсту до самої смерті. І намагався мститися. Та доля утнула шляхтичеві лихий жарт. Він був непогано обдарованим літературно, тож надумав собі, замість дуелі, відплатити Мазепі на сторінках своїх "Споминів".

В основу оповіді, яка мала знеславити його ворога навіки, Пасек поклав напіввигадану історію про те, як один шляхтич застав Мазепу в покоях своєї дружини і, розгнівавшись, наказав слугам прив'язати його голим до дикого коня, й пустити безбач. Кінь заніс майбутнього гетьмана з Варшави аж до варварської, на погляд автора, України і там...

Одного не взяв до уваги Пасек - сили свого таланту й екзотичності та романтичної привабливості історії, яку він змалював. Замість засуджувати Мазепу, чоловіки почали йому співчувати, а жіноцтво просто мліло од захвату.

Цю історію використали в своїх творах Байрон, Гюго, Ліст*..

Одначе "літературна" слава прийшла до Мазепи згодом. А тоді він справді відчував, що його перебування при дворі короля стає небажаним. Скориставшись із того, що, в складі військ Яна-Казимира йому довелося опинитися в Україні, знеславлений і, разом з тим, уславлений кумир варшавського жіноцтва визнав за краще перейти на службу до війська в чині козацького офіцера. Тим паче, що вже почав замислюватись над долею Батьківщини і радий був хоч чимось прислужитися їй.

Король спинивсь у Білій Церкві. Поки інші з його почту складали шану місцевим дамам з аристократичних салонів, Іванові Мазепі спало на думку завітати до рідних Мазепинців. Там, у батьківській оселі, він і зважився остаточно розпрощатися з королівською службою, щоб до кінця життя служити тільки Україні.

Але з чого починати? Йти на Січ? Податись до Івана Самойловича, гетьмана Лівобережжя? Мазепа обрав Петра Дорошенка. Чи не тому, що Дорошенкове ім'я знали тоді й у Європі, зокрема, у Франції, де про нього писала щорічна урядова газета "Газетт де Франс", а портрети гетьмана, як запевняють нас уже згадувані І. Борщак і Р. Мартель, "продавали в Парижі,Лондоні та Гамбургу*. Можете собі уявити, якої слави треба було зажити в XVII столітті, щоб твої портрети продавали в таких містах. Уже навіть цей факт переконує, що ми й досі недооцінюємо Петра Дорошенка.

Втім, Мазепу приваблювала в Дорошенкові не його слава, а його ідея створити могутню українську козацьку державу. На противагу ідеї Самойловича, що безапеляційно віддавав Лівобережжя Московії, погоджуючись на васальну залежність від московського царя.

Дорошенко прийняв Мазепу привітно, призначив офіцером для особливих доручень. Згодом Мазепа дістав під свою руку цілу гетьманську сотню, тобто сотню особистої охорони гетьмана, а далі став і генеральним писарем дорошенкового війська, або, як ми б сказали тепер, начальником Генерального штабу. Кар'єра - за всієї своєї бурхливості - цілком закономірна. Адже відомо, що Мазепа добре володів словом, знав психологію юрби та козацької маси, до того ж мав неабиякий ораторський хист.

Нагадаю, коли Мазепа потрапив у полон до Сірка, козаки засудили його на смерть. Проте погодилися його вислухати. Хоч ми й кажемо, що помилував його Сірко, але сталося це після палкої промови Мазепи, зверненої до козаків. Про що він говорив людям, які служили тоді гетьманові Самойловичу? Передусім про те, що то великий гріх - шматувати свою Батьківщину, та ділити її на дві частини, залежні від двох імперій. Він переконував, що настав час подбати про об'єднання всіх українських сил, усіх земель, щоб створити незалежну могутню Україну.

Серед козацтва, що мало звичай усе вирішувати радою, вміння "мовити слово" завжди цінувалося. Не зосталося без ціни таке вміння й у випадку з Мазепою. Тож, коли ще й Сірко докинув припущення, що такий лицар може стати Україні в пригоді, січове товариство забуло свій попередній присуд.

Ще один факт. Відомо, що перед полоном Мазепа з наказу П. Дорошенка вів переговори з Самойловичем. І якщо досягти перемир'я тоді не вдалося, то винен у цьому був не дипломат Мазепа, а сам Самойлович, який за жодну ціну не зичив собі єднання з Дорошенком. Треба також пам'ятати про складність загальної політичної ситуації.

Самойлович теж покладав на Мазепу надії, як на дипломата. Зокрема, в 1680 році взяв його з собою до Москви, де в цей час ішли переговори між Московією, Туреччиною та Кримом. Жодного полегшення Україні переговори ці не дали: Лівобережжя, як було, так і зосталось російським; Правобережжя в усій своїй південній частині підпорядковувалось Порті, а Київщина, Волинь та інші землі лишалися за Польщею. Прикра це була дипломатія. Але допомогла Мазепі ще раз переконатися: ворожнеча між Дорошенком і Самойловичем веде Україну до остаточного занепаду, до ще небувалого лихоліття (йому історики згодом дали назву: "Велика Руїна"),

Шведський дослідник Альфред Єнсен загалом не дуже прихильно ставився до Мазепи, проте в його праці знаходимо симптоматичну як на іноземця, що вивчав історію Мазепи на початку XX століття, думку: "Це незвичайне суспільство, - каже він про тогочасну козацьку стихію, - яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали так само невиразні, як обриси безмежного степу, а частково з опальних чужинців чи селян-утікачів, для яких свобода означала те саме, що й необмежена сваволя, - це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, в яких у XVII столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш сподіваного боку - з боку Московського царства, яке не переставало об'єднувати Росію в одне політичне ціле... Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорізької республіки".

У союзі з таким "незвичайним суспільством" і розпочинав Мазепа свою боротьбу за українську державність, за незалежність. Як воно зробилося, що саме він став володарем булави гетьмана Лівобережжя? Щоб збагнути події, треба заздалегідь примиритися з думкою, що політична боротьба за всіх часів мала свої темні сторони, що в такій боротьбі частенько не гребують навіть найлихішими інтригами. Так ось, Іван Мазепа був цілком упевнений, що мета, якої він прагне, виправдовує засоби, до яких хоч-не-хоч, а доведеться вдаватися, коли волієш влади в гетьманаті. І мусиш її воліти та здобувати, бо без влади всі поривання перетворяться на звичайні мрії. А мрійників в Україні вистачало й без нього.

У квітні 1688 року російська цариця Софія і король Польщі Ян Собеський домовилися разом виступити проти Туреччини й Криму. До них - на антимусульманських засадах - приєдналися Австрія і Венеція. Свою спільноту учасники нарекли "Святим Союзом", а мир, який уклали поміж собою, - вічним. Не будемо торкатися питання святості та вічності нового альянсу, але очевидно, що Україні було не минути нової великої війни.

Гетьман Самойлович почав, як годилося, з Універсалу. Скликав ним козацькі полки, і наприкінці квітня, коли вже й паша для коней понаростала і ночувати в степу не холодно, хлопці рушили. Про те, що воювати доведеться за інтереси Польщі та Росії, нікому думати не хотілося. Втішало, що виступають проти одвічних своїх ворогів - татар і турків, то якось воно буде.

