Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

" Тільки невігласи сприймають "Історію", як Слово про людей і подій, вартих Вічності, Насправді ж - це сама Вічність, увічнена у Слові про людей і події Слова цього вартих".

Богдан Сушинський

Коли 1787 року генерал-губернатор Новоросійського краю князь Григорій Потьомкін удруге звернувся до колишніх січовиків із закликом зібратися на раду - цього разу в Єлисаветграді, щоб сформувати велике, вірне імператриці, козацьке військо, одним із перших відгукнувся Захар Чепіга. Походив цей козацький старшина з Чернігівщини, з села Борки, зі старовинного козацького старшинського роду Кулішів. Що ж до "Чепіги" - то це його козацьке прізвисько, котре незабаром стало офіційним прізвищем, під яким він проходить в усіх документах.

Якої саме освіти він набув у молодості, достеменно не відомо, та оскільки рід його був дворянським - "цей герой походив із дворян Чернігівської губернії", - мовиться в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" - то можна не сумніватися, що людиною він був досить освіченою. І коли в 1750 році, за п'ять років до зруйнування Січі, він, у 24-літньому віці, з'явився на Січі, козаками одразу ж були помічені й освіченість його, й розум, і фізична сила та витривалість. Отож уже в 1775 році, під час зруйнування Січі, Захар Чепіга, - "батько Харко", як називали його козаки, - обіймав надзвичайно поважну посаду полковника Протов-чанської паланки.

Сучасники запам'ятали його, як кремезного козарлюгу, великої фізичної сили та вдачі характерника. І коли йдеться про те, що він володів дивовижним військовим "везінням", котре не раз вражало козаків; і що в бою він здійснював такі подвиги і поводився так, нібито був завороженим від кулі і шаблі; або й взагалі виявлявся непомітним для ворога, то в цьому якраз і проявлялися і його вдача, й властивості екстрасенса, віщуна і якщо вже вдатися до образного порівняння, японського нінзі.

Як командир паланки, під час зруйнування Січі, Захар Чепіга перебував поза межами її, тобто безпосередньо ні козаків-протовчанців, ні їх полковника ця трагедія начебто не торкнулася, хіба що болем відгукнулася у душах їхніх та пекуче вразила забороною на козакування. І, на жаль, Чепіга та його козаки - як і гарнізон Січі - не піднялися на боротьбу самі, й не спробували підняти на неї все те козацтво, котре на момент зруйнування залишалося поза Січчю, чи котре, під тиском росіян, відступило з неї. А, звичайно, могли б, і це стало б мужньою, лицарською сторінкою життя і боротьби Запорозької Січі за свою волю і волю народу.

Хтось може заперечити, що, мовляв, не піднімаючи тоді, 1775 року, козаків на боротьбу проти російських окупантів, козацькі полковники таким чином уникали зайвого кровопролиття, братовбивчого повстання. До речі, саме в такий спосіб і намагається виправдати ганебну поразку запорожців під час зруйнування Січі 1775 року більшість істориків. Але, якщо дотримуватися такої логіки, то виходить, що, уникаючи зайвого кровопролиття та оберігаючи цвіт козацтва, цвіт нації, взагалі не слід було підніматися на боротьбу ні проти поляків, ні проти татар, турків та росіян (докоряючи при цьому й гетьману Івану Виговському за його розгром росіян у битві під Конотопом), усіх інших ворогів, в усі попередні роки та віки. Але тоді постає питання: а в чому сенс козацтва, сенс боротьби народу? Прислухаймося, що з цього приводу говорив один із відомих росіян, письменник і філософ Д. Писарєв: "Тот народ, который готов пренебречь, перенести всевозможные унижения и терять все свои человеческие права, лишь бы не браться за оружие и не рисковать жизнью, находится на последнем издыхании. Его непременно поработят соседи или уморят голодной смертью домашние "благодетели".

