Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Коротке, ніякими війнами не позначене отаманство Василя Сича, одного з безлічі інших кошових, що калейдоскопічно проходять через усю буремну історію запорізького козацтва, мабуть, так і залишилося б непоміченим, - а воно таким для більшості істориків і залишилося, - якби не одна надзвичайно симптоматична подія. Яка? Саме в його часи до краю загострилися стосунки між запорізькими і донськими козаками. Причому, дійшлося навіть до збройних сутичок, хай і не багатолюдних, але досить кривавих.

Чого ж не поділили брати-козаки з Дону та Дніпра? Землі у Середина XVIII століття відзначалася різким ослабленням Кримського ханства. Відчуваючи це, запорізькі козаки дедалі наполегливіше витісняли кримчаків з материкових степів на півострів, маючи намір остаточно замкнути їх за Перекопом. Й оскільки це витіснення давало змогу українцям упевнено просуватися північним узбережжям Азовського моря, то незабаром їхні успіхи почали дратувати донців, які теж мали намір розширювати свої володіння коштом татарських загарбань колишніх земель Київської Русі.

Відтак, майже вся територія сучасних Донецької та Луганської областей перетворилася на арену завзятого суперництва. Доходило до рукопашних боїв за право володіти якимось там степовим озерцем, лиманом чи навіть невеличкою морською косою.

Та оскільки запорожці потрапили поставити собі курені вже аж за Доном (тобто, ще задовго до Указу Катерини II) і самі прорубали собі коридор до Кубані, то тут уже втрутився російський уряд. З'явився "высочайший Указ" імператриці Єлизавети, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців у районі Єйських кіс (район сучасного російського міста Єйська). А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на ту, задонську, частину узбережжя.

Кошового Сича і все його товариство цей Указ дійняв до живого. Адже саме вони відбивали ці землі в татар та збройно обставали за них, тож чому відтепер їхні території повинні належати донським козакам? Тим паче, що колись там були києворуські землі Тмутаракані. Одне слово, виконувати наказу царині й сенату В. Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату шукати правди.

Вельми скоро з'ясувалося, що шукати цієї правди на полях битв із шаблями в руках набагато легше і навіть, здається, безкровніше, аніж вишукувати її по чиновницьких коридорах Петербурга. А щоб козаки не мали часу та сили закріплюватися на приазовських обширах, цариця звеліла тисячами посилати їх на будівництво степових фортець та укріплень по південноукраїнських землях. Не для оборони, бо боронитися там, у Приазов'ї, вже, власне, не було від кого, а для того, щоб остаточно закріпитися самим, тобто Росії, на землях українського козацтва. Тому слідом за російськими полками йшли тисячі російських переселенців...

Ось у таких шабельно-дипломатичних ігриськах і минали місяці короткого отаманування славного козака Василя Сича. До речі, зберігся лист цього кошового на ім'я Київського губернатора Леонтьева, який проливає світло на морську торгівлю Січі. Кошовий повідомляє, що в різний час в 1746 році прибувало від п'яти до десяти великих кораблів. Для них існувала бухта, на річці Підпільній. Іноземні кораблі заходили туди "безданно і без пошлинное, але спочатку витримували - під наглядом коменданта Нової Січі - 20-ден-ну обсервацію. Тобто Січ була ще й торговельним портом України.