Але вийшло не якось. До наших днів докотилась легенда про те, що коли гетьман виїздив зі своєї столиці Батурина, його кінь на мосту через річку спіткнувся. Лиха прикмета! А лихі прикмети, як відомо, мають недобру звичку справджуватися. Козаки переконалися в цьому, щойно ступили на степові простори. Хроністи переказують, що того року весна була на диво гарячою та сухою. Українські й російські (під командуванням князя Голіцина) війська мучились від спеки та спраги, коні не мали що їсти. А на домір злого татари, побачивши, що вітер дме в бік тих, хто йде на них наступом підпалили степ. Якщо взяти до уваги, що за описуваних часів трави там сягали зросту людини, то можна уявити, якого жаху нагнало море вогню на незвиклих до степу росіян. А тут іще пішла чутка, що то, мовляв, не татари палять степи, а... самі козаки. Бо не хочуть воювати "за діло цареве".

Втім, не виключено, що чутки ці зароджувалися не серед росіян, не в ставці Голіцина, а в таборі опозиції Самойловича, яку потай очолював генеральний осавул Іван Мазепа. Бо коли всі побачили, що пробиватися далі крізь випалені, мертві степи нема рації, і московіти перестали довіряти українцям, до табору князя прибула делегація козацьких офіцерів. З якого дива? Та з доносом хлопці. Князеві. На свого гетьмана. Тобто доноса, власне, адресували цариці Софії, тож князь і послав гінця до неї. А сам, замість того, щоб бити татар, став очікувати. Бо й нащо б мав, як сказали б ми тепер, світитися завчасно?

Між іншим, у складі делегації, що подала Голіцину листа до цариці, Мазепи не було.

Та повернімось до оповіді. Наказ цариці виявився щонайпростішим: "Заарештувати і поставити пред ясні очі". Прочитавши його, Голіцин осміхнувся і великодушно довірив козацьким офіцерам самим схопити Самойловича та привести до князевого намета. Хлопці постаралися. І повелися при цьому, скажемо одверто, аж ніяк не по-людському. Схопили гетьмана - як би там вони не ставились до нього, а все ж ішлося про гетьмана! - просто в похідній церкві, навіть служби Божої достояти не дали, посадовили зв'язаного на якусь задрипану тарадайку, а його сина - на неосідлану шкапу, та так - зі свистом, глузами та кпинами - Голіцину й притарабанили: бери, мовляв, собі таке добро!

Князь, теж слід сказати одверто, показав здичавілому козацькому офіцерству, що він не дикун. З візка гетьмана зняв, конвоїрів погамував, скликав козацьку старшину до своєї ставки на раду, і звелів у своїй присутності, по черзі, висловлювати гетьманові звинувачення. Козакам це не сподобалося. Вони ж бо своє зробили - заарештували і привезли. А тут якісь звинувачення! Та ще по черзі! По черзі все виходило сміховинним, тож єдине, що лишалося козакам, - не давати гетьманові й слова мовити на свій захист. Отак і затюкали!

Одне слово, бідного Самойловича, який так старанно запродавав Лівобережну Україну Московії, до тієї ж таки Московії - ніби на праведний суд - відіслали. А гетьманом обрали Івана Мазепу. До речі, під час церемонії вступу його "на посаду" відбулася цікава дипломатична процедура, якої одні дослідники зовсім не помітили, а другі, як уже згадувані автори нарису "Іван Мазепа" І. Борщак і Р. Мартель, просто констатували, як факт, не замислюючись над ним.

А замислитися було над чим. Щойно Мазепа заприсягся на Біблії вірно служити козацтву, Україні та Московії, як наперед старшини вийшов думний дяк, представник цариці Софії. Чим він хотів здивувати присутніх? Нічим особливим. Зачитав "Переяславську угоду", тобто документ, що його свого часу підписали Богдан Хмельницький і російський цар, і примусив присутніх підтвердити також вірність йому, поклястися в додержанні його умов та самим підписатися під документом - на знак вірності новій цариці - Софії.

Тобто, як бачимо, московіти старанно подбали, щоб і за нового гетьмана не зародилося в українців ілюзій стосовно можливої незалежності. Інша річ, що сам Мазепа мав свою думку і щодо цієї присяги, і щодо переяславських угод. І незабаром Москва відчула це.

Ну, а що з походом на Крим? Він відбувся. Але аж за рік. Козаками командував Іван Мазепа, московітами, як і раніше, князь Голіцин. Цього разу справи пішли успішніше. Ні, захопити цілого півострова не пощастило, але Перекоп опинився в україно-російських руках, що й змусило хана вкласти з Росією надзвичайно невигідний для себе мир. Перемога - якщо зважити на те, що перекопські землі так і зостались у складі ханства - була не такою вже й значною. Але князь Голіцин - не просто собі князь, а й коханець - пардон, фаворит - цариці Софії, тож у Москві його вітали так, ніби він здобув не якийсь там миршавенький Перекоп, а щонайменше Стамбул. Не кажучи вже про Рим.

Не встигли московіти вийти з похмілля від урочистостей, як до столиці прибув ще один "переможець Перекопу" гетьман Іван Мазепа. Й ось тут слід віддати належне нашому гетьманові. Він приїхав із таким великим і пишно вбраним почтом, такою каретою, та з такою солідною особистою охороною, ніби зібрався не на уклін до цариці, своєї володарки, а з інспекцією власних володінь. І Софія відчула це. Назустріч вирушив великий загін московітів, у царській кареті при московських воротах Мазепу стрічав особистий царицин представник.

З якого б то дива цариця Софія влаштовувала своєму васалові таку пишну зустріч? Тільки з того, що це додавало шани перемозі під Перекопом та її фаворитові? Не думаю. Софія знала те, чого поки що не знав Мазепа: у Москві визріває двірцевий переворот. Є вже сили, готові скинути її з трону, щоб звільнити його для сімнадцятирічного царевича Петра, майбутнього Петра Великого. Можливо, суто інстинктивно, Софія намагалася відвернути увагу своїх підлеглих від справжнього стану справ, показати різними тріумфами й пишнотами, що її царювання успішне; може, навіть важила на підтримку українського козацтва, в тому числі й Мазепового почту. Одначе скористатися з усього цього не потрапила.

А що ж Мазепа? Парадокс історії полягає в тому, що саме на час його перебування в Москві припав отой переворот, якого так боялась Софія і наслідком якого стало те, що царицю спровадили до монастиря, Голіцина - на заслання, а до влади прийшов Петро, який - погодьмося зі знавцями історії царської родини - мав на це беззастережне право. Якби Мазепа був у цей час поза Москвою, то міг би скористатися з подій і зректися своєї присяги цариці та подбати про незалежність України. Але він все ще перебував у Москві. І становище мав надзвичайно непевне. Хто міг гарантувати, що новий цар не візьме його під варту та не вб'є, щоб мати на його місці іншого гетьмана, свого ставленика? Розвиднілось Мазепі трохи аж тоді, коли - після тривалих домагань - пощастило добутися з візитом до Петра в його ставці - Троїцькому монастирі. Там він уже спромігся задобрити царя дарунками, що їх завбачливо взяв із собою з України, та зачарувати надзвичайним своїм красномовством. І - присягнув, певна річ. Куди ж мав подітися?