Але вже, що сталося те сталося. Піднятися на боротьбу проти руйнівників Січі в Захара Чепіги мужності так і не вистачило, зате відомо, що на поклик генерал-губернатора він прибув до Єлисаветграда не сам, а з сотнею козаків. Сотня, ясна річ - не полк, та все ж свідчила: поваги козаків Чепіга не втратив і навіть зберіг загін, з якого, цілком можливо, збирався з часом відроджувати Січ в одному з подніпровських чи над бузьких урочищ.

"Під час формування князем Потьомкіним-Таврійським війська вірних козаків із колишніх запорожців, - не залишилася непоміченою ця послуга авторами "Довідкової книжки Імператорської Головної квартири", - Захар Чепіга, маючи армійський чин капітана, першим запропонував свої послуги світлішому князеві Григорію Олександровичу в наборі запорозьких козаків, котрі бажали добровільно стати на царську службу*.

Поява в козацькому таборі такого відомого полковника, звичайно ж, збадьорила князя Потьомкіна. Він теж визнав його за полковника - тепер уже Війська вірних козаків - і, на знак цього, перед козацьким строєм вручив йому пернача — символ влади. На той час це означало те ж саме, що коли б у наш час головнокомандуючий вручив йому полковницькі погони.

І ще одна цікава деталь. Вважають, що засновниками "вірного" запорозького козацтва, перейменованого згодом на Чорноморське, були Сидір Білий та Антон Головатий. Воно так, але не забуваймо, що, разом із перначем, Потьомкін вручив полковникові Чепізі ще й грамоту, яка давала йому право набору свого власного полку козаків. І поки Головатий та Білий їздили на Дунай агітувати тамтешніх козаків, щоб переходили на службу до російської імператриці, та й взагалі, перебиралися поближче до Дніпра, Чепіга подався на Південний Буг, у місця, де на той час уже зібралося чимало колишніх запорожців а також селян, що повтікали з поміщицьких маєтків. І незабаром, справді, навербував там цілий полк. Відомо також, що десь поблизу Дністра Чепіга зустрічався зі старшинами, котрі репрезентували Задунайське козацтво, і теж переконував їх повернутися в Україну, щоб служити Російській імперії. Втім, хочеться вірити, що, йдучи під прапори чужої і ненависної їм імперії, козаки усвідомлювали, що, відроджуючи в такий, відступницький, спосіб своє лицарство, вони прислужаться і захистові рідної землі, захистові України.

По суті діяло два пункти збору козаків. У Прогноях Сидір Білий збирав тих, хто прибув без коней і взагалі, звик воювати в пішому строю. А неподалік Чепіга збирав козацьких кіннотників. Згодом він так і залишився командувати корпусом козацької кінноти, тоді, як Білий командував піхотою, а Головатий - флотилією і морськими піхотинцями.

" З набраної Чепігою та іншими запорозькими старшинами в 1787 волонтерської команди, - мовиться з цього приводу в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" - наступного року було сформоване ціле військо, назване Чорноморським, під орудою кошового отамана Сидора Білого. Коли кошового... було вбито в морській битві під Очаковом, на його місце чорноморці обрали кошовим отаманом Захарія Чепігу, і в цьому званні він був затверджений головнокомандуючим армією генерал-фельдмаршалом Потьомкіним-Таврійським, котрий нагородив цього хороброго отамана, на знак особливої до нього уваги, дорогою шаблею".

У вересні 1787 року основні бої між турками і російсько-українською армією розгорілися поблизу фортеці Кінбурн та на Кінбурнській косі і в прилеглих степах. Саме там і прийняв бойове хрещення кавалерійський корпус полковника Чепіги. Бився він хоробро. Відтак, після цього, першого успіху козаки почали ставитися до свого літнього полковника ще з більшою повагою. То ж не дивно, що в червні 1788 року, коли загинув Сидір Білий, на отамана справді гукнули Захара Чепігу. Головним його суперником на козацькій раді був Антон Головатий. Але козаки віддали перевагу досвідченому й відважному командирові кіннотників.

