Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Нітрохи не переймаючись тим, що виморив голодом та згноїв холодом корпус Обидовського, цар Петро І зажадав од Мазепи нового козацького війська. Гетьман усіляко намагавсь уникнути участі в російській війні зі шведами, тим паче, що в цей час на бік Росії стала Польща, яка намагалась виторгувати собі значну частину України, Дізнавшись про цей торг від посла Петра І, дяка Михайлова, Мазепа виступив з рішучим протестом. Але попри всі свої протести, корпус для участі в Північній війні все ж сформувати мусив: Укази царя слід виконувати, якщо вже напросилися під його "високу руку"

Цього разу корпус, до якого ввійшли Гадяцький полк українського городового козацтва та полк запорожців, очолив полковник гадяцький Михайло Борухович, що його Мазепа наділив повноваженнями наказного (походного) гетьмана. Оскільки корпус за чисельністю був невеликим і окремої ударної сили не становив, то діяв під загальним командуванням князя Рєпніна - тобто був підпорядкований російським військам, а потім з'єднався з військами фельдмаршала Бориса Шереметєва. Цього разу козакам випало воювати під Ригою, Друєю та іншими містами. Але до генеральних битв справа не доходила. В даному разі російсько-українське військо не стільки наступало, скільки прикривало російські кордони, побоюючись можливого вторгнення шведів.

Але й тут сталися значні непорозуміння між українськими військами й росіянами. Запорізькі козаки відмовлялися виконувати накази російських генералів, бо не могли миритися із зверхнім ставленням до себе російських офіцерів. Не хотіли також дарувати росіянам свавілля, пов'язаного зі спорудженням на козацьких землях "самарських*, або, як їх називали козаки, "москальських" городків. Хроністи засвідчують кілька випадків збройних сутичок між запорожцями та росіянами. Крім того, запорожці не стали терпіти голоду, як корпус Обидовського, чекаючи, поки їм виплатять затримувану платню, а почали самі шукати собі поживку, нападаючи на російські поселення. Все це скінчилося на тому, що росіяни мусили відпустити запорожців додому. Отже корпус Боруховича розпався, а те, що лишилося від нього, незабаром було приєднане до корпусу наказного гетьмана Д. Апостола і перейшло під його командування.

Зауважу, що, перш ніж вирушити на Північну війну, полковник Борухович уже набув чималого військового досвіду. Зокрема, брав участь у спільному російсько-українському поході (влітку 1697 року) проти татарсько-турецьких військ, що намагалися захопити все пониззя Дніпра аж до Кодака. Борухович зі своїм полком прикривав тоді Кодаць-ку фортецю, пристань та перевіз, яким загрожувала небезпека від одного з летючих загонів татар. "Для обережності і для страху" від нападу противника* - читаємо у Яворницького, - гетьман (Мазепа - Б.С.) залишив біля Кодака гадяцького полковника Михайла Боруховича з полчанами, що не вмістилися на водних суднах".

Що ж до українсько-шведсько-російської війни 1709 року, то в ній Борухович, судячи з усього, участі не брав. Очевидно, в цей час він зі своїм полком усе ще перебував у складі російських військ десь на півночі Росії. Там сліди його й губляться. А переглядаючи список полковників, що їх 1729 року затверджував гетьман Д. Апостол, помічаємо, що, замість Боруховича, полковником гадяцьким призначено Григорія Гребінку.