Одне слово, цар Петро набув переконання, що гетьман Мазепа - "свой человек", і відпустив його з Богом в Україну, щоби й далі тримав "сваіх хахлов" під високою царською рукою. До речі, напередодні аудієнції ( за деякими даними, після неї) один з таємних агентів польського короля Яна Собеського - французький офіцер, дипломат і розвідник де Невілль спробував був намовити Мазепу, що тепер саме час перейти під владу іншого володаря, того, що у Варшаві. Одначе Мазепа поклав собі в думці інше: годі з нього, а отже й з України, володарів! Час мати власну дорогу.

Коли гетьман повернувся в Україну, там було не до тріумфів. Одні гадали, що вже й не побачать його вдома - сидить за ґратами в Москві, другі висловлювали незадоволення з приводу промосковської політики, треті тягли обіруч до Варшави. Були, на щастя, й такі, що марили незалежною Україною. І -сила-силенна, просто-таки злива доносів, через які Мазепі раз у раз доводилося виправдовуватися перед Петром.

Та все це, як сказали б театрали, було лише увертюрою. Дія ж розгорнулася тоді, коли на політичному обрії з'явився такий собі Петро Іваненко (він же - Петрик), гетьманів канцелярист. Разом з ватагою своїх прихильників, він утік з Батурина на Січ і там почав готувати вже наш, домашній, державний переворот, дотримуючись при цьому орієнтації на Крим. Втім, Крим йому потрібен був лише в постаті союзника проти Мазепи, який мав собі за союзника Московію. Програма Петрика була революційно-популістською: "Я стою за свій народ, — писав він у своєму зверненні до українського народу, - за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький визволив народ з неволі лядської (тобто польської - Б.С), я ж хочу визволити його з нової неволі - москалів і своїх панів".

Така програма - погодьмося - могла справити враження. Петрик теж мав хист оратора й дипломата і розгорнув у цьому ключі бурхливу діяльність. Провівши в Бахчисараї переговори з кримським ханом, він повернувся на Січ у супроводі досить великого татарського загону, і навесні 1692 року запорозьке козацтво обрало його своїм гетьманом.

Мазепа з цим категорично не погодився. Він цілком слушно виходив із засади, що Україні годі й одного гетьмана. Тому негайно кинув військо проти збунтованого канцеляриста. До гетьманських полків приєдналися й московітські — під командою князя Барятинського та воєводи Шереметєва. Дві армії — Петрикова й Мазепина — зійшлися віч-на-віч поблизу містечка Маячки. Хтозна, як розгорталися б події і хто б у них переміг, якби в найвідповідальніший момент татари не відчули, що тут великим грабунком не пахне, і не втекли. Мовляв, ви вже, хлопці, самі розбирайтеся що до чого, а нам час худобу напувати.

Єдине, що зробив Петрик, опинившись перед набагато більшими силами, то це вирятував своїх прихильників. Як? Та кинувся навтікача слідом за татарами. Ясна річ, на цьому він не заспокоївся. Знову сформував козацьке-татарське військо і навіть дійшов з ним мало не до Полтави. Проте Мазепа вже почувавсь впевненіше. Він розбив та розпорошив бунтівне військо, а потім урадив собі позбутися й самого "гетьмана-хана", як іноді Петрик себе називав. Яким способом? Та цілком традиційним не лише на ті часи: підіслав найманого вбивцю. Такого собі козацького кілера.

Докладніше про це мовиться в іншій нашій оповідці - тій, що стосується гетьмана Петрика. А щодо Мазепи, то на його голову впав ще один незадоволений - полковник Семен Палій. Зрештою, Палій був правобережним, фастівським полковником, клопотатися ним мав гетьман Правобережжя, тож попервах Мазепа не мав нічого проти того, щоб повстанці Семена Палія та били поляків. Б'ють, то й нехай б'ють, так воно здавна повелося. Але згодом його почала непокоїти дедалі гучніша слава Палія як полководця, до якого почали горнутися не лише правобережні, а й лівобережні козаки та селяни. В ньому бачило захисника та оборонця дедалі більше люду в усіх куточках землі української. А понад те, Семен Палій був досить розумним і досвідченим у боях чоловіком, якому б до снаги припала і роль вождя нації, і булава гетьмана.

Звичайно, цього разу теж можна було б удатися до послуг убивці. Але Мазепа, очевидно, визнав за краще перечекати. Чого? Зміни політичної ситуації. Поки Палій зі своїми повстанцями уперто боровся проти польського засилля, Петро І і польський король Август II (він прийняв корону по смерті в 1699 році Яна Собеського) дійшли порозуміння і проголосили себе союзниками. Виходить, Мазепа дістав цілком законне право збройне виступати проти Палія. Як союзник обох названих союзників? Так. Але поспішати знову не захотів, бо розправа з народним героєм могла зашкодити його іміджеві політика й батька нації. Понад те, і цар Петро І попросив Мазепу зі свого боку - переговорити з Палієм, та переконати, що воювати з поляками тепер не час.

Переговорити, звичайно, можна. Можна навіть у чомусь переконати. Але як позбавити Палія ореолу справжнього народного захисника, незалежно від того, якої орієнтації той дотримуватиметься? Це найдужче непокоїло гетьмана. І вів скомпонував собі план.

Перейшовши, за згодою польського короля, на Правобережжя, гетьман подбав про те, щоб заприязнитися з Палієм. Раз у раз запрошував до себе в гостину, кликав заходити і без запросин, коли заманеться, не соромитись. Палій повірив у гетьманову прихильність, не соромився, навідувався. Горілку пили, про долю України бідкалися, сльозу сирітську пускаючи. А чутки тим часом робили своє. Мовляв, Палієві тепер не до тих, кого польська шляхта визискує та власні пани гноблять, - він із гетьманством знається та бенкетує.

Цього Мазепі й треба було. Він лише відповідного моменту чекав, щоб розпрощатися з Палієм назавжди. І такий момент нагодився. На початку серпня 1704 року.

Ставка Мазепи була тоді в Бердичеві. Містечко, звичайно, таке собі. Але там, де спинявся гетьман Мазепа, завжди з'являлися й ознаки імператорського двору. Ну гаразд-гаразд, "майже імператорського", але - з музиками, учтами, розвагами, навіть інтригами. Дістав запрошення Палій і сюди. Гул я лося добре. До пізньої ночі. Все вишукане містечкове жіноцтво показало себе на балу. Пан Семен трішки перебрав, і замість того, щоб зустріти світанок з якоюсь місцевою панянкою, доброчесно заснув. Прокинувся вже в дорозі. Під вартою. За наказом Мазепи його привезли до гетьманської столиці Батурина, а звідти уже й до Москви та до Сибіру було недалеко...