Мусимо зазначити, що поразка на виборах не загнала Головатого в опозицію. І Чепіга й Головатий повелися, як І годиться людям, що шанують звичай: кіш козацький обрав - така його воля. І ще одна деталь: знаючи про великий досвід Головатого у командуванні флотилією, Чепіга так і залишив за ним усі бойові човни, а ще - підпорядкував корпус піхотинців, якими недавно командував Сидір Білий. Цим він не тільки розширив повноваження Головатого, а й зробив його, по суті, наказним отаманом. Хоч у Чорноморському війську, що трималося російського табелю про ранги, такого титулу - "наказний" - не існувало.

На початку свого отаманування Чепізі довелося залагоджувати ще серйознішій конфлікт: між козаками і російськими військами. Річ у тім, що російські інтенданти, які мали забезпечувати українських козаків так само, як і російських солдатів, не робили цього: припасу раз у раз бракувало, платні не ставало, отож кошовий мусив одбути кілька дуже неприємних розмов з цього приводу з російським командуванням.

Вже в першій битві - за Очаків - Захар Чепіга прославив своє ім'я не лише як офіцер, кошовий отаман, а й як воїн. Його військо займало позиції з боку Хаджибея (сучасної Одеси). Напередодні штурму він мав досить приблизне уявлення про сили в місті та про слабкі місця в обороні, бо розвідники, яких він щоночі посилав до турецьких укріплень, поверталися ні з чим. І тоді Чепіга пішов у розвідку сам. А на світанку повернувся з двома полоненими турками! Ці "язики" й дали змогу краще спланувати всю Очаківську операцію. А серед козаків пішов поголос, що їхній кошовий - характерник, тобто, щось подібне до екстрасенса, який володіє гіпнозом і здатен прокрадатись до позицій ворога, змінивши зовнішність...

Ну, а вже під час штурму Очакова по-геройському билися всі козаки - і кінні, й піші, і ті, що під проводом Головатого штурмували підступи до фортеці з боку моря. До речі, тут Захар Чепіга здійснив ще два суто солдатські подвиги, завдяки яким за ним закріпилася слава характерника, безстрашного розвідника і... диверсанта. Щоб здолати опір очаківського гарнізону, треба було позбавити його продовольства. Від полонених Чепіга дізнався, що основні запаси турків зберігаються у фортечних складах Хаджибея, звідки продукти морем доставляють до Очакова. Так ось, 7 листопада 1788 року, з кількома козаками-добровольцями, вія пробирається в Хаджибей і спалює продовольчі склади. А за кілька днів до того, пробравшись в Очаків, він спалює там цейхгауз, тобто склад з обмундируванням. Отож в особі 3. Чепіги українське козацьке військо справді мало досвідченого диверсанта. Хоча на той час подібний метод боротьби регулярними військами використовувався досить слабко.

Вражена хоробрістю та особливими заслугами козаків перед імперією, Катерина II подарувала Війську Чорноморському всі турецькі землі між Бугом та Дністром, а також Кінбурнську косу з лиманами та озерами. Відтак, Чепіга утворив кілька паланок, кожна з яких мала виставляти для бойового походу полк. Називалися вони за місцем розташування: Кінбурнська, Таманська, Березанська, Подністровська. А ставка кошового отамана перебувала у селі Слободзеї (поблизу Тирасполя, Молдова).

Одначе тішились козаки царським подарунком недовго. Побоюючись, що ці землі заселять українці, які, звичайно ж, почнуть відроджувати своє могутнє козацтво, а далі ще й захочуть мати незалежну українську державу, Катерина II видала Указ: усьому Чорноморському козацтву переселитися на Кубань! Ця звістка буквально приголомшила Чепігу. Як ще це так? Він і його козаки, по суті, самі відбили у турків цю землю, стільки голів за неї поклали та стільки крові пролили, а тепер їх звідси виганяють!

