Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Передбачаю, що в декого з читачів цієї книжки можуть виникнути заперечення щодо того, щоб серед вождів та полководців козацтва стояло й ім'я Василя Кочубея (1640-1708), на якому давно лежить тавро "зрадника", оскільки він написав доноса на гетьмана Івана Мазепу. З цього приводу можу сказати таке: перечитайте історію України, і зокрема, нариси цієї книжки, і ви переконаєтеся, що майже неможливо знайти гетьмана чи претендента на булаву, який би, обстоюючи своє право на гетьманство, не писав доносів -часто-густо одверто наклепницьких, холуйських - на своїх супротивників. Доноси та наклепництво, на превеликий жаль, довгенько були невід'ємною ознакою політичної боротьби в Україні, до них вдавалися щедро і безпардонно. Не став винятком і Василь Кочубей.

У своїй розвідці "Іван Мазепа" Ілько Борщак і Рене Мертель так починають знайомство читача з Василем Кочубеєм: "Василь Кочубей, найвищий суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками. Старий Кочубей був багатир, яких мало: в усій Україні знали про його багатства, безмежні поля, табуни шпарких коней, палати із золотом та кожухами, дорогоцінностями". Вже за гетьмана Самойловича Кочубей був Генеральним писарем, а з 1770 року дістав призначення на Генерального суддю, тобто, по суті, став коли не другою, то вже в будь-якому разі третьою особою в державі.

Та справа не тільки в посаді. Мазепа і Кочубей справді товаришували. Гетьман безмежно довіряв генсудді і, залишаючи стольний Батурин, завжди призначав за наказного гетьмана Василя Кочубея. Оскільки ж гетьман досить часто виїжджав то до Москви, то ще кудись і довго не повертався, Кочубей устиг звикнути до булави і вже почав потай примірюватися до неї - не "наказної", а справжньої.

Ці його наміри посилилися, коли стало відомо, що літній гетьман і юна донька В. Кочубея Мотря кохають одне одного, і йдеться до весілля. Ні Кочубей, ні понадто його жінка не здатні були примиритися з думкою, що їхня донька може стати дружиною свого хрещеного батька. Існує версія, що саме Кочубеїха намовила чоловіка, коли той знову зостався за наказного гетьмана, написати на Мазепу доноса і передати його Петру І через російського ченця Никанора. Не покладаючись на дію цього пасквіля, наказний гетьман ділиться задумом зі свояком, полковником Іскрою, і вони вдвох складають ще одного листа. Дехто з дослідників схильний пояснювати цю пристрасть до листування з царем тільки небажанням Кочубея віддати доньку за літнього гетьмана. Це не так. Цілком зрозуміло, що якби цар позбавив булави Мазепу, то най вірогіднішим кандидатом на його місце був би він, Василь Кочубей. Це - щодо царської волі. А щодо волі козацької старшини, то Кочубей міг скупити її голоси чи не всі гуртом - мав за що. Крім того, не слід забувати: Кочубей справді щось знав про контакти Мазепи з представниками польського короля С. Лещинського, ворога Росії, і міг переказати цареві якісь факти, а не лише гетьманові нарікання - в одвертій розмові при чарці - на засилля російської адміністрації і лиху долю України.

Та Петро І не повірив Кочубеєві. Одержавши листа від Мазепи" в якому той запевняє, що Кочубеїв лист - не більше, як наклеп, цар дозволив Мазепі заарештувати свого Генерального суддю і самому з'ясувати що там до чого. Мазепа наказав узяти Кочубея під варту, але миргородський полковник Д. Апостол, майбутній гетьман, устиг попередити опального про небезпеку і порадив утікати - не до Росії, звичайно, а до Криму. Втім існує версія, що попередження було узгоджене з самим Мазепою, оскільки гетьман хотів дати батькові дівчини, яку все ще кохав, шанс на порятунок. І саме в Криму. Бо побоювався, щоб недоброзичливці не подалися до Росії та не дістали змоги інтригувати проти нього.

Ця версія видається правдивою, оскільки в будь-якому випадку для Мазепи було б небажаним, щоб Кочубей давав свідчення російським слідчим, з якими, звичайно ж, ознайомиться цар.

Кочубей разом з Іскрою справді вирушили до Криму, щоб пересидіти там якийсь час, але потім змінили свої наміри і повернули в бік Росії. Таки потягло на інтриги. Але не пощастило: їх перехопив російський полковник Осипов, який теж мав від них доноси на Мазепу. Росіяни заарештували втікачів і спровадили до Смоленська. Там, з наказу царя, їм улаштували допити з тортурами. Спочатку Кочубей наполягав на правдивості своїх листів, але згодом, не витримавши тортур, відмовився від викладених там фактів. Засудженого на смерть Василя Кочубея привезли до Києва і якийсь час тримали у фортеці. А виконали вирок 14 липня 1708 року на майдані міста Борщагівки, де була польова ставка гетьмана Мазепи. Кочубея стратили привселюдно - перед очима гетьмана і кількох тисяч козаків.

За якийсь рік Петро І, напевне, дуже шкодував, що засудив Кочубея до страти, оскільки з'ясувалося, що гетьман Мазепа справді виступив проти російської держави, але було вже пізно. Поховано Кочубея на території Києво-Печерської лаври.