Та годі про розваги, повернімося до справ державних. Ще до остаточного провалу авантюри гетьмана Петрика Іван Мазепа взяв участь у російсько-турецькій війні. Почалася вона з планів щодо виходу на береги Чорного моря, та з рішення прорубати таке собі "чорноморське віконце" в районі Азова. Але з походом під Азов цареві не пощастило: турки з татарами стояли так, ніби за Азовом землі для них вже нема.

Зате Мазепа показав, що має порох у порохівницях. Він зі своїми козаками взяв штурмом міцну турецьку фортецю на Дніпрі - Кизикірмен. А коли навесні 1696 року цар знову вдарив на Азов, Мазепа виставив військо під командуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба. З його допомогою росіяни й здобули Азов, і аж тоді, 1696 року, вийшли до моря. Тільки не до Чорного, а лише Азовського. Тим часом, український дніпровсько-чорноморський флот уже відколи громив на цих морях флот Туреччини. Оце вам і відповідь на задавнену полеміку стосовно того, що "украинского флота на Черном море никогда не было, там всегда был только русский", як твердять сьогоднішні московські патріоти.

Перемога під Азовом була надзвичайно важливою і для Московії, й особисто для Петра І. Ось чому, попри всі доноси, що й далі річкою текли на гетьмана з України, цар запросив його до Москви та влаштував на його честь майже такий самий банкет, як нещодавно Мазепа влаштував Семенові Палію... Ні-ні" про Сибір і згадки не було. Навпаки, цар щедро винагородив гетьмана, вшанував навіть недавно заснованим орденом Святого Андрія Первозваного. До речі, Мазепа виявився другим із тих, кого такої високої ознаки удостоєно.

А тим часом у двох столицях - польській та російській - вже розкладали трагічний для гетьмана Івана Мазепи шведський пасьянс. У листопаді 1699 року польський король Август II прибув до Москви. В резиденції Петра І, в селі Преображенському, поблизу столиці, відбулися переговори, під час яких два володарі вирішили об'єднати свої зусилля в боротьбі проти шведського короля Карла XII. На чому ж конкретно погодилися вчорашні непримиренні вороги? На тому, що в разі перемоги над Швецією Росія здобувала для себе всі землі Карелів та Інгрію, а Польща - значну частину земель сучасних Латвії та Естонії. Маючи Інгрію, Петро І дістав би змогу реально прорубати своє омріяне "вікно у Європу*,

Першим на Швецію кинувся король, розпочавши бойові дії в Лівонії. А що здолати шведів було нелегко, то він одразу ж звернувся по допомогу до Петра І. Той допоміг з радістю - шаблями українських козаків, примусивши Мазепу послати туди кавалерійський полк під командуванням полковника Іскри. Але це не допомогло. Шведи не тільки витримали натиск поляків, а й завдали неабиякої поразки росіянам. Під Нарвою. Історики свідчать: розгром був таким, що російські війська тікали з поля бою, втративши будь-яке почуття сорому, і козаки, що прибули їм на допомогу під командою наказного гетьмана Ободовського, могли тільки дивуватися з їхньої прудкості. Бо ж, як з'ясувалося, прибули дещо залізно.

Втім, одразу ж слід зазначити, що Мазепа й не зичив собі війни зі шведами. Він, як і переважна більшість козацьких офіцерів, завжди дивився на Швецію, як на природного союзника України. За такого її мав ще Богдан Хмельницький, що й задокументовано дипломатичними джерелами, які стосуються останніх років життя Великого Гетьмана. А понад

те, Мазепа знав: король прагне від Петра І плати за союзництво. Якої саме? Та Правобережної України. Відмовившись від претензій на неї. Це обурило гетьмана настільки, що він насмілився заявити про свої почуття російському цареві. Така заява крила в собі неабияку небезпеку для гетьмана, адже Петро І міг визнати її за спробу посварити його з королем. Але король, до речі, нагородив Мазепу орденом Білого Орла - за допомогу в боротьбі проти шведів. Оце "проти шведів" не лише захистило гетьмана від можливого царського незадоволення, а й спонукало царя до королівської відзнаки додати ще й власні дарунки. Хоч цих щедрот і без того було немало. Особливо з 1702 і 1703 років. За деякими даними, Мазепа на той час став уже не тільки одним з найбільших землевласників України, а й Росії, де на нього працювало близько 20 тисяч російських селян.

Але всі ці щедроти, що сипалися з царської руки на гетьмана, не могли вплинути на ставлення до росіян з боку переважної більшості козацьких офіцерів та рядових січовиків. Вимагаючи від Мазепи все нових і нових полків, цар зовсім не дбав про те, щоб платити їм за службу, тож із походів козаки поверталися не те що без копійки грошей, а й обдертими та голодними. А найдужче їм дошкуляла ота зверхність, із якою до них пробували ставитись російські офіцери. Крім того, козаки не звикли і не хотіли воювати в північних землях, де страшенно мучились од морозів.

Навесні 1705 року гетьман Мазепа взяв і особисту участь у війні. З чималою армією він рушив на Поділля, звідти до Львова, а там і на Волинь ударив. Але проти кого він воював на цих землях? Адже шведів там не було. Проти поляків. Тих, що перейшли на бік Карла XII. Річ у тім, що, розпочавши війну проти шведів, король Август діставав од них поразку за поразкою. Дійшлося навіть до того, що Карл XII здобув Варшаву і Краків. Його блискучі перемоги настільки зачарували всіх, що чимало польських аристократів перекинулося від Августа II до шведів.

Щоб якось узаконити цю зраду, Карл XII домігся у вересні 1705 року коронації у Варшаві його ставленика - Станіслава Лещинського, який погоджувався на розрив з Росією і на союз зі Швецією. Але перше, до чого вдався Лещинський, - це звернувся до Мазепи: доки ти, мовляв, служитимеш російському цареві? Приєднуйся до нас. Проте гетьман вирішив, що приєднуватися до поляків йому не з руки: козаки не підтримають. І повідомив про ці "запросини* Петра І, чим ще більше зміцнив довіру царя до своєї персони.

Зрештою, ми повинні зрозуміти, що насправді гетьман України Іван Мазепа не збирався служити ні королю Польщі, ні російському цареві. Вдаючись до всіляких політичних та дипломатичних прийомів і засобів, він намагався служити тільки Україні. Свідченням цього є рішучі заходи, що їх уживав гетьман, розбудовуючи українську державність та її культурно-духовне, релігійне підґрунтя. На жаль пересічний українець ще й досі, вже в часи Незалежності, знає тільки те, що Мазепа "зрадив* під Полтавою Петра І, воював у союзі зі шведами проти росіян і зазнав поразки. Оцим тавром зрадника й випалювала російська пропаганда ім'я Мазепи з нашої пам'яті. Не кажучи вже про те, що ми не знаємо і, здебільшого, не шануємо Мазепу як полководця, ми ще й ганебно не відаємо про те, який внесок у розвиток культури він зробив за тривожний час свого гетьманування.