До речі, ставку свою кошовий недарма розташував у Слободзеї. Саме поблизу неї відбулася дуже пам'ятна для Чепіги битва. Його кіннота йшла в авангарді російських військ. Побачивши, що біля переправи через Дністер скупчилося чимало турецького війська, тисяча козаків Чепіги налетіла на них. Але виявилося, що турків утричі більше, а донські козаки й не збиралися приходити на допомогу. Чорноморці побили чимало ворогів, але й самі зазнали відчутних втрат. Важко поранило в плече й самого кошового отамана. Одне слово, Чепіга мав що згадувати, роздумуючи над несправедливістю, до якої вдавалася російська імператриця.

Сподіваючись знайти якусь раду на цей конфлікт, Чепіга відрядив до Петербурга досвідченого дипломата - Антона Головатого. Але той повернувся ні з чим. Щоправда, за успіхи у війні йому, Чепізі, вже присвоєно чин бригадира, а Головатому - полковника російської армії. Та це не позбавило кошового клопотів, пов'язаних із військом. Одного разу дійшло до того, що, розлючені своїм тяжким становищем і тим, що російська влада не видає їм належної платні, а генерали женуть на майже каторжні роботи, козаки вирішили позбавити Чепігу булави кошового, посилаючись на те, що він уже немолодий та ще й поранений. Проте князь Потьомкін мудро розсудив, що коней на переправі не міняють, тому залишив при владі і Чепігу, й Головатого.

Поки вирішувалася справа з переселенням на Кубань, козакам-чорноморцям довелося ще повоювати на Дунаї. Вони наступали на Ізмаїл з боку річки, отже, їм першим випало пройти через усі укріплення, захопити узбережні батареї й увірватися на вулиці міста. Чепіга й цього разу показав чудеса хоробрості, за які князь Потьомкін нагородив його Георгіївським хрестом II ступеня (чи класу). Здобувши Ізмаїл, козацький корпус під командуванням Чепіги першим переправився через Дунай і в битві під турецьким містом Бабадагом розгромив спільні турецько-татарські війська. Допомагав йому в цьому бою і полк донських козаків. Після цього чорноморці з'єдналися з військами генерала Рєпніна, і, разом з його драгунами та пішими полками, влаштували туркам побоїще під містом Мачин.

"При здобутті Суворовим Ізмаїла Чепіга вів на цю фортецю другу штурмову колону. Діючи потім в авангарді військ генерала Кутузова^ - описує ці події П. Короленко, - Чепіга 5 липня 1791 року розбив передовий турецький загін і ханську засаду на Бабадазькій дорозі, взяв гармати".

До цього можна додати, що він захопив також обоз і кілька прапорів. А після здобуття Бабадага, козаки Чепіги здійснили рейд, вибиваючи турків з околиць міста і навколишніх сіл. Рейд виявився вдалим: захопивши десь там, на околицях, склади, він здобув для війська великі запаси хліба, а ще - захопив турецький табір та вісім гармат. І слід сказати, що під час цієї операції Чепізі довелося долати опір 23-тисячного корпусу ворога.

Талант полководця та особисту хоробрість Захара Чепіги засвідчує І ціле гроно високих нагород, які він здобув упродовж цієї війни: два ордени Святого Побєдоносця, орден Св. Володимира 3 ст. та Золотий Ізмаїльський хрест.