Буваючи в Києві, зверніть увагу на Лавру, Києво-Печерський монастир. Саме з наказу Мазепи, а значною мірою - і на його кошти, цей монастир відбудовано, а його храми оздоблено. Таки за часів Мазепи з'явився тут і фортечний мур із брамою. Немало зусиль доклав гетьман і до того, щоб його резиденція в Батурині не поступалася перед дворами інших європейських правителів (іноземних послів він зустрічав за всіма канонами європейських церемоніалів, у присутності особистої гвардії). Саме йому Україна завдячує тим, що Могилянська колегія в Києві перетворилася на першокласний європейський університет.

Ось як змальовує особистий внесок Мазепи в розбудову культурно-релігійних осередків України А. Єнсен: "Він пожертвував значні суми на розширення та оздоблення Печерської Лаври, яке фінансував у 1698 році, та спорудження церкви усіх Святих; заснував також два монастирі: Каменсько-Успенський біля Клинова і Домницько-Рождественський поблизу Макошина над Десною та ще церкву в селі Дегтярівці, яка й тепер носить його ім'я.

Дивовижна здатність Мазепи розв'язувати будь-яку дилему, бути своїм серед польської шляхти, запорожців чи бояр, свідчить не тільки про великий дипломатичний хист, а й про незвичайну силу його особистого повабу. Його блискуча кар'єра навряд чи була б можливою, якби не виняткова вдача, поєднана з високою інтелігентністю".

Це свідчення надзвичайно важливе для нас вже хоча б з огляду на те, що, повторюю, Альфред Єнсен не належить до дослідників, які симпатизували Мазепі, навпаки, він вважав, що невдачі Карла ХП в Україні, і зокрема, під Полтавою, - це провина гетьмана та його козаків, які через непостійність своєї політичної орієнтації та інші вади не підтримали короля Швеції тоді і так, коли і як цього вимагали обставини.

Ну, шведа Єнсена в його патріотичному пориванні: всі невдачі - через Мазепу, ми тактовно "зрозуміємо", і докоряти йому не будемо. А до його свідчень про культурно-освітню розбудову України додамо, що подбав Мазепа і про перетворення Чернігівського колегіуму на ліцей, тобто на вищий учбовий заклад. За його владарювання в Україні з'явилося кілька друкарень, що видавали релігійні та світські твори тогочасних європейських письменників і філософів, народжувалися підручники для учнів і студентів.

Одначе повернімося до шведсько-українських відносин, що саме тоді налагоджувалися. Ми вже говорили про політичну основу природного стратегічного союзу України зі Швецією, який вимальовувався не з волі гетьмана, а з реальної політичної ситуації. І що на союз зі шведами українців підштовхувала дедалі зухваліша колонізаторська політика Росії, яка показала ікла ще за гетьманування Б. Хмельницького. Парадокс української долі полягав у тому, що після утворення союзу між Московією і Польщею, росіяни почали знущатися з українського селянства разом з поляками, та ще й переважаючи їх у зверхності.

Розбивши військо С. Палія, Мазепа приєднав до своїх володінь усі землі Київщини, Поділля й Волині, що були під контролем і цього повстанця, і польських загонів, що протистояли йому. Отже, наприкінці літа 1704 року гетьман уже міг з полегкістю констатувати, що процес об'єднання всіх українських земель, їх політичної, військової та економічної консолідації набув нового могутнього поштовху. Маючи ЗО тисячну армію, він, по суті, спромігся витіснити всіх великих польських магнатів з волинських земель, залишивши сильні сторожові залоги на нових кордонах гетьманської України. Тому до Батурина повернувсь у жовтні з тріумфом, як переможець.

І які ж настрої він застав тут? "У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів, - оповідають нам І. Борщак і Р. Мартель. - Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів: чужинні генерали на службі Петра принижували українців, били їх і, не вагаючись, вішали. У Познані москалі та саксонці повідбирали козакам коней, а польська старшина ганьбила козаків останніми словами. Магнати погрожували: "Нарешті маємо вас у своїх руках!..."

Таких свідчень можемо назбирати десятки, якщо не сотні. Оцінюючи їх, слід пам'ятати, що на той час козацьке військо відзначалося своїм професіоналізмом. Це було лицарство, яке прославилося значними перемогами над безліччю ворогів не тільки в Україні, а й воюючи в складі австрійської, французької, перської, турецької, багатьох інших армій. Жодна поразка в бою на могла так дошкулити козацьким офіцерам, як очевидне приниження, та ще й з боку союзників.

Саме в цей час до посередництва в переговорах між польським королем Лещинським, шведами і Мазепою прилучилася княгиня Ганна Дольська. Французи зі своїм класичним "терше ля фам" таки мають рацію: рідко яка авантюра обходиться на білому світі без втручання жінки. Що вже казати про Мазепу, в житті якого жінки не раз відігравали фатальну роль.

Почалося з молодої звабливої польки Фальбовської, сусідки тоді ще теж молодого Івана Мазепи по хутору Мазепинці. Чоловік Фальбовської був уже підстаркуватий, тож чи варто дивуватися, що вона закохалась у стрункого та вродливого молодика? Зустрічались таємно, але досить часто. Любилися палко. Але якось чоловікові потрапив лист Мазепи до пані Фальбовської, і...

Напівлегендарну історію, що сталася потім, ми вже переказували на початку цього есе. А ось інтерпретація лорда Байрона, що теж мав чимало клопоту з жінками:

"...Помалу никли ночі тіні,

А кінь летів увесь у піні.

Останній звук, із уст людських,

Як я помчав від ворогів,

Був дикий, невгамовний сміх

З юрби зухвалих гайдуків,

Що вітром долетів крізь темінь.

Я рвучко голову підвів -

На кінській шиї тріснув ремінь,

Що горло зв'язував мені..."

(переклад Д. Загули)

Описуючи муки, що їх Мазепа зазнав, подорожуючи на коневі ганьби, Віктор Гюго у своїй поемі "Мазепа" ставить читача на часові котурни, пророчо зазираючи в майбуття:

"Страхітна велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з'явиться - степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!"

(переклад М. Рудницького)

Наступне з відомих уподобань Мазепи - красуня Олена Заворовська. Втім, цей роман тривав недовго. Гетьман - тоді ще Генеральний писар Дорошенка — одружився з удовою польського полковника Фридикевича. Вона була не такою привабливою, зате надзвичайно заможною і походила з аристократичного роду, що неабияк імпонувало Мазепі, для якого блакить аристократичної крові завжди важила дуже багато. Як переказують хроністи, вона незабаром померла. А дехто з них натякає, що такі багатійки, як правило, в новому заміжжі довго не живуть...

Але не спокутуймося припущеннями. Мазепі вже було добряче понад шістдесят, коли він закохавсь у юну Мотрю Кочубей, доньку генерального судді, свого підлеглого і свого ж таки давнього приятеля.

"Мов хмари, коси бовваніють,

Як маківочка рот красніє,

Очиці, як зірки, блищать.

Вродлива, ані втять ні взять!