"Очолюючи предків кубанських козаків-чорноморців, Че-піга здійснив немало геройських подвигів, за які не раз удостоювався похвали головнокомандуючого, сміливо водячи своїх хоробрих чорноморців проти ворога, - в свою чергу засвідчує "Довідкова книжка Імператорської Головної квартири",- Так, у турецьку компанію 1787-1791 років Чепіга 18 червня 1789 року, за наказом генерала Голеніщева-Кутузова, здійснив рекогносцировку турецької фортеці Бендери, причому з однією тисячею Чорноморських козаків бився з турками на березі Дністра п'ять годин, не поступаючись ворогові, втричі більшому за йому загін. Цей жорстокий бій Чепіга витримав до підходу йому на допомогу донських та катеринославських козаків, котрі, з'єднавшись із чорноморцями, розгромили турків. В цьому бою отаман Чепіга був сильно поранений кулею навиліт у праве плече".

Наводиться тут і кілька цікавих подробиць, які стосуються участі отамана Чепіги у здобутті Ізмаїла. Особливо він відзначився 11 грудня, коли, вже підлікувавшись після поранення і маючи чин бригадира, очолив другу штурмову колону корпусу генерала Арсеньева.

"Висадившись зі своїм загоном із судової флотилії на берег Дунаю, брав (Чепіга - Б.С.) турецькі батареї і, йдучи до самої фортеці, бив ворога нещадно, чим сприяв іншим колонам в тому, щоб вони оволоділи фортецею з боку Дунаю. Блискучий подвиг цей звернув на себе увагу головнокомандуючого, князя Потьомкіна-Таврійського, котрий і відзначив його у всепідданійшому донесенні Государині".

.. .Одначе все це в минулому. А тепер козаків збираються переселяти на Кубань. Тому й ми з вами повернімося до місії Головатого, з якою він прибув до Петербурга. Як ми вже знаємо, він не зумів, та, здається, й не прагнув, переконати імператрицю, що українських козаків слід залишити на їхніх предковічних землях, оскільки й сам був переконаним прихильником переселення. А все ж Чепіга зустрів його в Слободзеї мало не як переможця. Що ж радувало кошового? Та те, що після переселення на Кубань, його кіш не розформовується, а залишається окремим військом - зі своїми клейнодами, своїм командуванням, судом. Тобто зберігалася певна козацька автономія, майже така ж, якою користувалося й військо Донське. Між іншим, разом із грамотою про це, Головатий привіз для Чепіги подарунок імператриці - коштовну шаблю з оздобленим самоцвітами руків'ям.

Але наважуся висловити припущення: козаки-чорноморці й справді могли не дуже журитися. Адже вони знали, що свого часу Тамань належала їхнім предкам - київським русичам, отож, по суті, вони поверталися на свої рідні землі І мабуть, саме про це й говорили своїм рубакам кошовий Чепіга та полковник і суддя Головатий.

Нагадаю, що відводив кошовий своє воїнство разом з родинами поетапно: спочатку спорядив флотилію з п'ятдесяти човнів та яхти, на яких морем переправив на Кубань близько 4 тисяч козаків під командуванням полковника Сави Білого. Далі вирядив піший полк із обозом, під командою полковника Кордовського. І аж після цього вирушив на Кубань сам - ведучи за собою двотисячний полк, в обозі якого була й похідна церква. Не гоже було залишати її в Слободзеї.

Літописці зафіксували навіть точну дату прибуття Чепіги на Кубань. Відомо, що він улаштував собі ставку на березі річки Єї 23 жовтня 1792 року. Напевне, цю дату й слід вважати датою фактичного заснування Кубанського козацтва. І ми, українці, не повинні забувати, що воно засноване на землі, яка теж належала нашим предкам.

Втім, на цьому переселення не скінчилося. Адже поки що Чепіга перекинув на Кубань тільки військові підрозділи, а ще треба було перевести 25 козацьких поселень. Та цією справою, як ми вже знаємо, займався Антон Головатий (з тих часів до нас дійшло кілька пісень, героями яких є Чепіга та Головатий). На Кубані Чепізі довелося попрацювати і як адміністраторові. Він особисто визначав місця поселень, станиць, розподіляв землі за паланками - їх тут було сорок. Дбав про забезпечення козаків деревиною та розбудову козацької столиці - Катеринодара. До речі, якщо на Запорізькій Січі одружений козак був явищем рідкісним - та й то він селився десь подалі від Січі,- то на Кубані, навпаки, кошовий та його старшина заохочували козаків до створення сімей. Бо тільки так і можна було розбудувати козацький край та подбати про нащадків. Адже не будеш вічно поповнювати військо переселенцями з України!