Та не єдиною красою

Маруся звісна стала всім,

Чутливим серцем, чеснотою", -

захоплювався її красою (з допомогою перекладача Є, Гребінки) Олександр Пушкін у своїй поемі "Полтава". Тож чи міг устояти перед такою вродою гетьман? Навіть коли йому вже добряче "понад"?... Набагато більше дивує, що й Мотря щиро кохала гетьмана. Ясна річ, батьки були не в захваті від такого вибору. Особливо заперечувала мати - жінка досить різка в судженнях, і з прирідку сварлива. Про це свідчать і листи Мазепи, які дійшли до наших часів (і які міг писати тільки закоханий чоловік, який знає, що його кохання взаємне); і факти, що випливають з доносу полковника Кочубея Петру І, в якому старий батько скаржиться, що донька переслала гетьманові свою нічну сорочку (досить сміливий - погодьмося - як на дівчину інтимний жест), а також пасмо свого волосся. Про закоханість свідчила і поведінка Мотрі: вона буквально зненавиділа своїх батьків, особливо матір, які заважали їй поєднатися з Мазепою.

Зрештою, спроба така була: Мотря втекла до свого коханого (за іншими даними, І. Мазепа нібито викрав її уночі з батьківської хати). Але протест Кочубея, підтриманий наріканнями інших полковників, які не бажали, щоб їхній старий гетьман морочив собі голову з молодою жінкою, що, звичайно ж, дуже відвертало його від державних справ та підривало здоров'я, примусив Мазепу відіслати Мотрю додому. Чого дівчина потім не могла йому пробачити. Навіть усе ще кохаючи його. До речі, російський полковник Анненков, який супроводжував Мотрю дорогою до рідної хати, поблажливо "просвітив" її батька: "Гетьман настільки могутній, що міг би не тільки взяти твою доньку, а й позбавити тебе дружини, якби схотів". Можливо, полковник казав це, дбаючи про піднесення авторитету свого патрона. Насправді ж докинув жару до вогню зненависті, що вже давно палав у душі Кочубея, провокуючи його на рішуче протистояння Мазепі, на його доноси Петру І.

І ще одне. Ті, хто збирається звинувачувати Кочубея в тому, що він став на перешкоді шлюбові з кохання, повинні пам'ятати: І. Мазепа був хрещеним батьком Мотрі, а за канонами православної Церкви шлюби між хрещеними батьками та їхніми похресницями категорично заборонялися. Отже батько міг суперечити ще й з таких міркувань. Достеменних відомостей про те, як склалася подальша доля Мотрі, не маємо. За одними відомостями, вона нібито повінчалася з козацьким офіцером Семеном Чуйкевичем і разом з ним пішла в російське заслання до Сибіру; за іншими (цієї версії дотримується, зокрема, Костомаров) вона нібито померла черницею в Пушкарівському монастирі, поблизу Полтави.

Але повернімося до польської аристократки, красуні Ганни Дольської. Що ж являла собою ця жінка? Дівоче прізвище її Ходоровська, її батько Кшиштоф Ходоровський свого часу був старостою вінницьким. Завдяки своєму першому шлюбові з князем Костянтином Вишневецьким з уже відомого нам роду Вишневецьких, вона здобула аристократичний титул княгині. Другим її чоловіком був коронний маршалок (тобто розпорядник) при дворі короля Польщі Кароль Дольський. Невдовзі він помер, залишивши їй солідний спадок. А що в шлюбі з Вишневецьким вона мала двох синів, то не втратила спорідненості і а польським королем Яном Собеським.

Коли Мазепа познайомився з нею, в січні 1706 року, княгиня досягла вже десь 57 років, але все ще була привабливою, гарної статури жінкою. Не виключено, що Мазепа не без певних намірів поставився до цього знайомства. Княгиня, родичка польського короля, - де було шукати кращої партії для володаря гетьманської булави України?

Сталося знайомство на Волині, в селі Білій Криниці. У Дольської народивсь онук, і вона, дізнавшись, що ставка гетьмана перебуває в Дубні, вирішила, що гетьман України - саме той хрещений батько, який потрібен її маленькому спадкоємцеві. Просив Мазепу за кума батько новонародженого - князь Михайло Вишневецький, родич короля.

Одне слово, хрестини вийшли превеселими - припали на Новий рік. А гетьман щиро закохався у княгиню. І покликав із собою в Броди (нині - на Львівщині). Там, як гадають дослідники цієї любовної пригоди, княгиня й почала переговори з гетьманом щодо його переходу на бік польського короля та шведів. Але не перебільшуймо в цій справі ролі звабливої польки, як це роблять деякі історики, які вважають, що, взагалі, "зрада" гетьмана стала можливою тільки тому, що княгиня "затуманила* голову старому Мазепі.

На мій погляд, княгиня була лише посередницею в цих переговорах. Мазепі було вигідно користуватися її послугами, оскільки їй він міг цілком довіряти, а вона, маючи безпосередній доступ до короля, могла, в разі потреби, вплинути на королівське рішення. Та й сама княгиня поступово входила в роль таємного агента. Дійшло до того, що вона почала надсилати листи, складені за всіма правилами шифрування, передавши гетьманові й "ключі" для дешифрування.

Можливо, що хтось із таємної служби польського, чи шведського короля консультував її з цього питання.

Припускаючи це, я маю на увазі, що в листах Дольської почали з'являтися факти стосовно таємних задумів росіян, що простягалися аж до усунення Мазепи з гетьманства, на місце якого Петро І мав нібито намір посадовити свого сина Олексія (ці відомості княгиня дістала нагоду перевірити в розмові з фельдмаршалом росіян Шереметєвим). А чом би й не так? Петро І давно вже поглядав на Україну, як на власну вотчину, то чого не віддати "українську корону" синові? Завдяки Дольській, Мазепа одержав листа й від короля Лещинського, в якому той недвозначно пропонував йому спільний виступ проти росіян і називав місцевість, де б козаки могли з'єднатися зі шведським та польським військами.

Хто б не був при владі в Україні, він завжди озирався на Січ. Як там ідуть справи? Якої орієнтації тримається кошовий отаман та козацька старшина? Так ось, з 1701 року на Січі отаманував Кость Гордієнко. Незважаючи на те, що Петро І намагався всіляко - подарунками та обіцянками - привернути кошового на свій бік, Гордієнко буквально ненавидів і царя, і його антиукраїнську політику. І це теж підштовхувало Мазепу до союзу зі шведами. Адже підтримка запорожців була надзвичайно важливою для нього.

В жахливому стані перебували й ті українці, яких росіяни силою загнали на роботи в гирлі Неви, де Петро І будував собі нову столицю. Праця виснажлива. Зобов'язань своїх росіяни не виконують, теплого одягу не видають, хлібну пайку нахабно переполовинюють, а понад те ще й кличуть воювати проти шведів.

Значна частина козаків рішуче висловилась проти війни зі шведами на боці росіян. Про це мовилось і на Раді командирів козацьких полків, яку Мазепа скликав у Миргороді. Всі вони не тільки виступили проти об'єднання з російськими військами, а й проти того, щоб росіяни вводили свої війська на територію України, та тут розпочинали нову війну зі шведами.

Головні події розгорталися пізньої осені 1708 року. Король Швеції визнав за краще зимувати в Україні, аніж під холодним та голодним Смоленськом, і вирушив до Новгорода-Сіверського. Дехто з дослідників вважає, що Мазепа від цієї ідеї був не в захваті. Дізнавшись про наміри Карла XII, він нібито вигукнув: "Сам диявол керує ним! Він споганить усі мої плани і приведе за собою цілу російську армію, щоб до останку зруйнувати Україну і вигубити нас усіх!" Мусимо погодитися, що гетьман мав рацію: шведи справді привели за собою російську армію на погибель Україні.

Проте змінювати щось було пізно. Маючи лише близько двох тисяч козаків (більшу частину свого війська він залишив у Батурині), гетьман вирушив за Десну, на з'єднання зі шведами. Перша зустріч гетьмана Мазепи і короля Карла XII відбулася 29 жовтня 1708 року в ставці короля поблизу Новгорода-Сіверського. Король прийняв гетьмана з усіма можливими в цій ситуації почестями. Під час переговорів, у яких взяв участь і командуючий гетьманськими військами Войнаровський (його відрекомендували королеві як фельдмаршала), вони домовилися про спільну боротьбу проти росіян.

Карла XII дещо збентежило те, що гетьман має при собі таке незначне військо. Мазепа пояснив, що основні його сили воюють у Литві, будують Петербург, перебувають на Запоріжжі. Одне слово, зумів переконати короля, що сили йому в разі потреби не забракне, і запросив Карла XII до Батурина.

Але Батурин у цей час вже взяли в облогу російські війська на чолі з Меншиковим. Гарнізон і жителі гетьманської столиці мужньо боронилися і, напевне, дочекалися б допомоги. Але знайшовся зрадник зі старшини - Іван Ніс. Він уночі перекинувся до росіян і показав їм таємний хід до міста. Це й вирішити долю обложених. Удершись посеред ночі до Батурина, росіяни вирізали все його населення. Всіх до єдиної. Це варварство російських солдатів буквально приголомшило Мазепу та Карла XII, обурило всю Україну, викликало гнів запорожців. Ні про який союз із росіянами не стало й мови.

Кошовий отаман Кость Гордієнко, який досі мав підозру на Мазепу, що він зраджує Україні на користь російського царя, негайно зібрав козаків на раду. Вона ухвалила: невідкладно рушати на з'єднання з гетьманом та Карлом XII. А тих, хто тягнув за Росією, козаки побили та розігнали.

У березні 1709 року під містечком Царичанкою сталася перша велика битва запорожців із трьома тисячами російських драгунів під командою генерала Кемпеля. Українці розгромили російське військо і, захопивши понад 100 драгунів у полон, пішли далі, до Келеберди. Ще одна битва - і козаки К. Гордієнка, талановитого українського полководця, знову перемагають російські війська. За якийсь час усе межиріччя Орелі й Ворскли на Полтавщині стало чистим від російських військ та гарнізонів. Перемоги запорізьких козаків спонукали тисячі полтавчан узятися до зброї та приєднатися до них.

Збільшуючись, військо кошового отамана незабаром до-сягло Диканьки на Півночі Полтавщини і там приєдналося до війська гетьмана Мазепи. Тепер під орудою Мазепи було близько 18 тисяч воїнів (понад 15 з них прийшли з Гордієнком). Козацьких вождів запросив на прийом до своєї ставки в Будищах король Карл XII. І дуже здивувався, коли не тільки гетьман, який чудово володів латинською мовою, а й кошовий Гордієнко привітав його добірною латиною. Тогочасна освіченість багатьох українців не раз вражала іноземців.

Після переговорів Гордієнко отаборив своїх козаків поблизу Нових Санжар. Але тут до нього почали надходити лихі звістки: про зраду полковника Гната Галагана, який, стоячи з полком у Чигирині, почав слати донесення Меншикову і видавати росіянам на смертну кару тих козацьких офіцерів, що виступали проти російського засилля; про постійні сутички з росіянами гарнізону Січі, де за кошового зоставсь Петро Сорочинський. А далі сталося щось неймовірно жахливе, таке, якого ще й світ не бачив. Здолавши невеличкі козацькі залоги містечок Маяк і Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців, не давши пощади навіть жінкам та малим дітям, а самі містечка зруйнували і попалили. Зрівняли, як кажуть, із землею.

Україна здригнулася од варварства росіян. Навіть тричі кляті вороги - турки й татари - не доходили до такого дикунства, щоб стинати голівки немовлятам. Тож чи варто дивуватися, що новий кошовий отаман Січі П. Сорочинський при всьому козацькому товаристві оголосив себе ворогом Росії, хоч досі тримався поміркованої політики щодо росіян.

І князь Меншиков дістав наказ Петра І: зруйнувати Січ та перебити всіх, хто там зараз є. А тим часом росіяни, приєднавши до себе загони донських козаків, захопили містечко Келеберду. Жодного з його мешканців теж не зосталося в живих, а оселі їхні поглинув вогонь. Тобто російський уряд і російське командування демонстрували Україні й цілому світові, що відтепер вони мають намір воювати тільки на цілковите винищення українців - засобами геноциду.

Тисяча козаків захищала містечко Перевалочну. Ясна річ, не могла вона протистояти великій армії росіян. До зброї взялось усе чоловіче населення. Але його було мало. І - настала смерть. Поспільна. Для всіх. Багатьох завойовники попалили живцем, позамикавши в оселях.

Збагнувши, що на Січ, де було лише 1000 козаків - здебільше поранених, хворих і літніх, які не могли піти з Гордієнком, - насувається по-справжньому безжальна азійська орда, Сорочинський подався до Криму - просити допомоги в татарів. А російські війська тим часом облягали саму Чортомлицьку Січ. Козаки захищалися мужньо і довго. Кілька штурмів росіян відбили з великими для нападників втратами. Коли ж відчули, що далі вже битись несила, кинулись у Дніпро - шукати рятунку в плавнях.

Декілька козаків піддалося на вмовляння зрадника Гната Галагана. Він від імені командування російської армії запевняв; ті, хто складе зброю, дістануть помилування. Але з полоненими росіяни розправилися так само люто, як і з жителями численних міст і сіл, через які ця орда вже пройшла.

Спаливши всі будівлі Січі, росіяни почали в'язати плоти. Ставили на них шибениці і пускали повішених полоненців за водою Дніпра. Та й цього їм здалося замало. Вони зважились на варварство, до якого в Україні не вдавався жоден завойовник, - заходились розкопувати велике й давнє козацьке кладовище і викидати з могил останки українських лицарів! При цьому, зважте, йдеться не про зруйнування могили якогось там одного невгодного, як-от, наприклад, поляки зруйнували усипальницю Б. Хмельницького. Йдеться про знищення всього козацького кладовища. За свідченнями очевидців, що дійшли до нас із передаваних з покоління в покоління переказів козаків, які вціліли у плавнях, серед інших сплюндровано також могилу славетного воїна України Івана Сірка. Кістки його росіяни розкидали по степу, але потім козаки їх визбирали і зберегли для нащадків.