Піклуючись про нове поповнення козацтва, Захар Чепіга домігся того, що будь-кому з селян, котрий добувся річки Єї, яка сприймалася як природний північний кордон Землі Кубанської, видавали паспорт, що засвідчував: відтепер ця людина вже є козаком, а отже, вільною. При цьому в паспорт, як правило, записувалося нове ім'я людини, щоб колишній поміщик чи будь-хто інший, хто захотів би розшукати, а тим паче - повернути цього втікача до попереднього стану його існування, не міг би довести, що це саме він. Відтак, завдяки старанням Чепіги, Кубань набула особливого юридичного статусу, згідно з яким проголошувалося, що поміщикові, судовій владі: "з Кубані видачі немає", тобто жодна людина не могла бути виданою, якщо вже вона отримала паспорт і була зарахована до кубанського козацького стану. А саме перспектива розпочати нове життя, не побоюючись покарання на минулі провини, приваблювала на Кубань тисячі й тисячі нових переселенців. Сприяли цьому й листи, які Захар Чепіга передавав з гінцями, розсилав поштою по українських губерніях, розхвалюючи життя на Кубані... "Харко листи розсилає, на Кубань-річку зазиває" - як співалося в одній із пісень. До речі, статус недоторканості закріплений був за кубанським козацтвом невипадково: зрештою, він відтворював статус, яким користувалися всі козаки Запорозької Січі: "З Січі видачі немає".

З іменем Чепіги пов'язують і заснування міста Катеринодара. Жодних документів, ясна річ, не збереглося, та їх і не існувало, але перекази стверджують, що місце для кубанської козацької столиці посеред густого дубового лісу кошовий отаман обрав тому, що дуже вже сподобалася йому дивовижно смачна джерельна вода. І це Чепіга визначив просторовисько, на якому мала пролягти центральна вулиця під назвою Красна" красива тобто. Проте до вулиці та всіляких міських архітектурних зваб справа дійшла згодом, тим часом архітектурний стиль диктували потреби військового табору. Передусім - навесні 1793 року - запорожці звели фортецю" в центрі якої стояла Святопокровська церква. Обіч фортеці збудували сорок куренів для неодружених козаків, тобто, власне, для гарнізону. Щоб мати згадку про рідні краї та свою військову славу, дзвони для церкви кубанці виплавили з мідних гармат та мортир, котрі здобули в битві за острів Березань. Переплавляли їх січові умільці в Херсоні, а до Тамані доставляли Дніпром та морем, а далі річкою Кубанню.

Проте адміністраторські турботи не звільняли кошового від обов'язків командуючого козацькими військами. Мало не з перших днів свого заснування Кубанське військо мусило розгортати боротьбу з місцевим прикавказьким населенням, зокрема, адигейцями (адигами, яких росіяни називали "черкесами"). Це була вперта, кривава безкомпромісна боротьба за землю, за контроль над територією, за виживання, за саме існування козацтва як такого. І тут визначається цікава паралель. Тмутараканське (Тмутораканське) князівство" територія котрого охоплювала Кубань, півострів Крим та значну частину північного Приазов'я і Причорномор'я (сучасні Миколаївщина, Херсонщина), відомі нам з X століття (983 рік), відтоді, як великий князь київський Володимир Святославович наділив ним свого сина Мстислава. Оволодівши таким великим князівством, Мстислав уже в 1024 році приєднав до себе (підкорив собі) Сіверщину, утворивши в такій спосіб могутнє державне формування, землі якого пролягали від сучасної білоруської Гомелыцини до передгірь Кавказу, і було відоме на Сході як Країна Арса-нія. Повторюю: Арсанія відома нам ще з 983 року. А 1793 року нащадки давньоукраїнців-арсанців заклали столицю нової української автономії - Кубані, або Чорноморії, і сусідами - ворогами українців-кубанців стали нащадки тих-таки гірських племен, з котрими доводилося воювати-торгувати українцям-арсанцям. Такий ось виток козацько-лицарської спіралі.

До речі, закріплюючись на Кубані, українці намагалися не виявляти ніякої ворожості щодо адигейців та інших народів, навпаки, всіляко налагоджували з ними взаємини, допомагали, чим могли. Вони гаразд розуміли, що сусіди ці дісталися їм на віки, а віками воювати не можна, треба вчитися жити по-сусідському. Й українські козаки вчилися цьому. Підтвердженням є той факт, що впродовж перших восьми років, поки козаки, власне, обживали свої землі" якихось значних збройних сутичок із сусідами в них не відбувалося.

Підкреслюючи цю особливість початкового етапу їх співіснування" перші історики Кубані Ф. Щербина, П. Короленко та інші відзначають, що й адигейці теж прагнули якось уживатися з ними, навіть допомагали переселенцям продовольством, саджанцями, порадами. Оскільки між різними адигейськими племенами та їх сусідами відбувалися міжусобні сутички, викликані якимись давніми міжплемінними кривдами, то вийшло так, що Захару Чепізі, який не раз вступав у переговори з адигейськими князями, навіть довелося засновувати Гривенно-Черкеський курінь, переважну більшість якого складали покозачені адигейці.

Кубанські українці завжди відчували гострий брак жіноцтва, отож почали свататися до адигейок. Між іншим, про гостроту цієї проблеми свідчить уже хоча б той факт, що російська влада змушена була в 1834 році провести в Україні спеціальний "дівочий набір", аби не залишати нежонатими цілий полк молодих кубанських козаків. Акція мала успіх, оскільки набирали кріпачок. Перспектива позбутися кріпацьких пут і стати вільними козачками захопила понад 500 дівчат, які того ж року, спеціальним обозом, були переправлені на Кубань. Значна частина українського жіноцтва потрапляла сюди і під час інших переселень.

Одначе мудра сусідська ідилія між українцями і черкесами проіснувала недовго: вже через вісім-дев'ять років на Кубані розгорілася справжня війна. Але причиною її стала не ворожість, непримиренність адигейців та козаків, а колонізаторська політика Російської імперії, котрій усе ще мало було землі і котра кидала на Північний Кавказ усе нові й нові війська, прагнучи витіснити горців з родючих низин у мертвизні гори. Все це призводило до того, що впродовж цілих десятиліть козакам-кубанцям доводилося жити у постійному страху перед черговим нападом горців. Та й адигейцям теж велося не легше.

І, мабуть, не снилося тоді вже літньому кошовому отаманові Захарі Чепізі, що доведеться йому повоювати ще Й у Європі. А таки довелося. Влітку 1794 року йому було наказано повести два кінні козацькі полки до Польщі, де вони мали допомогти росіянам упокорити повсталих поляків. І хоча ніякого бажання воювати проти поляків кубанці не мали, у них і свого, кавказького, клопоту вистачало, проте нічого не вдієш: змушений був наш кошовий отаман демонструвати свій воєначальницький хист і під час штурму Варшави та інших польських міст, і в різних дрібних баталіях.

"За військові відзнаки в цю кампанію, - читаємо в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" - Чепіга був пожалуваний чином генерал-майора. Останнім подвигом отамана Чепіги на військовій ниві був штурм варшавського передмістя Праги, де він знову водив козацькі полки до перемоги над ворогом і тим здобув собі честь, а війську чорноморському - славу, За військові відзнаки під час штурму Праги, генерал Чепіга був нагороджений орденом Св. Володимира 2 ст. і Великого Хреста, та отримав Золотий Польський Хрест".