Дізнавшись про зруйнування Січі, Петро І видав наказ про те, щоб будь-якого запорозького козака, де б він не потрапив до рук росіян, катували до смерті. Завважте, не карали на смерть, а "катували до смерті". Отож, говорячи про израду" гетьмана Мазепи, ми повинні передусім пам'ятати оті по-звірячому предметні уроки варварства, що їх Петрова Росія дала Україні, а тоді вже дослухатися до аргументів, якими і російська, і совєцька пропаганда підкріплювали свої постулати про згадану зраду. Один з них, на перший погляд, убивчий: незважаючи на універсали Мазепи, український, народ його не підтримав і до повстання проти Росії разом з гетьманом не пішов.

Але хто ж мав іти? Оті дрібні козацькі залоги, що полишалися в містах і містечках під пильним наглядом російської адміністрації, старі люди, жінки й діти? Ми вже бачили, що з ними творили "птенцы гнезда Петрова". А де ж поділася сила, що віддавна і звитяжно боронила рідну землю від усіляких орд? Частину її - правдами й неправдами - цар, як би ми б тепер сказали, мобілізував на будівництво своєї столиці і гноїв у таких лещатах, з яких важче було вирватись, аніж з турецької неволі. Це по-перше. По-друге, всі військові сили України росіяни завбачливо повиводили за її межі. Ще треба думати, що примусово. Боронь, Боже! Запросили приязно - як союзників. По-третє, Мазепа в очах українців і досі був високо нагородженим та "вірним слугою російського царя", тож чимало людей просто не вірило, що

Універсали справді виходять з канцелярії гетьмана. А насамкінець, головне: події настільки випередили Мазепу, що йому вже не було часу сформувати, відповідно налаштувати та озброїти велике військо.

4 квітня 1709 року Карл XII розпочав штурм добре укріпленої російськими військами та вірними козацькими підрозділами, Полтави. Та й поза Полтавою було чимало козацьких загонів, які виступали в цій війні на боці росіян. Принаймні, їх було не менше, ніж на боці шведів. Не здобувши міста штурмом, шведи почали його облогу. Вона тривала три місяці. За цей час на місце подій устиг підійти сам Петро І з великою армією.

21 червня шведи пішли на другий штурм Полтави. Але дух війська вже підупав. Не тільки через значні втрати, а й через те. що їхнього короля Карла XII тяжко поранило в ногу (це сталося за тиждень до штурму. Коли король оглядав позиції російських військ, поблизу розірвалося ядро).

Опис Полтавської битви зайняв би багато місця. Тому залишімо його історикам та баталістам, понадто, наслідки відомі, а самі повернімось до Мазепи.

По дводенних бойових змаганнях, вірні йому запорожці відступили до Дніпра разом із залишком шведських військ. Переправитися на правий берег гетьманові допоміг Кость Гордієнко. Він таки, зв'язавши до купи кілька човнів та настеливши на них дошки, допоміг переправитися й королівській кареті з пораненим Карлом XII. Самі ж козаки здебільшого пустилися плавом, тримаючись за гриви коней, чи хапаючись за щось інше, що нагодилось під руку.

220 козаків зосталося на лівому березі з 16 тисячами шведів - щоб затримати російську погоню в разі потреби. Проте шведське командування розпочало переговори з Меншиковим і своїх солдатів здало. Не маючи охоти йти разом з ними в полон, козаки кинулися у Дніпро, - воліли краще загинути в його холодних хвилях, ніж потрапити до рук ворогів, які вже показали, що вони чинять з полоненими українцями. Більша частина козаків, що воювали під командуванням Мазепи і Гордієнка, приєдналася потім до війська кошового отамана Сорочинського, і лише жменька пішла з гетьманом спочатку за Буг, а далі й за Дністер. Тут, у Бендеpax, 22 серпня (за іншими даними - 2 жовтня) 1709 року стомлений походами, війною і життям, Іван Мазепа помер. З усіма можливими почестями - з тілом його попрощався і король Швеції Карл XII - гетьмана поховали в церкві Святоюрського монастиря поблизу румунського міста Галаца.

Під час російсько-турецької війни, що спалахнула за два роки по смерті Мазепи, серед турецьких солдатів поширилася чутка про великі скарби, що їх нібито поклали до труни гетьмана. Повіривши цьому, купка турецьких мародерів видобула із землі домовину і, переконавшись, що ніяких скарбів там нема, кинула тлін гетьмана напризволяще. Та в складі турецького війська воював загін під командуванням П. Орлика. Дізнавшись про наругу, козаки кинулися шукати тіло гетьмана. Знайшли і знову поховали вдруге. На тому самому місці. Воно стало святим для багатьох патріотів-українців, які, - різного часу і з різного приводу, опиняючись у Галаці, - вклоняються його могилі.1

А в Україні тим часом російські солдати чинили й далі розправу над місцевим населенням, особливо над козаками. Варварське поводження російських військ в Україні стало навіть предметом загальноєвропейського осуду. Ось як подають реакцію Європи на цей геноцид І. Борщак і Р. Мартель у вже згадуваному нарисі "Іван Мазепа", перше видання якого з'явилося в Парижі ще 1931 року:

"Страшні репресії пойняли жахом Україну. Люди кидали міста й села в паніці, втікаючи в степи, а козаки присягали, "що ходитимуть аж по коліна в московській крові". Ця нова різанина розворушила всю Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю подавали звістки, не приховували свого страху: "Страшнарізанина", "Руїна України", "Жінки й діти на вістрях шабель" - такі були заголовки над передаваними звістками. "Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів". "Ціла Україна купається у крові". "Меншиков уживає засобів московського варварства ". Так писали "Французька газета", "Історичні листки"; "Історичний Меркурій" - з Гааги і "Ключ кабінету" - з Вердена.

Не менш дикунським видався європейцям і фарс, влаштований з наказу Петра І, 23 листопада 1708 року на ринку в Глухові. Тут виготували манекен Мазепи, спорудили шибеницю і, після "тортур" над манекеном, його... повішали! Мене особисто дивує той факт, що в цьому обряді антили-царства, обряді неповаги росіян до самих себе, брали участь найвищі сановники: командуючий російськими військами князь Меншиков, канцлер, чимало інших вищих офіцерів та чиновників.

Під враженням від цих фактів краще починаєш розуміти нотатки професора Кембриджського університету Едварда Кларка, який, подорожуючи тієї доби Україною, занотував: "... після повстання Мазепи російський уряд не перестав нищити привілеїв України". Ще одвертіше й різкіше описав ці події француз-офіцер Шарль Франсуа Масон, який з 1762 по 1807 рік служив у російському війську і певний час був наближений до царського двору: "Войовнича нація козаків меншає (день у день). Вона скоро зникне з поверхні землі так. як зникли інші, над ким затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція настане незабаром, та визволить Ті з-під ярма, яке її нищить і душить.

Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розпалі воєнної дії, а росіянин зроду холоднокровно-нещадний і суворий.

Козацька нація й тепер у стані кризи, вона звивається й побивається під ногою колоса, що її розчавлює..."

Замислимося ж над цими словами.