На, тепер уже рідну, Кубань кошовий та його козаки повернулися лише в грудні 1795 року. Здавалося б, усе, відвоювали. Але не встигли хлопці перепочити з дороги, як із Петербурга надійшов новий наказ: готуватися до чергового походу - цього разу на Каспій, під Астрахань. Російській імперії все ще було мало загарбаної землі, пролитої крові, вона постійно потребувала нових територій і нових жертв. Сформувати корпус Чепіга ще встиг, проте повести його на Астрахань уже не наважився, не мав сили.

Стомлений життям, ранами і походами, він відчував, що життя його наближається до кінця, отож командування корпусом довірив Антону Головатому.

Помер славетний воїн, полководець, не в бою, не в сідлі, а цілком мирно, у себе вдома, в Катеринодарі - весь в орденах, у славі: козацький кошовий; європейської слави полководець, генерал російської армії, переможець турків, татар, горців і поляків... І сталося це 8 січня 1797 року, коли Чепізі минав 71 рік. Поховано його було в катеринославській фортеці, під стінами соборної Свято-Троїцької січової церкви, з усім належним йому, за званням та заслугами, військовим церемоніалом.

До речі, життя цього генерала, полководця, адміністратора величезного краю явило його сучасникам, й усім нам, спадкоємцям його слави, повчальний приклад: дбаючи про облаштування своїх козаків, облаштування козацького війська, він майже зовсім не дбав про власний добробут. Чиновники, котрі займалися організацією його похорон, були вражені, виявивши, що по собі генерал-майор, кошовий отаман Захар Чепіга залишив убогу мазанку-землянку, в якій, крім стола, стільця та ліжка, нічого не було. Ні чини, ні заслуги не могли змусити його морально, психологічно, навіть соціально, відокремитися від простого, незаможного козака.

Своєрідний урок подало нам і все кубанське козацтво. Незважаючи на те, що тепер воно жило і боролося далеко ВІД рідної України, що на нього тисли і закони Російської імперії, і чужомовне оточення, і хвилі різних поселенців з Дону, з глибинних районів Росії, козаки-чорноморці продовжували залишатися українцями, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свій національний характер. Ось що писав з цього приводу історик, котрий виріс на Кубані і добре знався на реаліях життя кубанського козацтва, Федір Щербіна: "Як відомо, переважним елементом у війську були малороси. Хоча до складу війська увійшли також великороси, поляки, литовці, молдавани, татари, німці, євреї та Інші національності, проте представники їх залишалися в меншості і немовби розчинялися в загальній масі суто малоросійського населення. В залежності від малоросійських елементів, малоросійським характером відрізнявся і склад усього внутрішнього побуту населення. Чорноморці були православними, говорили всі єдиною малоросійською мовою, дотримувалися малоросійських звичаїв: свята, веселощі, родинний уклад, весільні обряди, побутові відношення и умеблювання - все відображало суто малоросійські особливості. Представники інших національностей повинні були підладнуватися до малоросійського укладу життя".

По-перше, у цьому свідченні маємо відповідь на питання: хто, який народ, яке козацтво становило й нині продовжує становити основу Кубанського козацького війська. По-друге, багатьом сучасним, в Україні сутнім, хохлам-малоросам має бути соромно від того, що на своїй землі вони примудрилися забути рідну мову, знехтували своєю національною культурою, не спромоглися зберегти свої національні традиції та побутові звичаї.

В 1901-1910 роках Військове міністерство Росії призначало для козацьких частин "вічних шефів". Так ось, поряд із Катериною II, Суворовим, Кутузовим, Потьомкіним, одним із козацьких шефів став український отаман Захар Чепіга: 26 серпня 1904 року його ім'я було присвоєне 1-му Катеринодарському полку Кубанського козацького війська.

Адміністративний поділ України у складі Росії в XVIII ст.